Умить зняв з Івана черевики й усунув їх у торбину біля сідла, а потім шугнув руками по кишенях, вивернув їх, забрав різномастні гроші, які там були. Потім перетельбушив усю поклажу.
Старий із санок цього дончака умовляє:
— Це ж хворий, а надворі зима, снігу он скільки.
А той йому вказує:
— Вези його он до того куріня, там не подохне.
— Чужою бідою всі хитрують! — бурмоче спересердя старий собі під ніс.
— Донські козаки з денікінської армії, ще і не таке робили, вони шаблями рубали всіх, хто брав хоч що-небудь із поміщицького маєтку.
Дякуючи богу, таки пробився хворий Іван до ближнього села крізь снігові замети. Його підвіз старий до хати, узяв під руки, стяг із саней. Босі ноги пірнули в сніг по коліна. До хати не впустили, там за столом розвалилися чубаті вояки-дончаки, цмулять оковиту. Під'їхали до сусідньої оселі, те саме, п'яно горланять:
— Зайнято!
Жінка з оселі, що поруч, побачивши, як вони тирлуються по снігу від хати до хати, гукнула їм:
— Ведіть босого до моєї хати! Ці головорізи-нелюди над людьми знущаються й не скажи їм нічого.
Тут Іван пролежав, аж доки не пройшов тиф, мабуть із місяць. Про те, що відбувається в світі, дізнавався лише з чуток. Шугають із кінця в кінець забуркованим глибокими снігами селом різні найфантастичніші кривосуди й припущення, переростають від хати до хати в несусвітні брехні, але він залишається глухим до всього. Познайомився тут із дідом Панасом Цимбалом, той живе в другій половині хати зі своєю старою.
Ці люди багато чого бачили на своєму довгому віку. Окрім старих, його відвідує сусідська дівчина Оксана Кононенко. Вона носить молоко до Цимбалів і приятелює з господаркою. Дістала чоботи для нього, пару білизни. Він одужує, без сторонньої допомоги вже може клигати по двору. Пора добиратися й до рідної домівки. Дід Панас виявив Іванові велику послугу, указав усі до єдиного села, через які пролягає шлях до рідної оселі.
Дід пригадує:
— Ото було дуже давно, як їздив я в чумаках. У напрямку на Кримський Перекоп я тобі розкажу всі села, через які ти будеш іти до Чигирина.
— Та мені тільки до Телепина, — каже Іван.
— До Телепина? То за Телепиним є місце, де всі чумаки зупиняються на ночівлю — це Тягни-мішок. Там шляхи розбігаються: один у напрямку до Чигирина й далі на Дон, інший — на південь до Криму.
— А від цього Тягни-мішка три верстви до Вербівки. Це моє рідне село.
Іван записав усі села, які нагадав йому дід Панас, подякував і почав рихтуватися в путь-дорогу. Оксана дістала для нього навіть якусь стареньку шапку, бо він носить формений картуз із білим пружком і синьою околицею, зеленим захисним верхом.
Рано-вранці вибрався в дорогу. Дівчата приготували в торбу харчів, дід Панас із бабою Пріською за ворітьми почастували Івана за чумацькою звичкою горілкою, настояною перекопським зіллям, перехрестили тричі теж за традицією. З господинею за догляд розплатився «керенками» й дав на згадку шерстяної темно-синьої матерії, яку виміняв за махорку в спекулянтів. З вдячністю подумав: «Світ не без добрих людей» і попрощався:
— Бувайте здорові, люди добрі!
III
Пішов чумацьким шляхом від села до села в напрямку Чигирина, як розповідав дід Панас. Ночує в тих людей, які дозволяють прилягти де-небудь під припічком, чи долі під грубою. Так само й годують не як гостя, а як старця. Рідко яка милосердна господиня поставить гарячого борщу з печі, більшість ткне в руку скибку хліба чи солоного огірка або картоплину нечищену, і йди собі з богом. Він усім щиро дякує, бо радий і кусневі черствого хліба.
Погоду на світ благословило погожу: сонечко гріє по-весняному, хоч удень розтає на шляху, уночі земля й сніг підмерзають. Зранку йти добре, а в другій половині дня невірненько. У степу наздогнав молодий хлопець на однокінній підводі, вицмакав запитання:
— Куди це ти й звідки верстаєш отакий світ?
З'ясувалося, що здибались одного поля ягоди, до того ж, ще й однополчани. Обидва добираються до рідної домівки. Правда, цей парубок має коня й сани, тож правиться не пішки. Сам він із села Мельники, що десь там у лісі, біля Холодного Яру. Звуть його Тиміш Бородай. Їм прямувати в одному напрямку.
Був Тиміш також в армії УНР, але в окремому курені Холодного Яру, під командою Василя Чучупаки. Курінь організувався в лісі, у Холодному Яру, значно пізніше, ніж «петлюрівщина». Василь Чучупак був помічником начальника Черкаської міліції Безверхого й стояв у Черкаському повіті в січні 1919 року — в 30 верстах від Черкас із двома сотнями козаків.
Загоном чекістів на чолі з Немикіним курінь розгромили. Отаман з уцілілими залишив рідні місця. У кінці січня направилися до командира полку Січових стрільців Копцюха, який стояв у Єлисаветграді, а потім увійшли як курінь Холодного Яру до 3-го Гайдамацького полку під командуванням О. Волоха Запорізького Корпусу армії УНР й отримали назву 4-го куріня.
У перших днях квітня 1919 року, під час «Вапнярської авантюри» Волоха, бунчужний Натрус і курінний Чучупак приєдналися до червоних із частинами 3-го і 4-го куренів 3-го Гайдамацького полку [5, 135-136].
А тепер, після різних ідеологічно-заплутаних хитань і потрясінь залишки куріня Холодного Яру розбрелися по світу — хто куди.
До села В'язівок Іван із Бородаєм уїхали, коли тільки починало сіріти. Від жителів дізналися, що ночував тут зі своєю ватагою Тютюнник. Сюди раненько прибула й ватага з добровольців-дончаків. Як два коти в мішку, не поладнали між собою, здійняли стрілянину й Тютюнник, тепер уже на конях, погнався за дончаками. На шляху залишилася одна парокінна підвода, на якій крім дядька, сидять ще два вояки й цивільний чоловік. Це Тютюнник арештував секретаря райпарткому й велів двом своїм воякам везти того за ним навздогін. Коли Іван з Бородаєм порівнялися з тютюнниківцями, з-поміж них один гукнув:
— Бородай! Ти куди їдеш?
А той йому:
— Додому. Гайда з нами! Ми на південь.
Підвода тютюнниківців повернула за ними, з неї крикнули:
— То й ми з вами!
Шлях до сіл, які Іван записав зі слів діда Панаса Цимбала, значно скоротився, завдяки Бородаєвим саням. Їдуть українськими засніженими степами, сніг уже втратив свою першу чистоту, став липучим, збивається в ким'яхи, скоро розтане, а їм ще верстати шлях не близький.
У Куцівку в'їхали, як смерклося. Заходилися шукати, де б переночувати й коня погодувати. Біля церкви, у центрі села, вулиця розходиться в два боки. Не знають, куди їм повертати. Аж чують, співає хтось на підпитку. Голос сильний, значить це ще хтось не старий. Зустрілися. Жінка й чоловік повертаються з гулянки додому, обоє захмелені. А порівнявшись з подорожніми, поцікавилися:
— Що це за люди, правитеся потемки? Чого серед ночі людей полохаєте?
— Ми шукаємо, де б переночувати й коневі притулок дати.
— То заїжджайте до мене, є й сарай для коня, — улесливо стелиться коло них, — ось моя хата, поряд із церквою.
Узяв коня за вуздечку, повів у двір. З темноти виріс перед ними добротний хазяйський будинок, як гриб-боровик з-поміж глиці й падолисту. Рудий псюра, виблискуючи іклами-шпичками, рве товстого ланцюга, надсадно хрипить і пінить слиною, невгамовно шматує пазуристими лапами мерзлу землю. У дворі господар прошепотів щось жінці, а подорожніх запросив до хати й там, засвітивши гасяну лампу, запитав:
— Хто хазяїн такому знатному коневі?
— Я тепер хазяїн, — відповів Бородай, — а до цього був Василь Чучупак, командир мій колишній. Я у селі з ним живу по-сусідськи, тому доручив коня, перед тим як десь пропав, безвісти... Сказав перед тим:
— Будеш живим, доправ коня батькам у село...
Господар уніс рядно соломи, настелив на підлозі й звелів влягатися спати, зауваживши, що подушок немає. Увійшла його дружина й сказала, що все зробила, як було їй велено. Як потім виявилося, вона ходила до його батька й передала, щоб той прибув сюди й забрав коня. Господар узрівши, що постояльці полягали в чоботях, грізно рявкнув: