— Там два чоловіки прийшли до Гаврилкового шукати скарб. Тут під ліском є місце, яке після танення снігу западається, аршинів три вшир і чотири вздовж. Тож шукачі засвітили страсну свічку, і один наборзі копає яму в западині, а другий читає молитву, бо скарб заклятий. Почувши наш шерех, той, що в ямі копався, гукнув тому, що читав молитву біля свічки:
— Читай молитву «Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його...», бо нечиста сила вже тут...
Як було домовлено, один із нас кинув свого бриля на свічку, вона погасла, а інший торкнув довгого міцного, того, що в ямі. Обидва скарбошукачі як ноги вломили, кинувши лопату, матюкаючись і спотикаючись, задали стрімкого дьору до яру.
Дід Кузьма переказує:
— У цих місцях колись давно була гайдамаччина. Польські пани нещадно пригноблювали селян, а ті втікали й кучкувалися. З лісів гуртом наскакували на панські маєтки, грабували, убивали панів, а відібране золото й гроші приховували по лісах, закопували в землю. Старі люди в селі гуторили, що під час гайдамаччини, існував тут у ліску льох, а в ньому переховувалася зброя, харчі й гроші гайдамацької ватаги. Тому-то ці два чолов'яги й надумали дошукатися в землі скарбів гайдамацьких.
XVI
Настала зима 1914 року. Іван навчається в другому класі двокласової школи. Якщо нічого не завадить, то повинен закінчити її до весни. Ось і весна. Закінчив школу й влаштувався до поміщика Дмитра Львовича Давидова на роботу. Саме йде посівна: сіє пан цукрові буряки. Горох, овес уже посіяно. Тижнів два Іван походжає на панське поле, водить коні в сівалці та відбуває інші польові роботи. Пан платить за день по 20 копійок коногонам, а сівачеві 50 коп. Тепер Іван збагнув, що більше вартує: пасти череду в степу, слухаючи сопілку діда Кузьми на баштані чи слухати матюки сівальників на панськім полі.
Якось батько каже:
— Переказував бухгалтер Ільченко, щоб ти зайшов у контору економії. Прийшов Іван туди рано-вранці. Економ Дроботенко, який там сидів, питається його:
— То ти закінчив школу?
— Так! Нещодавно.
— Які ж оцінки в свідоцтві маєш? — поцікавився бухгалтер Ільченко.
— Окрім геометрії, маю лише одні п'ятірки.
— Ти б ішов до нас в контору працювати, нам потрібні письмаки хлопчики, — запропонував Дроботенко. — Дамо пайок і якийсь карбованець заробиш.
Іван, не довго думаючи, прийняв пропозицію:
— Добре, я згідний! Коли можна приступати до роботи?
Бухгалтер, уписуючи його прізвище до журналу вхідних документів економічної контори Давидова, запросив:
— Приходь хоч і завтра, якраз перше число.
Почалася офіція Івана Харченка у вербівського поміщика Дмитра Давидова з того, що його зобов'язали їздити до Кам'янки, десять верст, за всякими потребами для панського палацу. Щоднини зранку він простує на панський двір, на ганку його стрічає старший лакей і наказує:
— Почекай, поки я з'ясую в паничів, може вони ще щось припоручать.
Лакей зникає. Виходить ключниця з забірною книжкою:
— Те-то й те-то, треба бережно везти, щоб не попсувати в дорозі. — А в книжці понаписувала скільки всього, що скопом за тим усим, треба неодмінно ладнатися їхати тільки возом. Це багацько клопітні з запряганням коня в однокінний фургон, а Іван гаразд ще не вміє цього робити. Найкраще верхом на коні, тут паторочі немає, сідло, вуздечка й усе...
Паничі загадів не дали. Іван пішов запрягати коня. З конюхами приходиться сперечатися, дають коня, який полохається автомашин. Одного разу трапилося Іванові лихо з ним.
Якось приїхав він до крамниці, яку тримають у Кам'янці вербівські Давидови. Коня припнув у конов'язі біля неї, а той, угледівши авто, схарапудився й перервав віжки. Прийшлося Івану візка збирати по деталях, а коник стояв із самими голоблями між двох парканів.
Усе ж навчився він запрягати коня в однокінну упряж і цим самим змусив конюхів поважливіше ставитися до себе. До його обов'язків входить отримувати з пошти газети й листи. Паничі обидва старші від Івана. Їм часто надходять листи, а коли щось повіряють, дають і гроші. Він завжди привозить здачу, яку ті не беруть. Це для нього поживок. Коли громіздких доручень немає, їде з поштою до Кам'янки верхи на молодому коні Улані, який добре йде риссю.
Розділ IV
I
Настали жнива. У Івана інша повинність: економ посилає в степ до полтавчанок, які в'яжуть пшеницю під лісом. Треба лічити їхні полукіпки й записувати повну норму — п'ять кіп. Не всі вони встигають до того часу, поки привезуть обід з економії. Ті, що нав'язують норму, простують у ліс спочивати. Як же вони гарно співають! Йому жаль тих дівчат, котрі не встигають. І він їм вписує норму, але при одній умові, щоб хоч і гуртом, а зробили її, аби не було недокладених полукіпків.
За якість роботи відповідає старший прикажчик Гриценко Клим. Він попередив Івана:
— От якось перевірю, що то за книжки ти береш із собою в поле й читаєш.
Іван йому подумки подякував, і вирішив узяти з собою «Житіє святих», нехай побачать, що він читає!
Ще не добігли кінця жнива, як пан розпочав молотьбу. З цього лану, що лежить із південного боку Вербівки, зерно звозять у магазин, який стоїть край села з півдня. Тут і загін для волів. У нічний час охороняють два сторожі з рушницями, а вдень один. Ночують тут часто й воловики. Хата на дві половини. У одній мешкає практикант-агроном, а в іншій доглядачі волів. Ближче до села розташована криниця, а далі в степу височить козацька могила.
Сюди пан економ прислав дівчат-полтавчанок перечищати пшеницю віялкою, затим набирати в лантухи й зашивати. Іванова повинність назирати, щоб кожен лантух містив акурат п'ять пудів пшениці. На лантух виважені дві гирьки, окрім вивіски на вагах.
Дівчата, працюючи, співають, а Іван мізкує, що вже давно йде війна з кайзерівською Німеччиною. У Вербівку прибули поранені, сповіщають, що є вже й забиті вербівчани. А пісні полтавчанок усе тужливіші. Старший брат Антін служить у дійовій армії, у понтонерах.
Ширяться невеселі чутки. Запанував смуток у багатьох оселях. Значно поменшало чоловіків у селі, натомість побільшало переростків і дівчат на виданні. З'явилися у Вербівці молоді вдови, які потерпають, не знаходячи стриму від горя.
Найбільше новин можна почути недільного дня в церкві, бо в будні дні всі зайняті працею, не до балачок. У буйному розпалі добігає кінця погожа осінь. Починає сипатися з низького неба колючий сніжок, тихо дзвонить у віконце хати.
Кілька років по тому, як сім'я вербівського коваля перебралася в нову хату, лелеки більше не селяться в їхньому подвір'ї. Може, через те щастя й зрадлива доля почали обходити рід Харченків манівцями.
II
У грудні 1916 року Івану вручили повістку: з'явитися в Чигиринську повітову військову присутність. Мама почала збирати харчі й одяг у далеку дорогу. А він метикує, як буде прощатися з рідними? Хоч би не заплакати. Є в нього дівчина Маша Масичова. Тривалий час уже втоптує стежку до її двору. Чи прийде проводжати? Чи чекатиме з війни?
Щемить серце в Івана... Урвалися його молодіжні сільські гулянки, безтурботне парубоцьке життя. У Вербівці неодружена молодь збиралася на цілу ніч на вечорниці-досвітки вдома у вдовички, яка мала назирати за ними. Тут вони їли, пили, дівчата вишивали й співали пісень, хлопці грали в карти й підспівували дівчатам. Обов'язково серед них був гармоніст і починалися танці. А потім, гралися в притули, діл застилали соломою й вкладалися парами «ночувати», «говорити до зорі». У темряві пари могли телесуватися, але «збити вінок» чи «калину ламати» не дозволялося.
Господиня хати вешталася й слідкувала. Які б у кого не заподіялися кортячки й свербіння, не допускала процесу давання, а лише обійми, поцілунки й пустотливе секеляння. Так було заведено, близько до себе дівчата парубків не підпускали, аж до весілля, аби вмів шанувати свою дружину за те, що вона цнотлива — «з калиною», а не «прогуляна». Хоча траплялося, що й на досвітках заходили дівчата в тяж.