Армія Денікіна суне в Україну по залізниці ешелонами. У кожному з них теплушки й по шість відкритих платформ, на яких по сорок душ денікінців. На ст. Алмазну Іван зі своїм курінем прибули одночасно з білогвардійцями. Від гайдамацької лави Крохмаль побіг до стрілки й перевів її на «глухий кут». Далі ешелон із добровольцями рухатися не зміг, а сміливця-вояка тут же наздогнала куля.
Зав'язався бій. Козаки залягли за насипами щебеню, а частина за канавою з іншого боку колії. Їх кулемет б'є по платформах, які тягне до колійної стрілки паротяг. З рясно поцюканої кулями й осколками платформи стікає, як вода, кров добровольців, навіть по колесах. Трупи звалюються на всі боки.
Ось кулемет Ільчука чомусь захлинувся, умить із теплушок ворожого ешелону висипало й влилося в лаву ще душ п'ятсот і в обхід гайдамацькій лаві покушпелили бігом у степ.
Козакам по лаві передали гуртуватися біля ешелону, що стоїть напохваті за версту від Алмазної. Не затримали добровольців і на цьому утинку... З'явився на колії бронепотяг «Кузьма Кручков» і був би поклав усіх їх до одного на місці. Та, на щастя, не встиг наздогнати козацького ешелону, який пірнув нишком по колії між будівлями, показав денікінцям хвоста й сунувся, важко віддихаючи, на захід. А бронепотяг «Кузьма Кручков» далі стрілки, переведеної на «глухий кут», рушити навздогін не міг. Що відбувається на інших ділянках фронту армії Директорії не відомо, а тут, у Дебальцевому, чергова спроба затримати добровольчу армію не вдалася.
Ранок морозний. Під ногами скрипить сніг, козаки переходять зі свого ешелону до панцерника, який тут пихтить, поки вони всідаються в броньовані вагони. Чудна назва в нього — «Гандзя», написана на паротязі великими білими літерами. Він стоїть посередині: два вагони спереду, два — позаду. Броньовик схожий на велику черепаху.
Не встигла «Гандзя» з'явитися з-за рогу станції, як по ній почали гамселити з гармат. По цій колії пішов до станції денікінський бронепотяг «Атаман Платов», він же й поклав два снаряди на «Гандзю». Вона, відпльовуючись гарматами, почала відповзати, захищаючи тил ешелонів, які, кваплячись, відходять у глиб України. І на цьому утинку фронту не затримали Денікіна, хоч і скупчилися тут майже всі частини війська Директорії УНР, які охороняли кордони з Радянською Росією.
II
У грудні 1918 року головні сили армії Української Народної Республіки під натиском більшовиків із півночі й денікінців зі сходу відступають у глиб України. Усі ешелони скупчились на залізничній станції Лозовій. У теплушках сплять не роздягаючись, пахне патронами, олією, а ще кожушиною, чоловічим потом і козацькими онучами... Ходять розмови, що з червоними має об'єднатися ще й батько Нестор Махно.
Надворі морозяна, тріскуна ніч, хурделить хурделиця, заметіль-метелиця. Година пізня, мабуть скоро дванадцята ночі, біля вагонів ніхто не вештається, окрім вартових. Аж раптом:
— До зброї! — зчинилася сумбурна стрілянина.
— До зброї! — знову лунко прокотилося від ешелону до ешелону.
Поволі хаотична стрілянина вщухла.
З вагонів сипляться козаки, як горох, і тут же займають місця в бойовій шерензі, готові до бою. Між цим тривожним гамором вештається високий здоровань у довгому білому кожусі з чорною великою бородою. Це командир 3-го Гайдамацького полку О. Волох. Він і віддає накази, якому куріню і в якому напрямку рухатись, орієнтуючись по світлу пожежі, що палахкотить у степовому селі неподалік від залізниці.
Розвідники прискакали звідти й сповістили, що там махновці запалили скирту соломи й бешкетують. Коли в село вскочила кіннота Сікорського, там зчинилася безладна стрілянина, ґвалт. На козацьку лаву наскочили якісь великі собаки. Вони спритно перескакують через козаків. Перескочили й через кулемет, біля якого лежать Волков, а поруч Іван, як другий номер. Волков питає Івана:
— Що це за собаки бігають, чого їм тут потрібно вночі?
— Це не собаки гасають, це вовча зграя, забігла в село роздобути їжу, а сильніша зграя, з рушницями, нашугала їх із села, бо сама забрела туди за здобиччю, — напоумив його Іван.
— Махнова зграя гірше вовчої, — каже Волков, — та з зубами, а Махнова зі зброєю й вогнем.
Першому куріню довелося залягти понад посадкою, а потім рушили до села, що лежить у них на шляху. Хуртовина змусила проситися до місцевих жителів погрітися. Уже передрання. Селяни святкують різдвяні свята, у хатах мерехтять лампадки перед іконами. Та грітися довелося недовго. Заскочив курінний отаман у крайню хату, наказав Іванові і його товаришеві Войтенку налагодити зв'язок із сусідньою частиною, яка розташована справа за залізницею.
III
Пішли в безпросвітню темряву. Ідуть довго. Вітер свистить у дротах. Зашуміла хуртовина голим деревом у посадці. Ідуть, навкруги степ, ніби й кінця-краю йому немає... Попереду узріли — щось ніби зачорніло на снігу:
— Слава Богу! Нарешті знайшли тих, кого шукаємо!
Щодуху підбігли до людини на снігу й питаються разом:
— Яка ваша частина? Де ваш командир?
Моторошна мовчанка... Придивилися до козака зблизька, а він бездиханний, на руці лише годинник шаврутить тік-так, тік-так. Поруч лежить ще один козак, він теж мертвий, заметений снігом.
— Це тут був бій з махновцями... — осінило врешті.
Пахне снігом і кров'ю. Хочеться якнайшвидше залишити це мертве місце.
Ідуть далі, інколи зупиняються. До дзвону в скронях услухаються в тишу. Зненацька вітер доніс до них людський крик, який лунко й моторошно провис серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель порожнечі. Поспішили на нього, побачили на снігу скрючену людину. Вона волає в темряву, благає:
— Добийте! Прошу! Не хочу, щоб мої кістки хрумтіли на зубах у вовків. Брати мої, дуже вас прохаю добийте мене!.. Он, чуєте виють сіроманці, скоро будуть тут, вони вже зжерли мого коня, зжеруть і мене...
— Значить, билися тут наші кінотники Сікорського з махновцями, — зазначив Войтенко.
Довго ще блукають по степу разом із хуртовиною, у цьому чорному океані, збившись із напрямку. І хто знає, куди їх виведе сліпий випадок. А ніч не дає зазирнути в далечінь, чутно лише, як завиває вітер у безмежному степу та підвивають йому десь недалеко сіроманці — голодні вовки.
Знічев'я крізь віхолу затремтів десь там попереду, сніпчик тьмяного, затуманеного сніговим вихором світла. Попрямували на вогник, на серці радість і тривога одночасно, бо страшно одинокому вночі в степу блукати в таку негоду, кортить до гурту, до людей. Підійшли ближче. Укляк на рейках паротяг, усередині гомонять, дверці зачинені. Постукали.
— Кого там нечиста носить?
— Пустіть погрітися! — попросилися.
Жбурнувши попередньо рушниці під колеса, козаки влізли в паротяг. У ньому два чоловіки. У першому одразу можна було впізнати машиніста. Інший у білій високій шапці, накинутому на плечі кожусі з білої вовни сидить у закутку на ящику. Одягнутий у чумерку, підперезаний очкуром з металевим набором на ремені й кобурою з пістолем. З-під шапки чуб спадає до плеч чорними хвилястими косами, насуплені брови. Глянув на них, ще більше насупився:
— Чого застигли як холодець?! Служите Петлюрі, собачі сини?! Я вже одного такого верховода знищив, і цього таке жде. Якийсь дурнуватий Симон Петлюра, неграмотний, намагається вилізти вище до сонця, замислив бути царем на Україні?! Брешеш, вражий сину! Не буде підкорятися тобі Україна! Ось не сьогодні-завтра буде тут Денікін, він його зітре в порох.
— Нас Петлюра мобілізував, через те ми в нього, — почав винувато оправдовуватись Войтенко.
— Хто ж дав йому право мобілізувати людей до себе в банду? Ось у мене люди служать усі по добрій волі.
Опісля цих слів Іван врешті докумекав, що перед ними сам «батько» Махно, уперше бачить його. А той відсунув віконце, засюрчав у сюрчок як у поліцейського. З'явилися два махновці, які охороняють з обох сторін паротяг і дві теплушки. Їм «батько» наказав:
— Візьміть оцих петлюрівських собак, яких ми тільки що спапашили, відведіть за оту посадку й там відправте до Господа-Бога, менше на світі буде всякої сволоти-дармоїдів, — і випхнув обох козаків надвір, як якийсь непотріб.