На портьєрці цей самий портьєр — віденець. Вітаємось як уже знайомі. Зголошує дирекції, що я приїхала. Кажуть чекати. Де? — на дворі. Тож сідаю на лавці коло портьєрового вікна і чекаю. З зацікавленням оглядаю людей, що входять і виходять, та рух на фабричному подвір’ї. Усміхаюся привітно до дівчат, що, в беретках чи хустках на головах, говорять по-українськи. Хотіла б тішитись, що приїхала я до них допомогти їм. Та вони не знають мене. Усміх «чужинки» не цікавий їм.
З портьєром розмовляю увесь час, як з кимось віддавна знайомим. Це чарівний віденський спосіб, оця ввічливість, товариськість, прихильність. Розпитує, хто я і відкіля, і швидко сходимо на Відень. А потім розказує про своє життя, робітниче життя. По першій світовій війні — з його безробіттям. Голод у Відні. Він кидає місто й мандрує по селах, збирає ягоди, щоб продавати на кусок хліба. Живе без даху над головою і без прав. Ці картини просуваються у моїй уяві. Вони перші з фільму, що його тут я побачила чи пережила. Так швидко вони стались дійсністю, моєю дійсністю. Разом з всевладними шефами-капіталістами, що робітника викидають на вулицю. Разом з визиском, аж до стріляння в робітників. Слухаю і здається, що це не оповідання про чиєсь життя, а що це і тут, у цій фабриці, діялось і діється.
З першої хвилини заприязнююся з цією людиною. До кінця це був єдиний мій приятель. І хоча мало говорили між собою, але сам усміх, привіт, добре слово, потиснення руки — мали в собі тепло приязні. І потім у гіркі хвилини самітних змагань і з дирекцією й з жінками я не раз ставала перед його віконцем і тяжко зідхала. З-поза окулярів дивились тоді на мене його привітні очі, і я бачила в них розуміння та дружнє співчуття, від чого мені ставало легше.
Вкінці приймають мене шефи. Отже добре, що я приїхала. Все полагоджене між ними і відділом Охорони Здоров’я, і я залишаюся. На половині дотеперішньої платні (очевидно неправно, бо медичним працівникам належиться платня за стажем, і фабрика не має права цього змінити). До того дістаю — мешкання, паливо, світло, харч. І ще мешкання з двома ліжками!
Погоджуюсь на все. Хіба можу не погодитись? Це ж одинока точка на світі, де можу поставити ноги, одиноке місце, де я і моя сім’я маємо право жити й їсти. Біженець — це мабуть щось гірше від прокаженого. А тут я знову стаю людиною. Якою? Такою як усі ці раби, чи рабині, що працюють тут.
Мешкання. Є дві можливості: жити в цьому темному, вогкому підвалі, на бетоновій долівці, без світла, серед склепу рятівничого приладдя («що хочете, зовсім добре приміщення»!) або в будиночку біля фабрики — на горищі. Іншого нічого немає для лікаря. Коли запитую, чи лікар не варт мати поряднішого приміщення, Пішль дивиться на мене своїми дитяче-наївними очима і каже, що це не передбачене, а Гофман сміється садистично своїми стисненими зубами і заявляє, що це і так добре для мене. Що маю робити? Рішаюсь жити на горищі. Думка про сирий підвал страшна, та ще для моїх хворих рук і ішіясу та для мого хворого чоловіка. А мої бідні квіти, що цілу зиму купались в розкішному тірольському сонці й цвіли буйно й весело, як у найкращій теплиці? Не останнє місце вони займають у моїх думках. Мої єдині приятелі в цьому середовищі.
На горищі Шіслінґгавзу. Крутими задніми заболоченими сходами треба входити на другий поверх малого тірольського дімка. Ліворуч від сходів малий брудний коридорик, відтіля вхід до малесеньких клітинок, перебудованих на горищі. Їх три, і живе там литовська родина і два голляндці-монтери. Праворуч, повно якихось меблів, речей і пороху. Частину горища відгороджено і перероблено на кімнатку. Маленькі два віконечка, одне на південь, друге на захід. Заслонені стрімким тірольським дахом вони дають мало світла кімнаті. Не раз потім я мріяла про те, щоб якось відрубати оці навислі частини даху, щоб моїм бідним квітам, умираючим з туги за сонцем цикляменам дісталось хоч кілька соняшних променів. Віконечка вгорі. Кімната глибоко під дахом розділена порогом, як сходи, на дві частини. В ній стоять двоє дерев’яних фабричних нар, залізна пічка, шафа й якийсь умивальник. На людей вже немає місця. У розі під вікнами тільки стіл і два стільці, коли їх відсунути від стола — завжди попадаєш у небезпеку полетіти з високого порога вниз. Підлога брудна, ліжка виповнені гнилими чи затухлими стружками.