— Гаразд, батьку! — гаркнув там хтось, напрочуд знайомим Іванові голосом.
Світло з дверцят паротяга освітило обличчя махновця, який з'явився на виклик батька Махна. Іван з несамовитою радістю вмить упізнав свого сусіда Василя Власенка, з яким разом утікав від гетьманської варти з Вербівки.
Бранців повели в темряву, у степ. По дорозі Василь обізвався:
— Аж ось де ми з тобою зустрілися! Ми зробимо так: тричі вистрелимо та й тільки, батько почує й повірить, що вас розстріляли. А теперечки скажіть, де ж ваша зброя?
— Кинули ми свої рушниці між рельси під паротягом.
Хлопці Махна дали три постріли вгору. Іван побіг, квапно забрав зброю й махновці спровадили їх у морозну темінь у напрямку на Лозову.
Довкола зависла густа, непроглядна ніч і пітьма, як дьоготь. Вони ледь-ледь розрізняють один одного.
Хоч вітер січе в обличчя, козаки прямують упевнено на світло, що підіймається над вокзалом. Знають, що вся їхня гайдамацька братія спочиває після переполоху, який зчинив батько Махно. Навкруги стоїть тиша, лише віхолить завірюха.
Розділ X
«Обычная советская ложь
Москва, 30-12. Советское правительство объявляет, что оно не ведет никаких воених операций на Украине. Война на Украине есть война гражданская против контрреволюционеров Украины.
І
Узимку 1918 року сипле сніг мов стеле килим. Україна опинилася в кільці фронтів, з усіх сторін оточена ворогами, з них найгрізніші росіяни й поляки. Українські та білоруські землі вони вважають, збунтованими своїми колоніями, які слід жорстоко приборкати й повернути в своє ярмо.
Порушивши власний Декрет про мир та взяті на себе міжнародні зобов'язання, Совітська Росія напала віроломно й підступно на Українську Народну Республіку з північного сходу. На заході розгорілася українсько-польська війна за Галичину й Волинь. Тільки-но відновлена німецькими руками незалежна Польща стала на шлях збройної агресії проти українського народу і його держави.
З південного сходу Україні загрожує Добровольча армія російського генерала Денікіна, яка бореться за відновлення «єдиної і неподільної» Росії. Союзні денікінцям війська європейських країн Антанти опанували район Одеси, Миколаєва й Херсона. Вороже налаштовані до українців румуни, окупувавши українську частину Буковини та Молдови, хижо чатують над Дністром.
30 листопада 1918 року в прикордонному місті Суржа на Курщині більшовицький командир українського фронту Володимир Антонов-Овсієнко наставляє червоноармійців:
— Проти нас стоїть тридцятимільйонний народ, імена яких неможливо вимовити, зовнішність яких така, що їх потрібно вбивати без усякого милосеря й пощади. Це звірі... з ними не можна поводитися як із порядними людьми. У нас кров краща, сердце твердіше, нерви міцніші... Ми повинні вичавити все можливе з України, щоб посилити військовий потенціал Росії.
Адольф Гітлер би плакав, але про подібне для німецького Рейху він тоді ще навіть і не мріяв.
Навала Росії силами 8-ї совітської армії, під командуванням генерала Чернявіна, розгорнулася ще восени 1918 року. На Україну посунуло більше 75 тисяч солдатів, 1400 кавалеристів, озброєних 170 гарматами, 427 кулеметами, 15 літаками й 6 бронепотягами.
З Білгорода на Харків і далі на Ізюм та Куп'янськ наступає так звана 2-а Українська повстанська дивізія. Вона складається з Московської робітничої дивізії, 43-го Пітерського робітничого полку, 2-ї Орловської бригади, загону більшовицького пройдисвіта й авантюриста Інокентія Кожевнікова (7 тисяч казанських татар і башкирів), дагестанського загону Яшвілі, бригади інтернаціоналістів (китайців, латишів, угорців, чехів).
Мерехтить в очах, від різношерстості цих «українців». Очолює 2-у українську дивізію «щирий українець» — інтернаціоналіст В. Ауссем. Це національно строкате й дике воїнство люди називають не інакше як «вовками» за їх надзвичайну лютість, ненажерливість і вроджену тягу до грабежів, розбоїв і насильств [25, 83-84].
У Глевасі під Києвом одна бідолашна селянка, наслухавшись: «в бога й зверх бога, у шістнадцять верств твою матір» і, випровадивши незваних «гостей», бідкалася:
— Господи милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь. Дивіця, — з тими (вона має на увазі українців-галичан), було, і побалакаєш як слід, і дарма, що вони ніби кажуть «чужі», але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це — як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: «Викинь ікони з хати, а то поб'ю!».
II
Армія Української Народної Республіки вдвічі менша, а регулярні частини лише половина її військ. Командувачу військами Директорії на Харківщині полковнику Болбочану Київ нічим не допомагає, навпаки, ще й забороняє чинити опір російській орді. Ударом у спину стало й повстання партії українських соціалістів-революціонерів-боротьбистів, які уклали союз із російськими більшовиками.
Кордони з Росією захищає від червоної навали Запорізька дивізія в складі чотирьох полків — Дорошенківського, Кармелюківського, Богданівського й 3-го Гайдамацького. Останній обороняє Донбас. Українські частини 2 і 3 січня 1919 року в 17 ешелонах направлені через Ізюм на Харків.
Оскільки в Україні більшовики власними силами не спроможні захопити владу, то війська 2-ї Української совітської дивізії з Росії просуваються вглиб Харківщини, підступно маскуючись під повсталих українців.
За попередньою домовленістю, у міста першими входять місцеві комуністи-повстанці, услід за ними окупаційні війська Росії. Цим камуфлюється російська окупація й створюється враження, що «проганяють» українську владу самі українці. Москва намагається переконати весь світ у тому, що в Україні начебто розгорілася громадянська війна, а вторгнення військ Росії — це лише така собі «миротворча операція».
Гируючи по території України, ця орда спустошує, грабує в селян і усього населення їхнє майно, складає на вози, вантажить у захоплені потяги й відправляє в Росію. А взамін після себе залишає в охайних українських помешканнях полчища вошей, до того ж особливих — тифозних, «ядрьоних совдепівських».
Україна московське керівництво перш за все цікавить як постачальник дармового хліба для населення Росії. Голова Совнаркому В. Ленін надсилає в Харків одну за одною телеграми ще з 1918 року: «Ради бога, уживайте найенергійніші й революційні заходи для присилки хліба, хліба й хліба. Інакше Пітер може здохнути. Ради бога!». Росія «визволяє» Україну не для українців, а для себе. Силою зброї більшовицький уряд хоче здобути, за висловом В. Леніна, «хлібородні місцевості й райони добування вугілля».
III
Червона Армія вже зовсім близько... Іван чує, як неподалік гримлять її канонади... Наказано залишити Лозову й рухатися на Полтаву. Може, в Полтаві таки трапиться передих. Тільки тилу ніде немає... Щохвилини лунає команда: «До зброї!». Сплять не роздягаючись, у патронтажах. Після крику вартового хапають зброю й вибігають у степ, у якому скрізь на них чатує смерть...
5 січня 1919 року в'їхали до Полтави. Невдовзі місцеві більшовики підняли повстання, до вечора йде бій. Згодом поперла в наступ регулярна Червона армія й ешелони Української Народної Республіки з боями відкочуються до Кременчука. Запорізький корпус зі штабом закріпився тут, щоб нарешті зупинити агресора.
Наразі їх курінь повели в баню. Звідти повертаються вимиті, у строю чітко під хитання багнетів співають гайдамацьку пісню. Полягали в теплушці розслабилися, хтось знічев'я затіяв гутірку: