— Оце непогано було б і сто грам випити! Десь я читав, що навіть Суворов повчав своїх солдат «що останні онучі продай, а сто грам після бані випий!».
Одного з ветеранів полку, колишнього студента-історика, ця згадка про Суворова зачепила за живе. Він, примруживши ліве око, що, напевно, повинно було означати: «ех ти, неуч» і повільно так, карбуючи кожне слово, як професор на кафедрі, почав:
— Коли б ти детальніше вивчав його справжню біографію, то знав би, що саме за знищення українців і придушення Коліївщини він отримав звання генерал-майора. У дійсності цей недоробок був зачуханим, психічно хворим алкоголіком і солдатських онуч пропив до біса й більше. За це його періодично витурляли в три шиї з російської армії. А якщо ти почнеш мене запитувати про його так звані «перемоги», то я тобі відповім словами німецької шльондри, у народі більш відомої як російська цариця Катерина II. Услухайся у слова, які вона власноруч написала в листі до відомого французького філософа Вольтера, цитую дослівно: «Є в мене великий козацький ватажок, звати його Петро Калнишевський, виграє він для мене битви одна за одною й скоро переможе Туреччину».
От такою-то була історія насправді! А поки українці козаки-запорожці воювали «турка», Суворов, «великий» російський полководець, дрихнув п'яний. Другий «великий» козак-невдаха Грицько Нечеса, більш відомий як Григорій Потьомкін, фаворит-полюбовник шльондри Катерини II, по сумісництву російської цариці, розважався з повіями, звезеними до нього з усієї Східної Європи.
Коли запорожці перемагали в битвах і проливали свою українську кров, «великі» російські полководці рапортували імператриці зі своїх резиденцій і приймали паради на честь перемог. Як було заведено, славили їх повсюди імперські лизоблюди: карманні поети, прозаїки, «історики», слава Богу, на той час українські вчені з Києва вже навчили їх сяк-так грамоти й письма.
А кошового отамана Запорізької Січі Петра Кальнишевського, істинного переможця турків, захопили підло й запроторили до віку на Соловки, де він і віддав Богу душу. Бо став потрібен, як сліпому дзеркало чи лисому гребінь. Приєднав до російської імперії Крим і Хаджибей, опісля як сіль в оці.
Оповідач зробив паузу й закінчив:
— Потрібно знати й доносити до своїх дітей, внуків і наступних поколінь справжню історичну правду про Україну, а не ту московську «мульку», яку українцям впродовж століть втокмачували в мізки.
Відвернувся й ліг, мовляв ця тема для нього на сьогодні вичерпана вповні.
IV
Навколо Директорії, як і всередині її, панує жахливий хаос політичної думки. Вакханалія наклепів, змов, інтриг, недовір'я до народу, підозрілість та страх до власних воєначальників. Протегування зрадникам і розстріл патріотів, різка зміна орієнтацій та ідей і понад усе патологічна тяга до історичного ворога — підривають її існування. Усе це — руйнування, а не будування держави. Навіть близькі канонади артилерії «соціалістичного брата» не можуть вибити дурману московського «соціалізму» з голів правлячої української інтелігенції.
Загальноукраїнський фронт на очах розвалюється... Початковою причиною виникнення селянських загонів було повстання проти гетьмана Скоропадського. На заклик Національного Союзу змобілізувалося до 200 000 селян. Незалежно від ставлення особисто до Петлюри або до режиму Директорії петлюрівські повстанці боролися за Українську республіку, але в тій її формі, як це розумів кожен місцевий селянський отаман, який був «і цар і бог» у районі й до того ж головний ідеолог, головний законодавець, головний податківець... [15, 160].
Доповідь Інформаційного відділу Армії УНР Головному отаману про полки черкаського гарнізону та їхній морально-ідеологічний стан.
18 січня 1919 року.
П. ГОЛОВНОМУ ОТАМАНОВІ
У Черкасах стоїть 2 полки: Корсунський Республіканський і 23 Черкаський. Корсунський полк добре організований і стоїть на грунті Українського большевизму. Він досить успішно бориться з російським большевизмом, який почав було поширюватись в Черкасах та Смілі. На чолі полку стоїть полковник Хименко — енергійна і політично-чесна людина, котра має страшенно великий вплив на козаків.
Черкаський полк не має певного політичного напрямку.
Мінлива й суперечлива доба Української революції. Зовсім скоро цей «енергійний і політично-чесний» — підніме червоні знамена й зрадить українську справу. А скільки їх ще буде з'являтися, таких подібних «ура-патріотів»-кар'єристів, горлохватів у вишиванках, на скрижалях історії України, для яких головне не державотворення, а влада і гроші... Дещо пізніше, уже в новітній Україні, за такими приліпиться поганяло — популісти.
Агентурні відомості від 15 липня 1921 р.
Інформації від прибувшого з України громадянина] Тирси Василя Петровича І. [Інформація політична] II. [Агітація]
...З такою ж, скаженою, злобою накидувався менш розумний, але більш нахабний був [ший] прапорщик російської армії Грицько Хименко в Києві, який хвалився публічно тим, що розвалив у Черкасах два українських полки, не давши їм у відповідний час зброї. Цей добродій мені відомий персонально як спосібний організатор українських громад на турецькому фронті у Трапезунді. Цей тип кар'єровича і людини жадної на гроші. Він походить із Гировікового хутора коло села Кирилівки Звенигородського] повіту на Київщині. На селах його брат Теофан виступає на сільських зборах з промовами [26, 256].
У кінці 1918 і на початку 1919 року національні мотиви в повстанців грали другорядну роль. У своїй основі це був соціальний рух. Після ліквідації Гетьманату й взяття Києва селяни почали самодемобілізовуватися. Прихопивши зброю, частина з них повернулася до своїх домівок. Решта збивається в окремі повстанські загони. Частина таких формувань, які перебувають під політичним впливом лівих партій і патронуються боротьбистами, лівими есерами та анархістами, переходять на бік червоної армії. Цілі дивізії, полки й бригади з козацькими традиціями й грізними назвами мітингують, піднімають червоні знамена, залишають позиції та дезертирують.
У своєму селі, повіті чи області, кожний отаман діє самостійно, без спільної програми, плану, тактики. Типовою рисою селянських повстань в Україні став хаос ідеологічних хитань. До цього призвів низький політичний рівень місцевих повстанських ватажків.
Більшовики ще до зайняття Києва розкидали листівки з закликом до непослуху й бунту проти Директорії. Ті повстанські загони, які вони вислали для участі в загальному повстанні проти Гетьмана, збільшили на якийсь час збройні сили Української Народної Республіки, а відтепер розкладають інші українські відділи, переходять до червоних і нерідко вступають у бої з регулярними частинами української армії.
Першим у Київській губернії в січні 1919 року виступив проти Директорії Свирид Коцур і захопив Чигирин. 18 січня Чигиринський курінь «червоного» козацтва розповсюдив відозву до громадян повіту, у якій сповіщав: «Червоні козаки на чолі з своїми вірними трудовому народу отаманами мусили повстати як один чоловік на боротьбу з Директорією й передати всю власть до рук трудового селянства та робітників. Власть ця повинна керувати так, щоб нашому українському народові з'єднатися з російським трудовим народом і вкупі з ним вести боротьбу з капіталістами та іншими гнобителями трудової людності, не порушуючи національних принципів кожного народу... На чолі всієї влади тимчасово стає військово-революційний комітет, котрому належить вся влада як в м. Чигирині, так і в повіті».
У лютому 1919 року курінь налічував 1095 бійців, на озброєнні мав 900 гвинтівок, 12 кулеметів та 3 гармати. На ділянці залізниці Знам'янка — Бобринська діяв коцурівський панцерник «Зірниця» [54, 175, 177].