Довго ще на збіговиську комітету незаможних селян марнословили, ще не один пустомолот-комнезамівець скаженів, упадав у лють, вимагаючи конфіскації куркульських господарств і виселення усіх «глитаїв» із села.
III
Один із міцних хазяйнів, записаних у списки куркулів, Ропавка, підняв руку й попросив слова, намагався щось заперечити:
— Ми, господарі, укалуємо зрання допізна, пупа свого не жаліючи, а ви ледарі, тому й голодранці, до світу бали точите, а до півдня вилежуєтеся, у вас одні безкінечні збори, розмовочки й резолюції.
Та договорити не встиг. Комнезамівці, як ужалені, попідхоплювалися зі своїх місць. Затупали ногами й несамовито заревіли, буцімто навіжені, здається на них і шкура кричала:
— Геть із села куркулів! Геть кровопивців! Усіх глитаїв на Соловки!
У одноголосному екстазі прийняли резолюцію, якою секретар Кость Гудзенко каліграфічним почерком старанно увіншив протокол зборів членів КНС: «За останній час, коли колективізація почала набирати масового руху, у селі Коханівка колективізовано 70% господарств. Щодо куркулів і підкуркульників за пропаганду, за те, що стають на шлях підпалу й терору, чинять опір колективізації, загальні збори членів КНС постановляють:
1. Конфіскувати майно куркулів згідно затвердженого списку /список зачитується/ й передати його в артіль.
2. Вислати із села всіх куркулів, затверджених у списку».
Цю бумаженцію з резолюцією підписали голова зборів, секретар, члени президії й надіслали на затвердження до Кам'янського райвиконкому [16].
Згодом, уночі, «гепеушники», «уповноважені» й коханівські місцеві активісти-комнезамівці з комсомольцями вдиралися до осель заможних селян, забирали все. Викишкували кращих господарів із власних осель, а потім із села, і гнали, як худобу, на залізничну станцію Кам'янка. Туди ж згонили розкуркулених із сусідніх районів, їх натрамбовували, як оселедці до бочки, у вантажні вагони поїздів.
Із збірного пункту ст. Кам'янка ешелони прямували на Північ. Чоловіки безвісти зникали на лісоповалах, а жінки й діти, розміщені в церквах і пересилках на шестиярусних нарах, падали й вбивалися або замерзали в глухій тайзі.
Усе те, що зароблялося багаторічною важкою працею, мозолями й просолювалося рясним потом: землі, будівлі, худобу й реманент нещасних жертв перебирав колгосп. Худоба бродила голодна. Діти-підлітки втікали на Донбас до фабрично-заводських училищ (ФЗУ). Під час колективізації тільки з одного невеличкого села Коханівка розкуркулили сорок сімей міцних культурних українських хліборобів. Біля двадцяти п'яти з них вислали на Алтай, у Архангельську область, а п'ятнадцять сімей розбрелося по світу й влилися в різні галузі виробництва.
Та ось, у кінцевому підсумку, настала рання весна, охрещена в тогочасній радянській пресі «першою більшовицькою весною», весна першого «року великого перелому», року тисяча дев'ятсот «триклятого». Шляхом неймовірних жорстокостей, за зиму владі таки вдалося українських дядьків «примусово-добровільно» позаганяти до колгоспів.
Контора новоутвореного колгоспу в Коханівці зайняла хату розкуркуленого Гаврила Пуценка, майстерні й кузню влаштували на його подвір'ї в центрі села й на колишній панській садибі. Колгоспні коні перебували в сараях колишніх куркулів, а перегодом збудували стайню на панській садибі. У куркульських коморах зберігали хліб і різне зерно, яке постягали в Пуценковий двір.
Розділ XXI
І
Маючи призначення на роботу в Коханівку, Іван увесь липень ще гуляє вільним козаком, бо знає, що то глушина, найвіддаленіше село Кам'янського району й зав'язнути в ньому місяців на вісім, означає приректи себе на одиноке існування та нудьгу. А в рідній Вербівці однолітки-товариші, клуб, хоч і невеликий, але сцена простора, є декорації, які він малював і перемальовував для кожної п'єси. Звідтоді, як повернувся із Сибіру й до педкурсів, не виїжджає звідси нікуди, здрастує самотньо в батьковій хаті, а щоб не зійти з розуму, ставить у клубі посильні п'єси.
Культурні традиції в селі існують віддавна. Тут ще до 1-ї світової війни організував хор і драматичний гурток Петро Чучупак із села Мельників, який учителював у Вербівці. Здавну існував церковний хор, який співав не лише церковні псалми, а й побутові пісні прямо посеред села. Організатором і любителем цієї справи був Голобородько Яків Гнатович. У квітні 1917 року в селі Р. Солом'яна заснувала товариство «Просвіта» в кількості 38 членів, головував тоді в ній учитель О. Пальоний [49, 5].
А зараз культурно-просвітницька робота зосереджена в сільбуді. У 1925-1930 роки зіграно багато п'єс для селян. Аматорів сцени тут вистачає. Заодно з виставами проводяться вечори самодіяльних співів, у співочому гуртку беруть участь ті ж самі любителі самодіяльності, що і в п'єсах. Тут у клубі й познайомився Іван із дівчиною, не обікраденою на вроду, яка приїхала до рідного дядька у Вербівку, який працює в радгоспі сусідньої Лебедівки. Кличуть її Олена Оржеховська.
Кожнодень у пахкозелу щемливу теплінь літнього надвечір'я, коли з заплав Сухого Ташлика починають скрипіти очеретянки з-між латать і дути бугай мов у кадуб, вона, не зважаючи на протести дядька, випурхує з хати до нього на побачення в запашну темряву, де перекочуються соловейкові пересвисти. Над полями поволі випливає великий червонястий місяць. Його примарне світіння робить загадковим усе на землі. Чотири вербівські вітряки на просторому майдані нагадують ченців у чорних сутанах. У ці місячні вечори до світання простоюють закохані в обнім на кладці. Він руками обіймає пружний дівочий стан, а вона горнеться до нього й тріпотить у непогамовній пристрасті, як полум'я, і світу немає для них!
З оповідок дівчини знає, що мати її в Набутові проживає при старому вісімдесятирічному батькові. Той ще працює сторожем на воротях у цукровому заводі. Вона ж ніде й ніколи не працювала, бо була дружиною управителя графа Красицького, який помер ще до революції.
Стосунки в них з Оленою досить тривалі. Уже прилип він до неї, як муха до патоки, хоч і значна між ними різниця у віці, йому вже тридцять із гаком. Тож випадком освідчився їй і запропонував:
— Давай одружимося, — вона не перечила, але сказала:
— Я не проти, але в мене ж є мати, поїду до неї за порадою, приїду, тоді буде видно.
Поїхала, про свій намір дядькові не сказала.
II
Завідувач школи призначив Іванові вести перший клас, у якому сорок один учень. Доводиться щоденно відвідувати своїх майбутніх школярів удома, знайомитися з батьками, дітками, їх умовами життя. Серпень промайнув непомітно, наближається вересень. Ніяк не може уявити, як пройде в нього перша зустріч із перваками в школі.
Настало 1 вересня 1930 року. Матері приводять до школи діток, він зустрічає їх у класі, показує кожному місце за партою. Провів першу бесіду, розповів про те, як вони повинні поводити себе в школі й чого навчатимуться тут. Дітки сидять тихенько й уважно слухають. Хлопчики почали гризти яблука. Він пояснив, коли можна в класі їсти і як притримуватися чистоти й порядку. Одна учениця поцікавилася:
— Чи щодня ходити треба до школи, бо у мене є менший братик, я його няньчу.
Відпустивши діток додому, зайшов до своєї кімнати в кінці коридору, і якусь мить застиг виторопнем, ошелешений, аж рота роззявив від здивування. На столі, підлозі, підвіконні лежали вузлики, великі миски, кошовки, а в них борошно, крашанки, крупа, цукор, наче в батюшки в церкві. Спитав прибиральницю:
— Відкіля все тут взялося?
Та пояснює, що в Коханівці давно ведеться такий звичай, коли мати веде вперше дитину до школи, то несе вчителеві що-небудь, щоб була щастила доля. Від цих слів Іван зніяковів, почувається не в своєму кориті. Звірив сумнівну бентегу завідувачу школи Куценку Григорію Тимофійовичу, а той заспокоює:
— Облиште. Тут існують звичаї приносити якісь подарунки вчителеві в перший день навчання вже давно й не має сенсу їх змінювати.