— Давайте, хлопці, співати, щоб не сумувати!
Шанувальники пісні охоче збираються навколо нього й виспівують пісень народних, чумацьких, історичних, козацьких. Місто Ромни тихе, затишне, розташоване над річкою Сулою. Вулиця електрикою не освітлюється. Напроти приміщення, у якому розмістили призовників, щовечора юрмляться місцеві молоді хлопці й дівчата, бажаючі послухати співи.
Не забарився й триклятущий тиф, який скосив багатьох. Першим поклали в лікарню Артема, за ним — тенора їхнього хору Бровка Панаса, невдовзі зліг і Іван. Позаяк він уже хворів на сипняк, хвороба мордувала його не довго. Однак Артем пролежав увесь грудень і днів сім січня. Панас Бровко й однокашник Несененко Федір із лікарні не повернулися. Інших вербівчан розкомандирували по різних місцях. Осіб десять направили на сільськогосподарські курси в Полтаву, з ними й одного вербівчанина Несененка Степана. Інших, на рік старших, у тому числі й Івана, командирували в Полтавську губернію, де гуляли ватаги Івановою «знайомого» батьки Махна.
Бійців сорок зупинили над Оріллю в найближчому до річки селі Нехвороща й розмістили в чотирьох клунях. У першій розмістився взводний, він одразу призначив нічну варту з п'яти вояків. Правий берег річки Орелі, якраз навпроти села, високий, є тут навіть чи то козацькі могили, чи то якесь укріплення. Місцеві мешканці розповідають, що в давнину, українські вояки нарочито влаштовували такі укріплення від нападників. Коли на Україну з півдня насувалися непрохані гості, то звідси по них били з гармат.
На потойбічному положистому березі Орелі поять коней махновці. Один із них, верхівець, схоронившись за полукіпком, зорить у бінокль протилежний берег. Командир взводу з найвищої могили цьогобіччя теж спостерігає за вершниками, які шугають між полукіпків жнив'яного поля.
Вояки по черзі підходять до комвзводу і в бінокль розглядають махновців. Іван діждався черги й теж глянув на колишню Катеринославську губернію. Яка ж навдовиж безмежна степова далечінь, зникає десь аж за обрієм. А махновська ватага з нетерпінням чекає ночі, щоб вкотре поживитися хоч чимось із селянських дворів на цьому боці Орелі. Господар клуні, у якій вони сплять покотом, згадував уже не раз:
— Добряче кіпішують тут у нас ті озброєні хлопці, перебравшись убрід через цю тиху річку.
Іван дивиться в бінокль на піших махновців і думає: «Може, упізнаю між них своїх хлопців, що стояли на варті цю ніч і не повернулися додому, — цигана Романа й Самійла Коцура. Де ж поділися вони, чи тихенько їх зграбастали махновці, а чи самі перейшли на той бік». Івана, як найбільш досвідченого, призначили вартувати по березі Орелі. Напарником із ним пішов Сидоренко Дмитро. Цей хлопець зовсім не розуміється на військовій справі, не знайомий зі зброєю, але має волячу силу й добрий кошачий зір. Командир взводу Пугач Семен, знаючи підступну вдачу махновців, порадив:
— Прихопіть із собою гранату, бо в річку сам не полізеш, а вона, кого потрібно, дістане й там.
II
Липневої ночі парко. Дмитро пропонує:
— Давай скупаємося.
Та Іван заперечує:
— Не варто робити цього, знаходячись на посту, тому що махновці захоплять нас нагло «тепленькими й мокренькими». Ти краще пильнуй за річкою! Бачиш он того «кущика»? Коли ми теліжилися сюди, його там не було, а ниньки він уже допливає до середини річки.
Не встигли вони присісти за зарослями осоки, як «кущ» опинився вже під їхнім берегом. Таким чином махновці зі степу переходять щоночі Орель, щоб добути харчів у Нехворощі. Іван шепоче напарнику, щоб хутчій подав гранату. «Кущ» на цей берег не вийшов. На вибух збіглися вояки на чолі з комвзводу Пугачем. Вартові детально доповіли про нічну пригоду з махновцями.
Перед строєм комвзводу оголосив:
— Харченку й Сидоренку за пильність на посту оголошую подяку!
Пішли охоронці відпочивати, тільки не в клуню спати, а на вулицю, до дівчат, які виспівують на колодках, під сусідським двором. Тим часом із тогобіччя річки сповістили:
— Ватага батька Махна, зібравши всі свої пожитки-манатки, вибралася на роменський шлях і подалася в невідомому напрямку.
— Тепер нам тут нічого байдикувати, — зронив комвзводу Пугач. — Вертаємо й ми додому. Збирайтеся всі, бо завтра раненько вирушаємо.
Знову вони перекочували в Ромни. Брата Артема в місті вже не було, воєнком 8-ї дивізії направив його до Києва навчатися на професійного співака.
Коли в революцію Микола Садовський утік за кордон, головний режисер його театру Корольчук із рештою трупи спинився в Ромнах. Живуть комуною: придбали будинок, корову, посадили город у степу й господарюють гуртом. Артем із допомогою Корольчука й ведучої музичної справи при театрі Матецькою організував художню самодіяльність. На концерті, виконав низку українських народних пісень і зірвав шквал аплодисментів ущерть переповненого залу. Воєнкому дивізії прийшовся до смаку його голос, тож і порадив їхати до Києва вчитися. Артем згодився.
З трупи театру Садовського Іван був близько знайомий із Хуторною Лізою Олексіївною. Буваючи в Києві, не раз бачив її на сцені театру, там і зав'язалося знайомство, а у Ромнах його відновили. Корольчук прищепив пристрасть до сцени і йому, керівнику української драмсекції при культпросвіті дивізії.
На місцевій сцені ставлять класичні п'єси українських драматургів: «Мартина Борулю», «Бурлаку», «Суєту» та багато інших. У Ромнах, крім цієї трупи, у Івана знайомих немає, тому у вільні години завжди приходить до них. Узимку навіть пиляє дрова з Хуторною Лізою. До речі, вона й навчила його це робити, бо народився в степах, а там і хліб випікали соломою.
Якоїсь днини навідався чийсь родич, батюшка з Кременчука, і залишив випадком пару-трійку церковних газет. У одній із них Івану потрапила на очі звістка про його рідний край. Там повідомлялося, як 1921 року в Кам'янці створювалася Покровська автокефальна українська парафія. Єпископ Іван Павловський обрав її як свою кафедру на всю Кременчуцьку губернію. З цього храму почало лунати слово Боже на живій українській мові по всій Чигиринщині, Черкащині й навіть за Дніпром.
Ще зазначалося, що 16 серпня 1921 року в Кам'янці Чигиринського повіту з ініціативи головноуповноваженого Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) і голови Чигиринської повітової ради священика Івана Павловського радянська влада дозволила зібрати «окружний з'їзд духовенства та мирян» із метою висунення делегатів на Всеукраїнський церковний з'їзд у Києві, але з обов'язковою умовою «повідомити в надзвичайну комісію».
На окружний з'їзд прибули 144 делегати від 37 парафій із 8 волостей повіту. У доповіді, що відкривала з'їзд, «п.о. Павловський відповідає, що сучасний церковний рух ґрунтується цілком на релігійних підвалинах і веде боротьбу із самодержавним єпископатом, щоб зробити церкву народоправною, ніяких же політичних завдань цей рух не має».
З'їзд ухвалив визнати Всеукраїнську православну церковну раду «єдиним керівничим правомочним органом Церкви української; перейти на українську мову богослужіння. Було обрано 5 делегатів на Всеукраїнський церковний собор і 5 членів постійної Повітової ради, яку очолив 54-річний священник із Кам'янки Григорій Миколайович Грушевський. З'їзд ухвалив прийти на допомогу голодуючим братам мешканцям Поволжя й декотрих місцевостей України» [17, 9-12 зв.].
Пригадалася давня гутірка, ще 1917 року в Києві, з головою Центральної ради Михайлом Грушевським. Це ж, напевне, у газеті йшлося про того самого його троюрідного брата, до якого приїжджав Михайло Сергійович на хрестини в Кам'янку, ту, що на річці Тясмин.
Розділ XVIII
І
Згідно з наказом по 55-му піхотному полку Івану необхідно оселитися в містечку Зачепилівці. Тут просторий клуб, у якому наказано організувати школу грамоти. Потрібно виявити всіх неписьменних червоноармійців 8-ї дивізії, що розквартировані навколо, і навчити грамоті. Отримав посвідчення й штабними кіньми виїхав розшукувати їх по всіх військових частинах дивізії. Таких відібрав тридцять вісім осіб. Квартирує в селянина Шевченка, неподалік клубу. Сюди доставляють сухий пайок на тиждень, приготуванням їжі займається господарка. У великому дворищі стоїть стара хата, яка майже по вікна вросла в землю. У ній доживає віку 93-річний дід Тиміш, який у молоді літа чумакував. З ним Івана й оселили.