— Не Сюсюра, а Сосюра, різниця в одній букві.
Електрики в їхньому будинку немає, уночі користуються хто чим. Щербатий місяць загострює ріжки над Турецькою брамою. Стугонить у глибокому проваллі вередливий Смотрич. Спить глухим сном Кам'янець.
Іван помічає, що його сусід Сосюра, коли місяць світить у вікно, схилившись на підвіконня, щось пише. Якось поцікавився:
— Що ти пишеш уночі?
Той простягнув написане. Іван прочитав вірша, російською мовою й поцікавився:
— А чого ти не пишеш рідною українською мовою?
— Рідною мовою мені набагато легше писати, але я не знаю до пуття української граматики, вірніше нашого правопису.
У книгарні міста хлопці відшукали «Граматику української мови» Олени Курило. Володька почав писати вірші рідною мовою, а Іван став постійним читачем і критиком його творів. Тепер вони — нерозлийвода, скрізь поряд, навіть чатовими на наряд до пана Петлюри вдвох, тут у парі стоять біля кабінету Головного Отамана, а останній, коли буває в доброму гуморі, кладе їм на столик цигарки. Іван не курив зроду, але бере їх, дякує за ласку, а потім роздає хлопцям-курцям.
Вони з Володькою однолітки. Різниця лише в тому, що Сосюра народився в травні, а він у вересні. Сосюра смуглявий, а Іван білявий. Сосюра жив на Донбасі в селі Третя Рота, а Іван виріс у степовому українському селі Вербівка, неподалік Холодного Яру, де зародилася Коліївщина.
Інші відділи вже пообідали й повернулися до своїх приміщень. Відпочивають, коли нараз чути, що земля здригається. Це ознака того, що 4-а піша сотня повертається з навчання.
Сотник Зубок-Мокієвський носить маленьку чорну борідку, сам затягнутий, як оса. Завжди охайний, шкіряні рукавички на руках, на старшинському поясі австрійський багнет зі старшинським темляком, на бакир перехилений кашкет. Швидкий у рухах і страшенний формаліст як до себе самого, так і до молодших старшин та юнаків увіреної йому сотні. До виконання муштри вимоги в нього витончені настільки, що під його командою сотня здається автоматом, з яким він виробляє рухи, звороти, рушничні вправи з прецизійністю й надзвичайною зібраністю всіх йому підлеглих. А здригається земля від того, що вже кроків за сто до школи він подає команду: «Сотня!». Після якої юнаки починають на повну стопу прибивати крок, але в два рази сильніше, ніж це роблять інші. Зупинивши сотню, Зубок-Мокієвський повторює ще хвилин десять той чи інший зворот, рушничну вправу чи рівняння разів три або чотири, і подає команду «Вільно!» Юнаки його люблять, бо він хоч і занадто вимогливий, зате справедливий, подає приклад іншим.
IV
Одного осіннього дня сидять вони з Володькою обидва босі, бо зовсім порозбивали взуття на муштрі. Чекають на нові чоботи. Аж тут підійшов до них Головний отаман Симон Петлюра, присів на підвіконня й почав розпитувати про їх життя-буття, пожартував із ними.
На початку березня 1919 року курінь Холодного Яру (чоловік тридцять) який очолив Василь Чучупак із Мельників, що на Чигиринщині, увійшов як 4-й курінь до 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. У ньому були й кілька вербівчан. Дехто з них знайшли Івана в школі старшин у Кам'янці-Подільському й передали сумну новину з дому — померла його мама. Ця звістка Івана так вразила, що він заплакав як мала дитина:
— Усе, що мав найдорожче, утратив навіки...
Юнакам дали відпочинок. Сосюра Володька сидить долі на постелі й горює. Він сьогодні ходив по місту в пошуках книг із віршами класиків чи то сучасних поетів і нічого не роздобув, у місті немає навіть бібліотеки. Інші знайомились із старою фортецею. Побували навіть у підземеллі, думали оглянути людський кістяк, прикутий ланцюгом до кам'яної стіни, але завадили завали. Місцеві жителі переказують, що то на ланцюгу сконав Устим Кармелюк, а чи правда те, віри йняти не можна.
А «вдома» на них чекає — новина: два козаки Вербовенко й Розгін, що вартували вночі з казною, забрали гроші й безслідно зникли. У Івана пропав пістоль «Браунінг» і сотня набоїв до нього, який він беріг дуже ретельно й давно. Викрав його Розгін, він один знав про цю річ.
Отаман Петлюра повністю вкомплектував Кам'янець-Подільську школу старшин. Є начальник школи, чотові командири й бунчужний. Немає, правда, ліжок, валяються хлопці на підлозі, сплять на своїй одежі, бо немає навіть чим матрасів набити. Щоденно ходять на вигін муштруватися, а ввечері — політгодина. Розсідаються на підлозі, кожен на своїй постелі. Текст бесіди затверджує сам отаман Петлюра, а розсильний доправляє її начальнику школи.
З Сосюрою знайомий Іван не так давно, але світогляд у них збігається. Холодними осінніми вечорами без світла нудно. Не нудьгує тільки Сосюра. Біля вікна він пише свої вірші. На підвіконня падає бліде світло повного місяця й Володці «в кайф», можна писати. Іван допитується у нього:
— Що ти там сьогодні пишеш?
— Думаю написати поему, я їй і назву вже придумав «Червона зима».
Іван зауважив:
— Напишеш про революцію, самостійну Україну, війну?
— У поемі можна писати про все — хороше й зле. Згадаю про рідний Донецький край, шахти, кохану дівчину, а найбільше про війну, людське горе, смерть, червоний від крові сніг. Ця тема не дає мені спокою ні вдень, ні вночі, може таки щось витвориться...
Якось у листопаді кухар оголосив команду всім іти на обід. У той же час пролунала інша, черговий по школі чотовий Соколовський наказав: «До зброї!»
Цей категоричний заклик умить зробив свою справу: усі, хто стояв у черзі за обідом, побігли до кімнати за рушницями, а там старший чотовий офіцер Грущенко видає кожному по п'ять обойм. Він повідомив:
— У зв'язку з критичною ситуацією на фронті резиденція Головного отамана й уряд змінюють свою дислокацію, Спільна військова школа слідує за ними для несення охоронної служби.
Розділ XIV
I
Російський генерал Денікін, який ще у вересні 1918 року наступав на Москву, вістря Добрармії восени 1919 року тепер направив проти України. Потіснивши по всьому фронту армію УHP, вона вдерлася до Києва.
Більшовики користуючись моментом, поперлися своєю ордою в третій уже похід на Україну. Затиснута між денікінцями й українцями біля Одеси, їх 14-а армія прорвалася через Ольгополь і Сквиру й відкинула українські війська на лінію Козятин — Бердичів — Житомир. Приголомшила звістка про перехід небоєспроможної Української Галицької армії на бік Денікіна. Крах Української Народної Республіки став неминучим.
Почалася рання гнила й холодна осінь. У гнітючому стані постачання, немає необхідної стратегічної бази, одягу й амуніції, вичерпуються гарматні й рушничні набої. Багато козаків у черевиках, з яких визирають голі пальці, або з обмотаними ганчір'ям ногами. Як наслідок, наприкінці вересня 1919 року в армії УНР поширилася хвиля масового дезертирства.
У зв'язку з малочисельністю військових груп армії в середині листопада 1919 року їх переукомплектували в Запорізьку, Волинську, Київську, Січових Стрільців дивізії. 3-тя Залізна — залишилася в попередньому складі, 9-та Залізнична реорганізована в зведений полк. Запасні частини розформували, а їх склад направили на поповнення до військ Дієвої армії. Та зцементувати надійну оборону зайнятих позицій армія УНР не спромоглася.
До поріділих гайдамацьких підрозділів Запорізької групи влили близько 1700 колишніх більшовицьких бійців Богунської й Таращанської 44-ї радянської дивізії. Вони розчарувались у національній політиці совітів та під Бердичевим перейшли на бік армії УНР. За рахунок цих поповнень розгорнули окрему Гайдамацьку бригаду, командиром якої призначили сумнозвісного отамана О. Волоха. Досить своєрідний і сумнівний експеримент, ураховуючи його давні прорадянські настрої. Формуючи бригаду, використали крім того людський ресурс 3-го Гайдамацького полку. У ньому після боїв із більшовиками й білогвардійцями «старих» гайдамаків, ветеранів кампанії 1918 року, залишилося обмаль. Такі ж старшини, як О. Ліневський, В. Кожем'яка й Богданів цілком поділяють політичні переконання давнього свого командира. Лише кілька тисяч козаків ще зберігають відносну боєздатність із більш як 20 тисяч вояків, що налічують лави армії УНР. За цих умов проти білогвардійців командування кинуло всі наявні сили, у тому числі й Гайдамацьку бригаду отамана О. Волоха.