О. Волох остаточно втратив зв'язок із військами. Під впливом звісток про початок ворохоблення проти червоних на Київщині в нього виник новий авантюрний план: пробиватися крізь фронт на зайняті більшовиками терени України, щоб підняти там загальне повстання.
Оскільки на частини Запорізького корпусу Волох уже практично жодного впливу не має, він спробував підбити на це командира Запорізької Січі отамана Ю. Божка. Та з наказу військового міністра УНР О. Шаповала О. Волоха заарештували на ст. Бірзула. Як наслідок, від «діяльності» Волоха, штаб армії Директорії на місяць втратив керованість військами південної групи, а заразом і на весь південь України.
Лише з прибуттям у район Балта — Бірзула Запорізького корпусу ситуація трохи змінилася. Частини 2-ї Запорізької дивізії вщент розгромили червоних повстанців отамана Дячишина й зайняли Балту. Червоний повстанський кінний полк Кіршула, що на початку квітня зайняв ст. Слобідку й повів наступ на Бірзулу, також розбили й розпорошили в околицях Рибниці. Корпус продовжив марш до ст. Роздільної.
Арешт Волоха збурив частини, де ще зберігаються прорадянські настрої. Курінь Холодного Яру зі складу 3-го Гайдамацького полку, розташований у Балті, зажадав звільнити Волоха з-під арешту. За рішенням товариша міністра закордонних справ С. Бачинського, його усунули з усіх командних посад і звільнили з-під варти під зобов'язання не втручатися у військові та політичні справи.
Подальше перебування українських військ у районі Балта — Бірзула — Роздільна з огляду на становище на фронті могло привести до їх повного краху. Зв'язку з урядом як і тилового забезпечення немає, залишилися без коштів, їжі й фуражу, панує загальна деморалізація й стомленість голих і босих козаків. Поступово відступають на Роздільну, далі на Тирасполь-Бендери.
Остання надія на місію для переговорів із румунським командуванням, на чолі з отаманом Зелінським, щоб вони перепустили залишки української армії через Бессарабію на Поділля. Цю ідею підтримала більшість командирів, адже для прориву на центральну Україну боєздатних сил фактично вже немає. Вийшов наказ: усім військовим ешелонам рухатися на ст. Роздільна й звідти під охороною бронепотягів пересуватися до Тирасполя. На ст. Роздільна місцеві більшовики зустріли українські частини як лютих ворогів. Окопи, які були викопані для оборони Одеси, зайняли пролетарі, й ні на крок далі не пропустили. Під натиском червоних повстанців 13 квітня запоріжці змушені відступати на Тирасполь, куди вже прибули ешелони з військовим майном і переїхав штаб Запорізького корпусу. Новим його командиром став полковник І. Дубовий [33, 16-51].
Очікуючи на дозвіл румунського уряду перейти річку Дністер, частини Запорізького Корпусу зайняли позиції на горбках перед селом Розалівка, ліворуч і праворуч від залізниці Роздільна — Тираспіль. Штаб корпусу й ешелони з майном зупинилися коло самого Тирасполя. 13 квітня 1919 року Волох, довідавшись, що полковник І. Дубовий приїхав обняти команду, вирушив до гайдамаків, на позиції коло Розалівки, але ті проводили його свистом, не бажаючи слухати те, що він радив. А коли він над'їхав до Мазепинців, вони зробили те ж саме. Дізнавшись про це, полковник Дубовий заборонив давати авто Волохові.
Після цього свого повного фіаско Волох разом із кількома гайдамаками вирушив до Тирасполя пішки, похнюпивши голову, наче побитий пес... Цей останній акт «детронізації» найдошкульніше вдарив по хворобливій амбіції отамана. Його висока й кремезна постать із розкуйовдженою вітром рудою бородою якось зігнулася, знівечене слідами відхворованої віспи широке обличчя викривила гримаса непогамованої, але безсилої люті. Гайдамаки, що супроводили його, здивовано прислухаються, як Волох кляне вголос примітивною лайкою «всіх і вся» й погрожує «розправою» з командиром 3-го Гайдамацького полку полковником Виноградовим і наступником Волоха на становищі командира Запорізького Корпусу полковником Дубовим [7, 61].
IV
Румунська сторона погодилась на перепуск військ Української Народної Республіки до Галичини, про що стало відомо 14 квітня 1919 року. Українським частинам із зброєю й майном дозволено евакуюватися до Бессарабії. Наступного дня червоні ледь не взяли штурмом ст. Тирасполь разом зі штабом 2-ї Запорізької дивізії та всіма ешелонами. Кармелюцький полк і гайдамацька кіннота відбили їх контратакою. Увечері того ж дня на станцію прибув отаман О. Волох у супроводі гайдамацького куреня Холодного Яру й почав віддавати різні «накази» військовим частинам. Виконувач обов'язків командира 1-ї Запорізької дивізії отаман І. Литвиненко звернувся до нього:
— Припиніть дезорганізацію у військах! Ви усунуті від командування!
Та Волох продовжує «командувати» й виставляти варту з числа прихильних до нього гайдамаків. Тоді комдив наказав командиру Кармелюцького полку сотнику Троцькому:
— Висадіть свою піхоту з теплушок і силою заженіть туди Волоха і його гайдамаків!
Той так і вчинив. Але й цього разу отамана не було арештовано.
На невеличкому клаптикові землі Тирасполь — Бендери скупчилися війська південної групи армії УHP. 16 квітня 1919 року румунська військова влада дозволила переправу через Дністер. Почалася негайна евакуація.
Намагаючись перешкодити відступу українських військ до Бессарабії, увечері більшовики знову атакували позиції під Тирасполем. Запеклі бої продовжуються упродовж наступного дня. Запоріжці тричі контратакують, але їх відбивають. Коли 17 квітня румуни повідомили, що переправу закінчено й колія перед мостом розібрана, ще близько 20 ешелонів залишалося на лівому березі Дністра з господарським майном і муштровими частинами [32, 4-29].
Іван спостерігає, як похідним порядком через міст переходять останні частини. Вояки його 3-го Гайдамацького полку, Харківського Слобідського коша та Запорізької Січі прикривають відхід, підривають господарські й санітарні ешелони, що не встигли переправитися. Відразу після завершення евакуації висадили в повітря й міст через Дністер.
Санітарна сотня їхнього 3-го Гайдамацького полку забарилася, не встигла на міст поки той був цілий, і опинилась у річці. Вир поніс коней, двоколки й людей. Іван із кількома хлопцями, що добре плавають, кинулись у воду. На берег винесли двох жінок, урятували кількох коней із двоколками, витягли медичні сумки та інше майно, коногони врятувалися самі. Занесло водою одного коня, який заплутався в упряж і поплив за течією.
Згідно з домовленостями з румунським командуванням південну групу армії УНР після вступу на терен Бессарабії роззброїли. Українським воякам заборонили під час переїзду виходити з ешелонів, які тепер охороняє румунська варта. Зброю, спорядження та інше військове майно перевозять в окремих закритих вагонах.
Розділ XII
I
По Бессарабії сунуть ешелони з гайдамаками на північ. В Унгенах стоять довго. Міняють за цукор усе, що можна їсти, а особливо на мамалигу, бо хліба ніде спекти, хоч і є борошно. Уночі вартові стоять не в кожній теплушці, тому вранці дехто не знаходить свого одягу. Ешелон ночами шерстять цигани. Коли вийшов суворий наказ вартувати вночі, — не один злодюжка одержав кулю в лоб.
По дорозі до Окниці козаки хліба не бачили. Варять якусь баланду в похідних кухнях, але без хліба це вариво нічого не варте. Урешті знайшли вихід — біда навчить і коржі із салом їсти. На всіх зупинках, вискакують із вагонів, виламують качани з кукурудзи, що росте обабіч залізниці, розкладають вогнище й печуть їх на вогні і їдять. Так намагаються втамувати голод. А вечорами виспівують. Яких тільки народних пісень не співають у ці вечори?! Свої заспівувачі є в кожному вагоні.