Коли Іван поцілував батька, той гірко заплакав. Сльози падають на гаряче кувадло й шиплять. Відтрутившись від найріднішої душі під пропахлою потом сорочки та оговтавшись, Іван допитується в нього:
— Як же вам тепер живеться, тату?
— Живу так, якби хто мене розженив, ноги б цілував.
— Я вже бачу все, і постараюся це зробити, бо так жити далі негоже. Ну, а де ж брати Антін, Артем? За Павла Альоша розповів, а де він, нещасний, зараз?
— Гадки не маю. Антін працює в громадській кузні. Коли пан Давидов утік, народ усе рухоме майно розтяг, хто що міг. А кузня лишилася, бо там нічого корисного для селян не було. Артем також працює, секретарем у волосній міліції в Телепині. Ночувати додому не приходить, бо далеченько.
II
У хаті мачуха запровадила порядки, при яких добре живеться лише її дітям, решта для неї чужі. Лиха доля знайшла Івана й в рідній хаті. Уже не відчув тут того давнього рідного домашнього духу, знайомого з дитинства. Мачуха і його доля, як рідні сестри: змовились і уготували йому ліжко в хаті під лавою, тут же і його братики сплять поруч на рогозяній матці, укриваючись рядном, а в головах, як і в нього, власний одяг. Мачушині дочки сплять окремо на печі з подушками в головах.
Не забарилася довго й весна. Рясними сипонула дощами, звеселила лагідним теплом і соковитим зелом землю. Якось прокинувся вночі й чує як мачуха настренчує батька проти Антіна:
— Ти прикажи своєму парубкові нехай не залицяється до моєї Олени, він їй не пара, вона ще молода, а він збуйвік і як це так воно буде: старий живе з матір'ю, а син із дочкою?!
На жаль, не розторопав тоді батько, що мачуха хоче зжити з хати Антіна, лишнього їдока, а того й присікується до нього. Та й купився на цю приманку-побрехеньку:
— Ось я йому покажу, як залицятися! Вона ж йому, як не як, сестрою доводиться тепер.
Наступного дня, раненько, зійшлися взуватися в другу хату, через сіни, Антін і Іван. Брат спить у клуні, на сіні. До них зайшов батько й до Антіна:
— А ти, бісів сину, покинь свої залицяння до мачушиної дочки Олени, вона тепер тобі сестра.
— На дідька лисого вона мені здалася, коли в мене є дівчина.
Батько вхопив Антіна за чуба. Той тримав у руках чобота, то згарячу й гепнув ним батька по голові. Старий скипів, вискочив у сіни, ухопив із кілочка дробовичку. Хто знає, що могло статись, коли б син не вихопив її з батькових рук і не вкинув у відкриті дверцята лежанки. Там вона й розрядилася.
Антін пішов із дому. Не було його з місяць. Десь працював у заможного господаря в чужому селі. Згодом придибав додому, ледве пересуваючи ноги хворий. Лежить уже два тижні.
Іде 1921 рік. У селі ніде дістати склянку молока й термометра, щоб зміряти температуру. Іван дав батькові грошей, щоб той купив корову. Антін може пити молоко, але мачуха йому не дає, бо її дочкам не вистачає. Доглядає його лише один брат. Мачуха заборонила своїм дівчатам і близько підходити до хлопця, бояться тифу.
Антін помер, задавив його тиф-сипняк. Поховали на старому кладовищі в густих зарослях. Громада села визначила місце вже для нового, бо тиф прискорив «заселення» старого до найменшого клаптя землі.
Іван пішов працювати до райпрофспілки в Кам'янку. Збулася мрія мачухи, розвіяти сім'ю старого коваля. Залишилося при ньому лише двоє менших синів. З думки Івана не сходять ці два малюки. Про батька теж серце болить, бо мачуха зовсім не дбає про нього, а працює той багато, навіть надолужує вночі.
Щонеділі буває Іван у Вербівці, розпитує братів, чи не б'є їх мачуха, чи дає їсти, що вони роблять, коли сидять голодні. Старший братик Альоша признається:
— Як дуже хочеться їсти, то йдемо до батька в кузню, а потім разом із ним заходимо до хати, він каже мачусі, щоб давала їсти, тоді й їмо.
Уже два дні брат Артем удома, прибув із волості, каже що у відпустку. Мачуха гнівається, бо батько, сватаючи її, не зізнався, що крім малих трьох хлопців, є у нього ще й три дорослі парубки. Старий оправдовується, що не знав, чи є вони живі, таке твориться в Україні.
Артем восьма дитина в їхній сім'ї, ураховуючи й тих двох, що померли малими. Незважаючи на злиденне життя, був складом і фігурою міцним, а характером — упертий, настирливий. Довгими осінніми й зимовими вечорами співав із сестрами, заспівувала мама, сидячи за прядкою. Виступав на сцені сільського клубу й любив аплодисменти більше ніж гроші. Змалечку завжди вимагав те, що йому бажалося. Як криком не домагався — брав силою.
III
Третього дня перебування в рідній хаті Артем ніби засумував за чимось. Сидячи біля вікна вгледів за двором вершників із рушницями, розчинив вікно й шугнув спритно, по-кошачому, за хату. Пролунали постріли. Старий коваль вийшов із хати й звернувся до чолов'яги, що спішившись із коня прямував до оселі:
— Чого це ви, хлопці, мою хату обстрілюєте?
— Не хату, а бандита хотіли впіймати, утік, мерзотник, — відповів приходень у шкірянці, оперезаний портупеєю, на якій теліпалася велика кобура з пістолем.
— А що він вам зробив, що ви його хочете впіймати? Він же служить у міліції.
— Я уповноважений УКОМу партії по боротьбі з бандитизмом Іонін Іван Борисович, попереджаю, що вашого сина Артема впіймаю й розстріляю. Справа в тому, що три молоді хлопці закохалися в молоду дівчину Погорілу Марію й розсварились між собою. Один одного покалічили, а ваш схопив кулемета й гвинтівку в міліції й подався до Чорного Ворона в ліс.
Тим часом Артем добіг до двору Гельона Левка, який на току трусив околот і попросився до нього:
— Посиджу у вашому околоті, у разі, хто питатиме, чи не бачили такого бандита як я, скажіть, що побіг до річки...
— А через хвилину, — розповідав пізніше чоловік, — під'їхали до двору верхівці й запитують, чи не бачив, куди поділася людина, що тут пробігала по шляху. Я відповів, що той шуснув до річки в городи, а в руках у нього була якась чудернацька рушниця. Верхівці повернулися.
Артем подався до двоюрідного брата Прокопа, там і заночував. Наступного дня той провів Артема на Кам'янку разом із хлопцями, котрим вручила сільуправа повістки, щоб з'явились у «Комдез» (комітет боротьби проти дезертирства). Іван із хлопцями теж пішов до Кам'янки.
Усіх вербівчан і викликаних з інших сіл Телепинської волості Гребенюк із «Комдезу» направив у м. Ромни. А мачуха того ж дня зібрала дочок і гуртом поплелися в Лебедівку, у власну хату, лаючись:
— Нехай йому біс, ще вб'ють у Вербівці. Стріляють прямо по хаті!
За нею приїхав син парою коней, але нічого було взяти на воза, усе вже перенесено. Лишилося з сім'ї коваля при ньому лише двоє малолітніх синів.
Розділ XVII
І
Призовники Телепинської волості прибули до міста Ромни. Щоб не було холодно у вагонах, їм встановили бляшані грубки, приготували дров і вугілля. Та в теплушках розтопляти не довелося, тепло було й без того, та і їхати довелося не довго. Висадившись із вагона, вони завбачливо прихопили з собою й бляшану грубку разом із димохідними трубами. Опісля вона неабияк знадобилася, оскільки в приміщенні, куди їх помістили, було вогко. Укладалися спати покотом на одноповерхових нарах не розбуваючись і не роздягаючись. Командування про них начебто забуло, ніхто не відвідує тривалий час.
Старостою приміщення обрали Бегейду Михайла з села Коханівки, який наглядає за порядком і всьому дає лад. Розпорядився затопити залізну грубку, вивівши через вікно димохідну трубу. Таким чином висушили й вимили підлогу, відразу стало затишно й комфортно. От тільки коли день добігає кінця, довгої осінньої ночі всі сумують. Немає світла, вкладаються спати рано, адже робити нічого. Цигана Романа часто й густо відвідують мати й сестри, наносять йому сала, хліба й повно всяких наїдків. Він дав кусень сала, хлопці в нього вставили гніт, запалили й з'явилося яке-не-яке світло, переймом навіть у двох місцях приміщення. Частенько Артем вигукує: