З харчами стає все тугіше, особливо з хлібом. Дотепер учителям видавали борошно на їдаків через кооператив, відтепер цей пайок зменшили. Доводиться вишукувати якісь додаткові ресурси для придбання продуктів. Синок росте, уже бігає, щось лепече. Теща за ним приглядає вдень, а Іванові доводиться вставати до нього вночі, коли той прокидається. Гелена про сина не дбає. Теща вчить малого молитися богу й хреститися по-польськи всією п'ятірнею. Іван суворо наказав їй:
— Ви таких дурниць моєму сину не торочіть!
Теща довго на нього дулася, але наказ залишався в силі.
Болить у нього серце за малого: «Сину, мій сину! Яка ж доля чекає тебе в майбутньому, якою стежиною ти підеш у життя „дворянською“ чи „хамською“? Може хоч ти не помилишся, як помилився твій батько у виборі другині на все життя!»
III
Осінь 1932 року великого лиха селянам не віщувала. Урожай уродив нівроку, ніяк не гірший ніж у попередні роки. Але в колгоспі людям на трудодні майже нічого не видали, бо здали державі запланований податок. Ще восени витряхли з колгоспу весь хліб, навіть переполовинили посівний матеріал на весну й теж вивезли. До останньої крихти, до останньої картоплини силою повідбирали в селян спеціальні продзагони.
Сільські активісти швендяли від хати до хати розшукували по оселях, повітках, льохах усе, що ще могло зостатися, зазирали й нишпорили під печами. Забирали навіть квасолю й буряки. Дошукувалися зерна на городах, залізними шпичками проштрикували землю. Селяни масово вирізали худобу, рятуючи свої сім'ї від голодної смерті.
Навесні 1933 року в селі стало особливо сутужно... Чвалають селяни пухлі, незважаючи на це, їх викликають повістками до сільради. Одне за одним і на певне число зобов'язують відвезти на станцію Райгород скільки-то зерна. Уже нічого везти, трапилося кілька випадків самозгуби серед чоловіків, які не витримали непомірного тиску влади. Ще з осені видерли на хлібозаготівлю все зерно, що видали на трудодні в 1932 році.
Діти колгоспників перестали відвідувати школу. Вихованці дитячого будинку придибують і сідають, мов пришиблені, пригнічені, по обличчях помітно, що недоїдають. Завгосп дитбудинку І. О. Солод тільки за один раз вивіз кіньми на кладовище близько 50 дітей. Поховав їх там в одній ямі над дорогою.
А що робиться в селі?! Якийсь чоловік притяг померлу від голоду дружину, над стежкою викопав яму в коліно завглибшки й з останніх сил загорнув її як зміг. Довге волосся померлої ще довго тріпотіло на стежці [35, 49-50].
На початку весни щоденно через церковне подвір'я несуть мерців і корогви, з тужіннями, криками, риданнями проходять рідні. Трапляються такі дні, що погребають душ дванадцять, і все це проходить попід вікнами Іванової хати.
Напочатку дружина й теща якось мирилися з цим, а затим, як завертівся безперервний конвеєр смерті, тікають із дому до сусідів пересидіти до пізнього пообіду чи до вечора. Іван заявив про це голові сільради, а той замкнув вхідні ворота на церковний двір. Мерців почали носити на цвинтар в обхід їхньої хати.
Погребають людей по 6-8 осіб у спільних ямах. Хрестів на могилах не ставлять, а тільки гілочки бузку. Він проріс у землі й буяє навесні, нагадуючи про померлих від голодної смерті [35, 50]. Споглядає Іван на це все й згадує війну: «Загинути на фронті від кулі, чи розриву гранати... — це легко... А померти в тяжких муках від голоду... Та ще й усім сімейством — це жахіття!»
Настали літні канікули. Чомусь учительський пайок затримують. Пішов у профспілку, як профуповноважений колективу вчителів школи, там йому відповіли:
— Пайків для вчителів більше не буде.
Утримання за двозмінну працю вистачило на купівлю хлібинки на базарі в Кам'янці. У таких умовах опинився не лише він один. Знає, що в школі є кукурудза й жито. Просить видати позичково пуд-два, поки своє достигне на городі, бо посадили й кукурудзу, і картоплю. Не дали.
Усі справи по господарству в школі веде вчитель Полудень Грицько. З ним Іван разом закінчував педкурси в Черкасах. Там той був по знаннях останній, а відтепер у школі — права рука директора Російського Якова Степановича. Місцеві вчителі й ті, що давно працюють у цій школі, такого нестатку не відчувають.
Учитель Шейко, що прибув десь із Полтавщини, також нічого немає з свого городу, бо не посадив. У школі він узяв у позичку борошна, а коли прислали останній пайок, завгосп школи Полудень не видав його Шейкові, утримав за позичку. Чим той харчується цей місяць, ніхто не знає.
Одного ранку прийшов до Івана лікар Кульпін і радиться:
— Потрібно якось оформити смерть учителя Шейка.
Прийшли на квартиру небіжчика. Невеличка кімната при школі, а на ліжку лежить учитель, його не можна впізнати, висох зовсім — скелет обтягнутий шкірою. Кульпін констатує, що помер від виснаження.
А в цей час у Полудня Грицька в сараї з'явилася корова. Виміняв у сусіда через шлях за мішок жита й мішок кукурудзи. Через тиждень з'явилася корова і в сараї директора школи Російського, виміняв її за таку ж кількість зерна, як і Полудень.
На зборах громади с. Михайлівни стоїть питання про вчителів Полудня й Російського. Іван, як профуповноважений, доповідає про становище в педколективі. Громада постановила притягти до відповідальності завгоспа школи Полудня за розтрату шкільного зерна, бо при перевірці виявилося, що десять пудів зерна «роз'їли миші».
А вночі Полудень дременув із Михайлівни в село Юрчиху зі своєю Мотроною Леонтіївною, теж учителькою, забравши все своє майно й корову.
IV
Улітку 1933 року перша половина дня сонячна й жарить нестерпно, а пополудні дощ. І так майже два місяці. На городах і полях усе росте як ніколи. А в Івановій хаті немає ні крихти хліба, ні крупинки. Синок Олесь просить їсти. Не плаче, сльози, як горошини, застигли на його личку, а в очах благання. На городі ще нічого їстівного немає.
З безвихідного становища несподівано вирятувала теща. Десь із свого потайника дістала два масивних золотих персні й годинника із золотим ланцюжком і каже:
— Оце вези в «торгсін» і виміняй якихось харчів, бо подохнемо з голоду.
Іван на радощах свою тещу розцілував, чого з ним ніколи не траплялося.
А та бурмоче:
— Думала, таки ще побуваю у Варшаві, аж тепер уже годі: ніч німа, вшістко пшепадло.
У Черкасах у «торгсіні» за золоті речі виміняв борошна, крупи, олії. Інколи бач і теща стає в пригоді, крім того, що няньчить сина.
Завжди перед вечірніми сутінками вона прогулюється з внуком по церковному подвір'ї, не замикаючи хату. Той канючить:
— Ба! Мені їсти дуже хочеться!
— Ось зайдемо до хати й будеш їсти кашу.
Приходять до двору, а двері нарозтвір. Зайшли в хату. У кухні стоїть високий чолов'яга з великою, чорною бородою, тримає в руці маленький горщик, а іншою дістає кашу й уминає її за обидві щоки.
Теща, уздрівши в хаті чужого чоловіка, зарепетувала не своїм голосом:
— Рятуйте, люди добрі! Злодій!
А той, доїдаючи кашу, ніби вибачається:
— Я не злодій, я прийшов провідати священника отця Никодима, а його щось довго немає.
— Яке ви маєте право залазити в чужу хату та ще й у піч і жерти дитячу кашу, ви ж залишили дитину голодною.
— Я думав застану тут отця Никодима.
— Геть! Геть з хати, негіднику! — заволала теща. — Хіба священники так чинять? Цигани не дозволяють собі такого нахабства!
Саме на цю перепалку й нагодився до хати Іван. Побачивши «служителя культу» з горшком у руках, ураз усе зрозумів. Ухопив здоровенного «батюшку» за патли й випхав із хати, а горщика розгатив у непроханого гостя на плечах.
V
Та життя продовжується. Ті, хто залишилися в живих, перегодом оклигали. Знову продовжили свою споконвічну селянську роботу: сіють, садять, доглядають урожай на полях у степу.