Вєтров Олександр. На скрижалях історії
Є боротьба за долю України,
все решта — то велике мискоборство.
Основу історичного документального роману «На скрижалях історії» склали: досі невідомі широкому загалу рукописи, записи-спогади, щоденники, нотатки (1958-1962 рр.) жителя с. Вербівки, Кам'янського p-ну Черкаської області Харченка Івана Борисовича (збережені його онуком жителем с. Телепине Борисенком Борисом Миколайовичем), маловідомі щоденники і спогади Маріанни Давидової — дружини останнього власника Кам'янки поміщика Лева Олексійовича Давидова [Давидова М. Каменка. Дневник (Репринтне видання без вихідних даних). — Фонди КДІКЗ (інв. № 3097 н/д). — 258 с.], архівні документи періоду Української революції 1917-1921 рр., публікації в періодиці того періоду, записи кількох поколінь місцевих краєзнавців, спогади розкуркулених і репресованих радянською владою, документи з приватного архіву та багаторічні авторські студії і польові дослідження почесного краєзнавця України Вєтрова Олександра Васильовича.
Слово крізь роки
Олександр Вєтров написав і видав в одному томі фактично три книжки. Перша частина його роману — ностальгічна, бо описує українське село, патріархальна сутність якого була безповоротно знищена більшовиками. Друга частина — історична, третя — трагічна. Разом вони творять одне ціле, вкрай важливе у наші буремні часи, коли столичні дослідники відроджують справжню історію України, але не завжди мають час на дослідження подій у провінції, у далеких селах і містечках.
Коли я почав читати книжку, то був зворушений обізнаністю автора з далеким у часі життям села, по-доброму позаздрив його мові, такій багатій на побутові визначення, ніби сільський дядько з минулого вів розповідь про життя своєї рідні, про чумакування та інші призабуті подробиці. Зустрів на сторінках знайоме прізвище — полковниці Олени Стааль, бо не раз зупинявся біля могили родини барона фон Стааля у селі Михайлівці (колишніх Прусах) і чув розповіді про те, що то були добрі пани-господарі.
Історична частина роману значно наблизила загальноукраїнські події до тієї місцевості, якій присвятив свою книжку автор. Це його велика заслуга і праця, бо треба було перечитати масу архівних матеріалів та газет давнього часу, щоб розповісти читачеві не міфічні вигадки, а гірку правду про криваві дні і ночі Української революції 1918-1921 років. Я вдячний авторові за те, що він не приховує у книжці ті безчинства і жорстокості, до яких вдавалися учасники подій того часу з обох сторін. Я не раз бував у селі Тимошівка біля Кам'янки і бачив у сільських хатах меблі з будинку родини великого польського композитора Кароля Шимановського, які аж ніяк не були подаровані селянам.
Історія сільської родини проходить крізь усі часи і події й завершується у третій частині книги, присвяченій поневірянням ув'язненого селянина Івана Харченка у таборах російської півночі. Дослідники наводять числа жертв більшовицького режиму, але не завжди можуть відтворити ті страждання, яких зазнали ці жертви. Олександр Вєтров описує ті страшні часи день за днем, рік за роком. Далеко не кожен з уцілілих у лещатах терору схильний оповідати про минуле. Моя мама провела 10 років у таборах Сибіру, але дуже неохоче оповідала мені про пережите. Важко це пригадувати, особливо жінці. Тим цінніші свідчення, описані у книжці.
Ми живемо у часі відновлення історичної правди. Книжка О. Вєтрова покликана стати просвітницьким джерелом для української молоді, усе ще мало захищеної від впливу ворожої пропаганди, спрямованої на виправдання більшовицького режиму.
Частина перша
Розділ І
І
Дід самохіть розповідає внуку про свого батька й діда. На південь від Вербівки, при впадінні струмка Баланди в річку Сухий Ташлик, лежить велике село Баландине, одне з найдавніших у краї. Назва начебто походить від слів «біле дно», тому що як воно, так і околиці мали підґрунтя, що складалося з білої глини, якою забезпечувалися звідси навколишні села [48]. Проживало тут кілька ляшків-панків. Бенкети, полювання, пишні виїзди, щоб показати свій гонор перед сусідами. Така була головна мета їхнього розкішного існування. Ось ізвідси й прийшов у село Вербівку кріпак Тиміш Мовчан із десятирічним сином. Не з власної волі. Місцевий пан виміняв їх на двох мисливських собак. Обидва були задоволені, баландянський ляшок добув собі пару чистокровних хортів, а вербівський виміняв хорошого пасічника. Тимошиха вмерла ще при пологах.
Роса на цвіт, а бджоли на роботу. Тут вони з сином і падкували коло вуликів у лісі за селом. Оселилися в невеликій халупі й жили вдвох. Значні прибутки давала велика пасіка. У доброго пасічника й чоботи з меду, а у вправного шевця й мед із шила. Тож за хорошу роботу пан дав пару невеличких бичків. Їх тут же й випасав у лісі малий Зінько. Згодом кріпак одержав від пана клапоть землі й кругляк бережини, що утворювався крутим завитком річки. Збудував хату, придбав дещо для господарства, оженив сина.
Поки старий батько жив-був, син ходив на Дон — по рибу, і в Крим — по сіль на своїй парі волів. Ще брав панські дві чумачки, інакше той не відпускав чумакувати. А коли Тиміш Мовчан помер, новий уже молодий пан пасіку ліквідував, а натомість збудував винокурню.
Зінько купив у нього хатину далеко за селом, між Вербівкою й Баландиним. Були там уже три оселі, а його четверта. Хутір прозвали Зіньківкою, а та вулиця, де жив із батьком раніше, ще й досі зветься Мовчанівкою.
У нього був син Андрій — єдиний спадкоємець свого батька, це був дід Івана Харченка по матері. Рід, що пішов від синів діда, і зараз кличуть по-вуличному Зінченки. Мати Івана, Марина, старша дочка одного з них. Коли Іванові стукнуло — дванадцять, діду вже виповнилося — сто літ. Один закінчував свій життєвий шлях, а інший лише розпочинав.
Не раз на віку дід бував на Дону, у Криму, багато чого бачив на світі. Коли приїздив до їхньої кузні, тоді внукам своїм, босоногим хлоп'ятам, привозив окраєць запашної паляниці «від зайчика», кусень сала чи то глечик меду. А баба Химка обов'язково передавала їм у торбині, з рукава вишитої сорочки, гарбузового насіння, лісових горіхів, коників із солодкого тіста. До душі їм дідові гутірки, а він оповідав їх охоче. А то бувало й заночує. Ото вже горнуться до нього, мов бджоли до матки, смакують його переказами й смішними, і страшними про все, що бачив він на своїх довгих чумацьких шляхах.
II
Чудовою людиною був дід Андрій. Івану постає перед очима: заїжджає той у двір, розпрягає волів і ставить до воза одне проти одного, щоб не сварилися. Він середнього зросту, але кремезний, міцно складений і білий весь як лунь: голова, борода, вуса, брови — усе ніби снігом припорошене.
Улітку носить на очкурі широченні штани з білого домотканого полотна, таку ж білу сорочку з пазухою на дві половини, комір зав'язаний тоненьким мотузком. Штани заправлені в юхтові чоботи. Халяви високі, закочені нижче колін. Літом і зимою на голові пелехата ягняча шапка, як дуже спекотно — бриль, у руках батіг. Після порання біля волів онуки обсідають його з усіх боків, як горобці, і, затамувавши подих, слухають розповіді діда:
— За дві верстви від Вербівки, на схід сонця, у степу, розтікалися два чумацькі шляхи. Один прямував із півночі на південь, до Криму, інший на схід до Чигирина й далі до Дніпра. На цім розпутті, на невисокім горбочку стояла корчма вербівського пана, її орендував жидок Лейба. Тут відпочивали чумацькі валки, ідучи на південь, на схід або додому.