Намалював розрізну азбуку в трьох примірниках, позаяк у книгарні міста Ромни її немає. Тепер треба виготовити писану азбуку великих і малих літер, а ще цифри до дев'яти й нуль. Паперу, зошитів у косу лінію, олівців, чорнила дістав. Малювати літери вміє, доводилося це робити для лікнепу у Вербівці. До початку навчання в нього все готово, працювати доводиться і вночі. З клубу приніс до старого Тимоша лампу. Харчують добре, крім пайка, є у молодих господарів корова, вони живуть заможно. У діда Тимоша в запіллі зберігається багато кавунів. Для постояльця той не скупиться, навіть навчив, як вибирати найсолодшого.
Іванову голову свердлить думка: «Що ж їдять нещасні братики й старий батько?» Написав у Вербівку листа, відповів двоюрідний брат: «У твоїх немає чого їсти, літо сухе було й неврожайне, навіть другий хліб — картопля не вродила». Щемить серце при згадці про них, сиріт нещасних.
З перших днів вересня навчає бійців грамоти. Працюють увесь тиждень, крім неділі. Зранку читання, потім урок арифметики, далі географії, відповіді на запитання. Одна біда, букварів для дорослих не вистачає. На уроці читання вивчають і писані літери. Один хлопець не встигає й виправдовується:
— Як присниться мені жінка Одарка, тоді з голови все начисто вивітрюється.
Усі весело регочуть, а Іван їх утихомирює.
Минув вересень, частина жовтня. Учні вже читають і пишуть простенькі слова, навіть речення з двох-трьох слів. У нього радісно на душі, мети досягнуто. Якось на уроці читання несподівано зайшов воєнком дивізії в парі з командиром полку Крутіковим. Їх привітали по-військовому, днювальний відрапортував:
— Школа грамоти проводить урок читання, усі учні в наявності!
Так навчив їх Іван віддавати рапорт командирам. Начальники перевірили грамотність учнів, похвалили хлопців і подякували вчителю. Командир полку наказав завгоспові полку видати Іванові шинель, чоботи, пару білизни, штани й гімнастерку та додав:
— Газету читають слабо, а до Нового року будуть хорошо читати?
— А що буде після свята? — поцікавився Іван.
— Ваш рік та інші підлягають демобілізації, — відповів комполку Крутіков.
З Вербівки батько пише: «З малими синами голодуємо, хліба ніде купити, а свого спекти нема з чого, навіть картоплі вже немає... Скоро мабуть подохнемо з голоду!». Цей лист скалкою засів у серці, ніяк Іван не дочекається демобілізації.
Усіх, хто під неї потрапив, викликали в штаб полку для оформлення документів. Зібрався Іван наступного дня їхати додому, належні папери отримав. Довідалася про це його господарка Марія Засенкова й організувала проводжання. Скликала сусідів і приятелів на вечерю з випивкою. Гостям повідомила, що в пожильця на батьківщині голод, який тягнеться ще з минулого 1921 року. Усі позносили, хто що зміг, для його голодних братів і старого батька. Зранку сусід одвіз Івана з повним лантухом харчів на вокзал.
Розділ XIX
I
Він у батьківській хаті! Усе тут рідне, лише немає того сімейного затишку, що був при мамі. Зайшов усередину, нікого немає, гукнув:
— Чи є хто живий у хаті? — З печі приглушений голос:
— А хто ви такий? Ми ось тут усі на печі, бо в хаті холодно. — Озвався Альоша, зіскочивши вниз. У Івана перше запитання до нього:
— Ви їли сьогодні що-небудь?
— Сьогодні ще не їли, учора теж, бо їсти нічого. Позавчора їли борщ і кашу, приносила тітка Елька.
— Злазьте всі з печі, будемо снідати.
Наділив кожного скибкою білого хліба й шматком м'яса, сказав:
— Через годину дам ще стільки ж, бо зразу наїстися вам небезпечно.
Заболіло серце, дивлячись на нещасних сиріт, з якою жадобою вони накинулися на подані їм наїдки. Батько заплакав, хлипає крізь сльози:
— Коли б не ти, сину, ми б подохли отут на печі.
Після балачки про життя-буття спохватилися сходити на мамину могилу. Не був там Іван ні разу, не знає, де й похована вона.
Сироти забезпечені харчами днів на п'ять. Користуючись із цього, мотнувся він у Подільську губернію, купив там жита пудів сім, виміняв за солдатський мідний казанок сіяного пшеничного борошна пуд. Узяв його на плечі в речовий солдатський мішок. А жито в двох мішках доправив на залізничний вокзал якийсь дядько підводою. Віддав Іван за це свої чоботи, бо за гроші вести багаж за сім кілометрів бажаючих не виявилося.
Додому привіз сім пудів борошна. Трапилось так, що по дорозі з Ревівської зупинки на Вербівку жито змолов у млині без мірчука, там завідує його добрий знайомий.
Та біда не ходить одна. Батько захворів на тиф. Зліг та так більше й не встав. Висока температура, у селі є лікпом, але немає ніяких ліків. Звечора батько в гарячці стогне:
— Діти мої, діти! Ох, діточки ви мої нещасні!
На ранок він уже лежав на лежанці холодний. Одробив бідолаха на кузні своїй до самої домовини. Не спочивши, не зазнавши на цьому світі й одного дня розкоші. Як і мама ще раніш поперед нього.
Іван ночував у клуні і як батько помер не чув. Треба робити домовину, а матеріалу купити ніде, свого ж немає. Тоді зять відпанахав від тину пару міцних дощок. Домовина вийшла добротна. Поховали батька поруч з Антоном — у гущавині кладовища, навкруги чебрець і ряст.
У Івана рій думок у голові. Що ж робити з хлопчаками? Альоші дванадцятий, Гриші десятий рік. Їм обом потрібен належний догляд, бо лишилися малі, як билинки при белебні, беззахисні перед усіма негодами і крутовіями. Повідомив старшому брату Якиму в Сибір, що батька поховали, мами давно вже немає. Згодом-перегодом одержав від нього телеграму: «Збирай малих, їдь Тюкалінск. Акім».
Рідний їх брат давно в Сибіру, має власний будинок і сім'ю. Живе в достатку, займає посаду головного бухгалтера в торговельній мережі «Сібторгу».
Допоки Іван ладнався в дорогу, підійшла осінь. Написав братові, що приїде, а воно й зима 1922 року застигла. Роздобув хлопцям валянки й кожушки, а сам у чоботях, кожух до колін із великим теплим коміром та папаха. Докіль збирав гроші на проїзд, довелося дещо з домашніх речей спродати.
У Телепинській волості взяв посвідку про те, що вони виїжджають у Сибір до брата на постійне проживання. Снігу в Україні немає, але стоїть невеликий мороз. А що там у Сибіру — буде видно.
Пригадалося, яка велика була сім'я в їхній хаті, а тепер немає ні мами, ні тата, нікого не лишилося з рідних у батьківському гнізді. Аж сльозу прошибло, прошепотів:
— Прощай, моя убога оселе, чи доведеться ще тут побувати?!
Потиснув руки проводжаючим і лапу сірому цуцикові, що навчився її давати. Та й пішли з рідного двору й села...
Після війни на залізниці такий розгардіяш, що не второпаєш коли буде потяг, звідки й куди. Пасажирських узагалі немає. З великими труднощами вдалося втовпитися в холодну й темну теплушку. Тут уже розмістилися купками з п'ятнадцять чоловіків, жінок і дітей. Часто спалахують сірники, підкурюють дядьки. Новоспечені пасажири присіли в кутку, братикам закортіло спати.
Вісімнадцять діб уже в дорозі. Братики з незвички потомилися. Вечоріло, як потяг причухкав на станцію Драгунську. Тут зустрічає їх брат Яким.
На перших порах Іван його не впізнав. Величезні вуса змінили обличчя, а бачилися вони років десять тому. Забагнулося долі, що рідні брати, найменший і найстарший уперше забачили один одного не в рідній батьківській хаті, а на залізниці в Сибіру, у невеличкому приміщенні ст. Драгунської.
Прожив Іван у Сибіру два роки. Працював помічником бухгалтера в податковій частині фінансового відділу. Та так і не звик до сибірського життя. У рідній Україні осінь для нього найкраща пора року! А тут ні жовтого листя, ні деревини біля хати, а з птахів навіть обідраного горобця не уздріти!