Якось підійшли до лісу. Думали напитися води, може в ліску знайдеться яке джерельце, трохи відстали. І раптом по колоні зненацька вдарив залп, за ним почав гвоздити кулемет. Коні понесли передніх із зони обстрілу, за ними гвалтовно рвонула й піхота подалі від куль. А остовпілі юнаки залишилися відрізаними від усіх посеред поля. Почулася команда командирів: «Лягай!».
Усі погепалися ниць, ніби вітром позвалювало. З узлісся гукають:
— Здавайтеся! Залишитеся живі!
Передня лава з білим прапором, не згинаючись, бігом подалася до ліска, слідом за ними й усі інші. Ось вони кидають зброю на купу, відходять у бік, шикуються. Значить здаються без бою, а кому, заднім не видко. Пострілів уже не чути з жодного боку. Черга підійшла і їм здаватися. По лаві передають:
— У кого є біла хустина чи полотнина?
Сосюра скинув із плечей свій речовий наплічник, витяг звідти білий згорток, розкотив, тряхнув ним і віддав у лаву, сказавши:
— Це підійде для білого прапора.
То був рушничок, вишитий, можливо, коханою дівчиною, а може матір'ю. Поплив він по лаві, причепили його на багнета, і ті, що залишилися, побрели з ним, як із білим прапором понуривши голови, до ліска. А тут уже лежить купа рушниць та іншої зброї й набоїв до неї, її охороняють два червоноармійці.
Сосюра взяв свій рушник і каже:
— Аж тепер ми вільні козаки, не будемо більше снядіти немиті, ніхто нами помикати не буде...
Були в цьому безладному воїнстві й деякі колишні командири.
На ящику з-під набоїв сидить кацапчук і наярює на гармошці.
Володя Сосюра каже:
— Буду добиватися до Києва.
— А я не люблю міського життя. Дай Бог, вирвуся звідси живим, правитимуся в рідне село, де жили мої діди й прадіди хлібороби, може ще хто-небудь у Вербівці з рідних живе, — поділився своїми планами на майбутнє Іван.
Потисли один одному руки і їх путі-дороги розійшлися назавжди, кожен пішов своїм шляхом.
Розділ XV
I
У неосяжних степах уже який рік шириться розмир по всьому простору, без визначеної лінії фронту й носить некерований характер. Хвиля вилитої жовчі мільйонів курною кручією котиться Україною. Ця шура-буря розбушованої селянської стихії віншує перелом двох епох, у якому одна з них мусить умерти... Непідкованими копитами б'ють коні в суху українську землю, вихриться хмарками курява над селянськими хатами, прошитими кулеметними чергами, тужно зойкають лелеки в надвір'ях і лиховісно горлає чорне вороння, відчуває поживу.
У роки Української революції 1917-1921 років і громадянського протистояння, влада в Україні безліч разів переходила з рук у руки. З тих сил, які боролися за оволодіння Україною, кожна насаджувала свої порядки й лад. На хвилі революційних потрясінь повсемісно до влади приходили різні люди, у тому числі й відверті пройдисвіти. Одні воювали проти інших, нав'язуючи й несучи в маси свої ідеологічні постулати й уподобання. А страждала й виснажувалася загалом — українська держава та її територія. Чи не найбільше утисків зазнало єврейське населення України. Представники різних влад, а в їх уособленні й різні армії, отамани, повстанці висували проти євреїв свої звинувачення, перетворюючи їх в цапів-відбувайлів за чужі гріхи й за свої власні помилки та злочини. Українські євреї виявилися жертвами практично всіх воюючих сторін.
Що там уже можна говорити про віддалені провінційні повітові містечка чи глухі села, у яких різні влади довго не затримувалися й панував хаос, безвладдя й соціальний бандитизм. Звідси й неймовірно нестабільне становище не тільки євреїв, а й власне простих селян-українців, бо майже кожна зміна влади, а тим більше розбійницькі набіги анархічних армійських відділів, різношерстних «отаманчиків» і «ватажків» оберталися для них жорстокими погромами, грабежами, вбивствами, відбиранням продовольства, коней, примусовими мобілізаціями. Причому, до цього вдавалися практично всі воюючі сторони: військові частини Української Директорії, Червона армія, махновці, денікінські війська, українські й більшовицькі повстанці та інші.
На початку 1920 року Червона армія подолала опір військ Директорії й розгромила денікінців. Безперервні зміни влад до краю збаламутили люд. Якщо в листопаді-грудні 1918 року С. Петлюра змінив гетьмана П. Скоропадського, потім більшовики потіснили С. Петлюру, то селяни, ледве розгледівши «обличчя» нової влади, почали піднімати ворохоблення по всій Україні вже проти більшовиків. Віддавати свій хліб задарма й іти «в світле майбутнє» — комуну з її «чрєзвичайками» українські селяни не квапляться.
Повстанці скрізь. А крім них ще... Як піна й сміття, винесене революційним буревієм на поверхню народного повстання, як відсіяні відходи частої зміни властей в Україні, різні антисоціальні елементи вирують у степах волею збаламученої революційної стихії! Безліч різних окремих ватаг із денікінських і петлюрівських вояків, дезертирів із Червоної Армії, авантюристів, різношерстих місцевих батьок, бандитів і грабіжників тероризують населення. Панує суцільна різанина, грабують усі — білі, червоні, зелені, самостійники, махновці, і навіть, при нагоді, саме населення — недограбовані маєтки. Відсутність військово-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України, призвела до утворення середовища, у якому більшість населення України стало жертвою експансії й об'єктом насилля. Сильніший той, у кого в руках є зброя...
Довкола простягнувся український степ, його пейзажна добродушність, сонлива тиша посеред вибілених хаток, співучі дівчата за тинами, воли біля риплячих журавлів. То все омана та й тільки. Поза вдаваними лаштунками приховується щось таке, що на селянську ідилію мало скидається. Ховзьке тіло розгнузданого бандитизму — ось що звивається за лаштунками української опери. Обрізи й ручні гранати, ножі й нагани ховаються під свитками «мирних» селян, або під фартухами миловидних українських красунь... За показною селянською гостинністю відчувається жадоба помсти й заграви пожеж... Безлад на території України досяг свого апогею.
Яка неоднакова людська доля! У цей бурхливий час української революції одні живуть спокійно, безжурно, безпечно, інші гуляють, балагурять, дехто вмирає в глухих полях, або чекає смерті серед бур'янів і тернини бентежного українського степу...
Українська революція захлинається в крові своїх кращих синів. Після кривавої трирічної завірюхи, пожарів та різанини, лишилося стільки гірких і нещасних голопуцьків-сиріт, що ніхто не годен їх і злічити. А боротьба двох світів у цій коловерті кипить, клекотить і скаженіє...
II
Іван, минаючи верстові стовпи, піхтурить до рідної хати вже четвертий день. Осягнувши чорне спустошення після отого загального смертовбивства, за військом не жалкує, насотався війни вдосталь, на життя вперед. Він свій вибір зробив. Іде не озираючись... Доброзичливі жінки годують, хто чим може. Не знає, як орієнтуватися без карти, а запитає когось, знизують плечима, мовляв, не знають.
Отак у дорозі ненароком і захворів на тиф-сипняк. Уже ледве шкрьобає, а температура валить з ніг. Підкинуло снігу до колін, правда, морозу немає, а йти стало важче. На канаві, що обабіч широкого шляху, сів відпочити й легко поплив у ніч, утрачаючи свідомість. Як прочумався, усім єством усвідомив: «Погибну тут, вечоріє, а села близько не видно».
По шляху повз нього проскакала сотня вершників. За нею повзе обоз, саней із п'ять, попросив, щоб довезли до села. Узяли на сани, але під самим селом їх наздогнала ватага ще якихось вершників. Побачивши їх їздові почали шльогати своїх коней, щоб утекти від переслідування, але ті, помітивши цей рух, почали кричати:
— Стій! Стрілять будемо!
І відразу ж пролунали постріли. Обоз зупинився. Над Іваном нахилився чубатий чолов'яга в картузі, схожому на селянське сито, яким просівають борошно, і грубо скомандував:
— Роззувайся!