Урядовий проект статуту козацтва делегати визнали помилковим і затвердили власну «Інструкцію до формування Вільного козацтва на Україні». Політику ж Української Центральної Ради з'їзд гостро засудив і поставив категоричну вимогу: «вигнати всіх москалів з України й нарешті організувати українську армію!»
III
Самоуправство Вільного козацтва переходить усі межі. «Нормою» життя воно стало ще більшою мірою в тих повітах Київщини, що утримують відносну першість за рівнем організованості й мають повітове керівництво. Одразу після з'їзду, 10 жовтня, Рада старшин Звенигородського коша прийняла «Обов'язкову постанову» для козаків повіту. Нею на козаків покладався ряд обов'язків: контроль за вирубкою й використанням лісових ресурсів; боротьба із спекуляцією, особливо продовольчими товарами й залізом, таємним ґуральництвом; організація козацьких крамниць, що мали забезпечувати продовольством найбідніше селянство й армію; дотримання суворої дисципліни в козацьких підрозділах тощо.
З погляду на ситуацію — суспільно корисні й цілком виправдані наміри. Однак, утілюють їх козацькі отамани самочинно. Жодних своїх дій не погоджують із місцевою владою, на співпрацю з органами місцевого самоврядування не йдуть. Згідно з постановою, право мати зброю отримали лише вільні козаки. У всіх інших, хто не належить до козацтва, зброю негайно конфісковують. У селах, де вже існують вільнокозачі сотні, міліцейські пости ліквідовуються й обеззброюються. Їхні функції перебирає на себе козацтво.
У своїй доповіді від 20 жовтня начальник Звенигородської міліції повідомляє в Київ Відділу Вільного козацтва: «...починаються спроби роззброєння міліції, самочинні обшуки з метою реквізиції продовольчих товарів, пред'явлення адміністраціям власницьких маєтків розпорядчих дій господарського характеру».
Вільнокозаче самоуправство обурює місцеву громадськість. Розглянувши питання про арешти, обшуки й конфіскації майна, Звенигородська міська дума 18 жовтня оголосила себе Комітетом громадської безпеки й ухвалила провести негайну реорганізацію міської міліції. Комітет звернувся до Генерального секретаріату з проханням прийняти міри для того, щоб вільне козацтво не поширювало свої дії на територію міста. У відповідній постанові, відправленій до Києва, це рішення обґрунтовується таким чином: «Самочинні, при участі безвідповідального натовпу, обшуки й прагнення до тиску на громадські організації — наріжний камінь програми керівників Вільного козацтва. Усе це нервує населення, прищеплює йому думку про відсутність влади й шкодить справі закріплення революції й веде до посилення анархії. ...Які б благі наміри не переслідувалися такими обшуками, останні повинні бути допущені не інакше, як при участі влади, що користується довірою населення».
За прикладом Звенигородських отаманів, діяли й керівники Вільного козацтва сусідніх повітів Київської губернії. Рішення скликуваних у жовтні — грудні волосних і повітових з'їздів вільнокозачих товариств і накази отаманів загалом повторювали приписи «Обов'язкової постанови» звенигородців. [39, 68-69].
Боротьба з будь-якими проявами злочинності — від звичайних крадіжок до контрреволюційної агітації — покладається на вільнокозачі сотні. [38]. Біда в тому, що спираючись на власне розуміння порядку, закону й справедливості, Вільне козацтво неминуче провокує конфлікти з повітовою владою. Особливо казуїстичною виглядає боротьба Вільного козацтва проти свого головного «конкурента» — сільських міліційних відділків. З особливою гостротою, крім Звенигородщини, вона розгорнулася в Чигиринському, Черкаському, Київському, Бердичівському та Липовецькому повітах.
Рішення 1-го Всеукраїнського з'їзду на місцях намагаються негайно втілити в життя. Повітові вільнокозачі отамани приймають рішення про негайну ліквідацію органів міліції й передачу їхніх повноважень і матеріального забезпечення Вільному козацтву.
5 листопада відбувся Перший повітовий з'їзд Вільного Козацтва Чигиринського повіту. Він постановив звернутися до Центральної Ради з вимогою негайно замінити міліцію організованим Вільним козацтвом і передати в його розпорядження кошти, які раніше відпускалися для утримання правоохоронних органів [67].
Заслухавши багато промовців, з'їзд постановив якомога швидше організувати козацтво по селах повіту. Для охорони поміщицьких маєтків, котрі вже переходять до рук трудового народу, а також задля подолання небезпечної роботи злочинних елементів організувати «Бойовий курінь» Вільного козацтва в м. Чигирині. Вибрати повітову Раду Вільного козацтва, котра повинна виробить Статут про дисципліну й традиції всього Вільного козацтва в Чигиринському повіті. Рада повинна складатися з представників Вільного козацтва Чигиринського повіту, а також з авторитетних компетентних осіб у цій справі й в організації взагалі. Вона керуватиме всіма справами в повіті.
Після цього приступили до виборів Повітової Козацької ради. Одноголосно обрані: головою Микита Кравець, його товаришами Андрій Гуля, Логвин Панченко, писарем Петро Васіч, скарбником Дмитро Черниш. Крім того, вирішено обрати старшину бойового куріня. Отаманом стали Іван Солонько, осавулом — Грицько Луб'яний. Рада має право кооптувати членів, але приймати у свої ряди з правом дорадчого голосу [66, 2].
Аналогічні рішення приймаються в листопаді — грудні 1917 року на волосних і повітових з'їздах Вільного козацтва Черкаського, Липовецького й Бердичівського повітів. [42]. Мотивація подібних намірів різна. У Черкаському повіті домінує «революційний» підхід.
6 листопада 1917 року відбулося засідання Козачої Ради Чигиринського повіту. Вирішено для бойового куріня взяти по одному чоловіку від кожного села. Доручено отаманові В. Солоньку організацію бойового куріня, його муштрування, як виконавчому органові постанов Повітової Козацької Ради. Кошти на обзаведення канцелярії й взагалі кошти вирішено позичить у повітового комітету Селянської Спілки сто карбованців.
Прибуваючі кошти вирішено класти в касу дрібного кредиту при повітовій Народній Управі. У скарбника ж грошей повинно бути до 500 карбованців. Постановлено видати відозву до населення Чигиринського повіту про допомогу коштами повітовій раді. [68].
За наказом Чигиринського курінного отамана сформована й озброєна сотня Вільних козаків у Кам'янці (щоправда в сотні було всього біля 60 чоловік). [73]. Поряд із козаками, які самочинно розпоряджались у селі, стала орудувати бандитська зграя братів Муштів, які тероризують і грабують населення. Захопивши майно в поміщицькому маєтку Давидових, вони організували продаж його з аукціону, забираючи гроші у власні кишені.
IV
Іноді потрапляє Іван у караул і до Педагогічного музею, де міститься Центральна Рада. Доводиться бачити професора, голову Центральної Ради Михайла Грушевського з білою розкішною бородою, українського письменника, очільника Генерального секретаріату Володимира Винниченка, військового міністра Української Народної Республіки, генерального секретаря військових справ Симона Петлюру в студентському картузі та інших. Щоденно зустрічає кореспондентів, дипломатів, купців й інших ділових людей.
Одного вечора стояв Іван у наряді. З сусіднього кабінету вийшов Михайло Грушевський, одягаючи на ходу пальто. Застібаючи ґудзики, зупинився біля вартового й поцікавився:
— Звідки, служивий, родом будете?
— З Чигиринського повіту, з села Вербівка, що біля Кам'янки.
— О! Землячок! — Погладивши свою розкішну білу бороду й поправляючи пенсне, розчулено промовив Грушевський.
— Мій рід веде свої корені з Чигиринщини. Дід Федір служив паламарем у Святотроїцькій церкві села Лубенці, а батько народився вже в Чигирині в 1830 році. А сам я, молодий чоловіче, колись бував у вашій Кам'янці, ще молодим, будучи аспірантом Київського університету на запрошення свого троюрідного брата Григорія Миколайовича Грушевського. Він учителював у Кам'янці. Улітку 1892 року хрестили в церкві його первістка, а мого племінника Сергія, а я був його хрещеним батьком.