На листопад 1918 року гетьман Павло Скоропадський опинився в пастці подій, як внутрішніх, так і світових. Власної впливової політичної сили він не має, тому підступна зрада виповзає зі всіх кіл, сторін і шпарин. У цьому задушливому зашморгу гетьман для збереження державності й країни реальних сил не має. Ці несприятливі трагічні обставини примушують його піти на сумнівний дипломатичний крок.
14 листопада 1918 року він підписує Грамоту про майбутнє входження України до складу Росії після звільнення останньої від більшовиків. Таким чином, змінює орієнтацію на білогвардійські російські сили й переможницю Антанту, у яких на меті відновлення єдиної неподільної Росії (небільшовицької).
Ще за тиждень до цього, він видав Універсал, у якому декларував, що Україна не відступиться від ідеї самостійності й попереджав: якщо будуть заколоти або виступи проти української держави, особливо серед українських громадян — то ми «погубимо українську державність узагалі й Україна загине».
Людність метається: що жде всіх завтра, куди піти — податись? Кидаються до газет і шукають у них відповіді. Відомий київський професор Яновський друкує матеріали про мікроб іспанки та як боротися з цією смертоносною пошестю. Удаються й до Всевишнього господа Бога.
Припхалися до Києва патріарх Тихон із митрополитом одеським і херсонським Платоном. Під фресками XI ст. в древньоукраїнському Софіївському соборі з піною на устах посилають прокляття українським повстанцям і моляться за вчорашніх своїх ворогів німців, за єдину, неподільну Росію.
З листопада 1918 року між Харковом і Полтавою, на непримітній глухій залізничній станції Скороходово, таємно зустрілися гетьман Павло Скоропадський із прибулим із далекого Новочеркаська донським отаманом Петром Красновим. Вони скріпили своїми підписами союзницьку угоду, яка юридично зафіксувала прагнення обох сторін: «Виступити в справі утворення союзу, якого конечною метою буде утворення Великої Росії».
Згодом російський генерал Денікін сповіщає: «Раз Україна стала на шлях російської державності, є потреба ввійти в згоду в питаннях створення єдиного фронту й єдиного командування для боротьби з більшовиками й єдиного російського представництва на міжнародному конгресі. У основу погодження добровольча армія ставить три положення: 1) єдина Росія, 2) боротьба з більшовиками до кінця, 3) вірність домовленостям із союзниками». Шляхи Скоропадського, Краснова й Денікіна зійшлися.
II
Щоб дати розрізненому стихійному спротиву провід і організацію, з усіх опозиційних до гетьмана партій восени створили Український Національний Союз, який відразу обрав Директорію Української Народної Республіки з п'яти осіб (В. Винниченка, С. Петлюру, Ф. Швеця, А. Макаренка, О. Андріївського). 14 листопада вона оголосила гетьмана «поза законом», поклала на себе всю повноту влади в Україні й започаткувала загальне повстання.
Єдиною боєздатною військовою одиницею, на яку спиралася Директорія, був окремий загін Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця й А. Мельника. 15 листопада, коли до Білої Церкви під захист Січових Стрільців прибули члени створеної Директорії УНР, у Києві в Генеральному штабі гетьмана йшла нарада з питань об'єднання командування Дону, України та Добровольчої Армії для спільної боротьби проти більшовиків за відродження Росії.
Наступного дня газети ошелешили українців: «Усі військові частини, які формуються або діють проти більшовиків, у тому числі й армія гетьмана П. П. Скоропадського, уливаються до білої добровольчої армії генерала А. І. Денікіна. ...Збори й маніфестації наказом гетьмана заборонені, упроваджено попередню цензуру воєнного часу, закриті всі вищі школи».
Опубліковано наказ: «Про мобілізацію офіцерів до 50 років, усіх надстрокових підофіцерів і військовозобов'язаних студентів». Оголошена мобілізація за 10 років. За найменший прояв непокори — жорстока розправа. 17 листопада оприлюднили звернення гетьмана з закликом вступати до російської армії Денікіна. У центрі Києва майорять російські монархічні триколори. Відділ добровольчої армії генерала Кирпичова розмістився в Педагогічному музеї. На вулиці Прорізній над її головним штабом маячить біло-синьо-червоне полотнище. Розгнуздано й нахально підняло голову й вивергає отруту й бруд усе, що в Україні себе почуває «загальноруським» або просто «руським». Це стало остаточним поштовхом до масового національного зриву.
III
Уночі з 16 на 17 листопада 1918 року в Білій Церкві підняли збройне повстання на чолі з Директорією проти влади гетьмана П. Скоропадського. Удень Січові Стрільці оволоділи Фастовом. Військові підрозділи, сформовані за часів Гетьманату з українців, противилися репресивно-поліцейським акціям проти селянства, несправедливому поділу землі й проросійському курсу.
Головна опора режиму — формування з російських офіцерів, курсантів і дрібної буржуазії. До 10000 тисяч українофобів лише в Києві виступили каральним походом «бити свідомих хохлів».
Наступного дня відбувся Мотовилівський бій. Республіканці розбили офіцерську дружину М. Святополка-Мірського й 1-й Сердюцький полк із кінною сотнею та панцерним потягом, які, очікуючи бою з ватагами селян, а не з вимуштрованим військовим підрозділом надто легковажно поставилися до бою.
Сердюки масово почали переходити на бік повсталих і спільно з січовиками навіть відбили нічну атаку на залізничну станцію мешканців сіл Мотовилівка й Плісецьке, які мародерствували на полі бою. Залишки розбитих під Мотовилівкою гетьманців відступили на Васильків і Пост-Волинський. Ця рішуча перемога чотирьох сотень Січових Стрільців над відбірними частинами Денікіна й Скоропадського відкрила Директорії шлях на Київ [12].
Розгром під Мотовилівкою став сигналом до загального повстання проти влади гетьмана й німців по всій Україні. У листопаді 1918 року масово перейшли на бік Директорії частини, сформовані гетьманом Скоропадським: Подільський корпус на Вінниччині, Сірожупанна дивізія на Чернігівщині, Запорізька дивізія на Слобожанщині. Нова влада отримала практично готові державні інституції та військові частини.
На вечір 21 листопада по південних околицях Києва веде вогонь стрілецька артилерія. Як гриби після рясного дощу формуються селянські партизанські загони, які озброює Директорія. Їх розгортають у полки, бригади, дивізії.
З повстанців лише однієї Київщини створили дві Дніпровські дивізії, що разом із Січовими Стрільцями склали Осадний корпус й затягнули кільце блокади навколо Києва. 23 листопада війська Директорії вибили гетьманську залогу з Черкас, а 26 листопада гетьманці втекли з Умані [3].
Усі, хто бореться за зміни й кричать: «За волю», вважають себе «революціонерами», своїх же противників — «контрреволюціонерами». Цього разу й більшовики допомагають стверджувати владу «петлюрівської» Директорії.
29 листопада німецька делегація приїхала на перемовини з урядом Директорії. Німців хвилює одне питання — перепуск їх ешелонів через захоплену повстанцями станцію Боярку. Представники німецького командування в загидженому залі станції підписали угоду: «Німецькі частини київської залоги зобов'язуються не переходити лінії, що позначена блакитною рискою на доданій до цього карті...»
Останні ешелони рушили до Німеччини під прикриттям цієї лінії. Ущент розсипалися глиняні підпорки влади гетьмана Скоропадського, його покровителі німці безславно залишають Україну. 14 грудня він і сам відрікся від влади й втік до Німеччини, а його міністри — до А. Денікіна.
Через кілька днів Директорія УНР урочисто вступила до Києва... А французи в Одесі побачили не триколор «неділимої Росії», а жовто-блакитне полотнище стягу Української самостійної держави.
Уже 17 грудня 1918 року в Києві на Софіївській площі відбувся парад української перемоги. Стрункі й незворушні, як мармурові колони, двоє галичан отамани Коновалець і Сушко в темно-сірих шинелях і папахах обабіч головного отамана Петлюри під снігопадом приймають парад військ Директорії.
IV
Морозяний день 22 січня 1919 року. Дерева вкриті інеєм, білі сльози снігу, зимовий дивосвіт. З самого ранку столиця виглядає святково — скрізь національні жовто-блакитні прапори й транспаранти, на балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками.