Звичайно ж, найбільше дісталося ідейним натхненникам і організаторам, значною мірою винних у трагічних подіях, що відбуваються, — місцевим євреям, що традиційно коливаються між сіонізмом і більшовизмом. Комендант міста Ківерчук, звільнений гайдамаками з-під арешту, ремствує:
— Мене захопила єврейська квартальна охорона, якій я сам видав зброю. А вони її повернули проти України... Рябий кабан і галушок не хоче їсти! Що за люди, їй Богу!?
У центрі на Олександрівській вулиці в більшовицькому штабі знайшли відповідні накази про початок повстання та інше. А самі вони, коли запахло смаленим, розбіглися по своїх кварталах, а хто й з міста в напрямку Фельтштина, у сподіванні загубитися серед одноплемінників. Та градус люті й обурених почуттів явно зашкалює...
Комендант гарнізону міста отаман Семесенко жадає негайної помсти. Захеканих і розпалених боєм, що тільки скінчився, гайдамаків зібрали на Привокзальній площі. Дали випити по чарці. Семесенко закликав їх покарати основних винуватців повстання, тобто рушати в єврейські квартали.
Під покровом бойового прапора фронтовики-гайдамаки 3-го Гайдамацького полку поклялися не насилувати й не грабувати, а тільки різати. На єврейські околиці Проскурова вирушили охочі добровольці-козаки стрункими рядами під звуки оркестру, з ними санітарний загін із лікарем Скорняком, козаки Запорізької Козацької бригади Семесенка, козаки сотні коменданта Ківерчука та місцева міліція. Серед них виявився вояк, котрий знає ідиш. Він джерготить мешканцям, які зачинились в будинках, що гайдамаки вже пішли і можна не страшитися. Коли євреї відчиняють двері, то в помешкання ввалюються гайдамаки. Поколоті багнетами й порубані шашками господарі через мить, корчаться в калюжах крові.
«Чистоти» помсти дотримались повністю: жодного зґвалтування чи пограбування не сталося. У одному з будинків месники наткнулися на небаченої краси дівчину-єврейку. Руку на неї підняти не посмів ніхто. Тоді заколов її звиклий дивитися на всіх людей, як на потенційних небіжчиків, завідуючий санітарним загоном лікар Скорняк.
Припинити погром вдалося лише через 4 години завдячуючи втручанню офіційної української влади. Швидко зібралися гайдамаки на звуки ріжків і з піснями стрункими рядами помаршували до своїх теплушок на вокзал, а інші підрозділи — до казарм та інших місць свого розташування.
Єврейські погроми в Україні в різні періоди й при різних владах, мали основну мету — грабежі єврейського майна й вбивства його господарів. Цього разу — вирізання єврейського населення. У Проскурові повторилася уманська різня часів Залізняка й Гонти. Різниця лише в тому, що тут різали одних євреїв при строгому нейтралітеті з боку поляків та інших християн.
Члени Жмеринського ревкому, котрі експортували більшовицьке повстання проти Української Народної Республіки в Проскурів, як свідчив один із учасників, після його провалу повернулися додому «морально розбитими, вважаючи себе невільними винуватцями цього погрому». Але ніхто з них не відповів [1, 32].
Комендант гарнізону Проскурова козацький отаман І. Семесенко пізніше був заарештований і засуджений до розстрілу. 26 серпня 1919 року С. Петлюра видає черговий наказ №131, у якому, зокрема, сказано: «Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть із нашого війська й віддавати під суд як зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону». Уряд Української Народної Республіки, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликав виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення.
Залишилися запитання до інших... Чому тамтешні євреї, котрі не були більшовиками, зокрема бундівець Йоффе, знаючи про підготовку збройного повстання проти Директорії, законної влади в Україні (до речі, затвердженої за участю представників єврейства Трудовим конгресом), не повідомили про це військового коменданта Проскурова?
Чому керівник єврейської самооборони (бюро квартальної охорони) Шекман, що заявляв про свою безпартійність і нейтральність, згодом погодився бути зв'язуючою ланкою з уже організованим більшовицьким повстанським штабом? Чому ж ця квартальна охорона (складалася з євреїв) арештувала представника законної влади — полковника Ківерчука?
З точки зору історичної справедливості ми, українці, мусимо визнати, що представники нашого народу вдавалися до цих ганебних актів в період Української Народної Республіки доби Директорії. ...І в подальшому були неодноразові спроби Уряду УНР, зокрема Симона Петлюри, поставити на місце стихійну отаманію — про це засвідчують оригінальні документи за його підписом [53].
Відозва «Проти погромів»
Старшини і козаки української армії!
...Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів.
Більше карности й дисципліно-карности я вимагаю від Вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного...
Розділ XI
І
У цей час основні сили Запорізького корпусу знаходилися на Наддніпрянщині. У військах Української Народної Республіки, що здебільшого складаються з колишніх повстанців, сприятливий ґрунт знаходить більшовицька пропаганда. Після повалення гетьманату Україну роздирають складні соціальні й політичні суперечності. Жорсткі репресії проти селянства завдали нищівного удару по національній ідеї. Це відразу вплинуло на настрої армії: селяни й робітники не бажають воювати проти більшовиків, а радянську владу уявляють як цілковиту протилежність гетьманському правлінню.
Формування, створені наприкінці 1918 року, ненадійні, нерідко переходять до більшовиків. Утім поширення симпатій до радянських гасел серед значної частини населення через невиробленість політичної платформи Директорії деморалізує й найстійкіших вояків. Ця пошесть набрала таких розмірів, що порушення й невиконання бойових наказів із боку цілих частин, стало звичайним явищем...
Лютий 1919 року позначився в Українській Народній Республіці важкими кризами, утомою населення, повним розчаруванням народу. Ряди армії рідшають, політики й державці в Києві чубляться за крісла й владу. А провінція віддана на поталу білим, червоним та отаманам різних мастей і політичних уподобань.
За цих умов на початку березня 1919 року на південному напрямку єдина серйозна військова сила — це Запорізький корпус (6,5 тис. багнетів), розташований у районі Тальне — Умань — Христинівка. Незважаючи на відступ із Лівобережної України, запоріжці зберігають високу боєздатність, що і демонструють у запеклих боях із більшовиками під Шполою.
Проте запоріжців теж не обминули серйозні проблеми з найвищим командним складом, що після арешту Болбочана вкрай негативно відбилися на настроях і боєздатності рядових вояків. Корпус обороняє фронт Тиврів — Дашів — Тальне — Новоархангельськ. Щоб відрізати від української армії десант Антанти, з району Черкаси — Сміла червоні проти нього кинули 2-у бригаду 2-ї повстанської більшовицької дивізії (7 тис. багнетів).
6 березня червоні з боєм захопили Тальне, примусивши відступати Харківський слобідський кіш отамана І. Кобзи. 7 березня почався наступ на частини 2-ї Запорізької республіканської дивізії, що обороняє район Умань — Христинівка.
Одужавши після тифу, 11 березня повернувся на фронт отаман О. Волох. Перебравши на себе командування Запорізьким корпусом на ст. Христинівка, він негайно виїхав до ст. Зятківці поблизу Гайсина. Слідом переїхав і штаб Запорізького корпусу. Одразу на фронт викликано 3-й Гайдамацький полк (500 багнетів), що перебував у Проскурові.