Ще взимку почали завозити камінь, глину, пісок, вапно, лісоматеріали для будівництва нового будинку культури. Та нікому будувати... Тільки навесні 1934 року приїхав із Києва до Михайлівни десятник Жуков із сім'єю. Він мав зводити новий клуб. 4 квітня почали копати глибокий котлован, з розрахунком, що там у підвалі буде розміщено в'язницю. Робота тривала впродовж 1934-1935 років [35, 52].
Дружина десятника познайомилася з Івановою сім'єю й щоденно ходить слухати радіопередачі. З нею і її син, років двадцяти. Гелена люб'язно пригощає їх чаєм. Поскільки роки сутужні, то не раз глава сім'ї залишається без вечері. Як сказали йому люди, Гелена щоденно прогулюється з молодим Жуковим по церковному подвір'ї. Сусіди запитують Івана:
— Чи то ж рідний брат Олени? Не схожий зовсім на неї.
Іван звик не гарячкувати, тож помовкує й Гелені нічим не натякає, хоч це гострими скалками болісно ранить його душу.
Ще не спорудили будинок культури, а в 1935 році виникла у комуністичної влади ґвалтовна потреба зруйнувати церкву. Це було єдине місце, куди після жахливого голодомору потягнулися люди. Велична споруда, шедевр дерев'яного зодчества в усій своїй красі височіє над Михайлівкою. Вона збудована у формі хреста й вражає досконалістю, стрімкими пропорціями, довершеністю форм. Мідне подзвіння з високої дзвіниці лунко розсипається довкола й чутне навіть у навколишніх селах. Мирно скликає селян на вечірню й обідню, у будні й свята, тривожно лунає під час пожеж, збирає на сходки. Росте довкруг церкви з півтора десятка віковічних ялин і сосен.
Одного осіннього дня з'явилося все сільське начальство біля храму з двома уповноваженими з району. Між ними Мимрич, такий дрібний, нікчемний чолов'яга, що миша за ніч з'їла б. Цегляр із сусіднього села з закацюрбленим носом, якого привезли в Михайлівну на посаду голови сільради, бо в своєму селі такого падлючого мерзотника не знайшлося. Коли балакає — шепелявить, за те його кличуть — «передшедатєльшельсовєта». Цей телепень може в церкві свистати, а на пожежі дулі сукати полум'ю. З ним активісти, які мають вуличні прізвиська Жатірка, Латуза й Сірий.
У ті мерзенні роки таким обідранцям, що надібку ніякого не мали, окрім гріхів за душею, як реп'яхів у бродячого пса, до влади дорватися було зовсім неважко. Голосно залаялося воно або напаскудило в сільській церкві чи під церквою, забандюрилося однімати, викручувать із руками все хатнє, аж до ложки, насмілилося суспілювати сяке-таке збіжжячко, уже така паскуда й за «владу рад», активіст тобто. Не бог, але півбога на селі точно.
Сірого послали наверх, щоб запетлював мотузок на хресті й звалив його. Люди, що збіглися до церкви, підняли страшенний ґвалт, лементують, вигукують прокляття:
— Недоумок! Антихрист! Чом тебе в колисці чорти не зашморгнули?..
З школи, що була навпроти церкви, на це видовище й крик повибігали ошелешені учні й стоять зодалік полохливими зграйками, видивляючись на цей ґвалтівний шабаш. Активісти звалили хреста, купола, воднораз скинули на землю великого мідного дзвона, якого вивезли до районного центру Кам'янки на переплавку. З церкви повиносили ікони, попсували фрески на стінах, побили вікна, засклені кольоровими шибками, зруйнували верх до висоти основних стін, звели над нею покрівлю й ушили куликами. Туди завезли колгоспне збіжжя [21].
Жукови збиралися їхати до Києва, будування клубу в 1936 році припинили. Заклали фундамент, а забудову не розпочали через брак цементу, оскільки будинок мав бути бутовий [35, 52].
Іванові вже неодноразово нагадував голова колгоспу Варивода Степан Степанович вибратися з церковної хати, бо приміщення церкви і його теперішня квартира стали усуспільненим майном колгоспу.
VI
У перші дні занять у школі цього року Іван знову працює в дві зміни. Одного дощового ранку до нього прибігла дружина. З плачем повідомила, що голова колгоспу пригнав підводу й люди вивантажують на воза всі їхні домашні пожитки з хати. Він негайно передав голові сільради записку, у якій написав, що коли не припинять негайно це неподобство з викиданням сім'ї сільського вчителя на дощ, він покине роботу й піде в РайВНО. Голова сільської ради прибув на місце й припинив бешкет. Пригнався сюди й голова колгоспу. Не знає Іван, що говорили між собою два голови, але ще ночував із сім'єю в цій квартирі, хоч і перемочив дощ усі їхні речі.
Отож другодні шкільними кіньми їхнє все домашнє добро перевезли на нове місце. Тепер сім'ю розмістили в просторій квартирі. Це хата нова, будував її з добротного матеріалу куркуль Лисенко, а тепер вона передана школі. Тут окрім кухні три кімнати — для дітей і для Івана, ніби кабінет, а велику пристосував для спальні. Школа від його нового помешкання на відстані всього півсотні метрів. І не так далеко від дитячого будинку.
Дитбудинок знаходився спочатку в цій хаті, де він оселився. Коли дітей побільшало, заклад переселили до великого одноповерхового будинку. До революції він належав поміщикам Андрієвським. Кімнати світлі, навколо будинку невеличкий парк. Ще в голодні 1921-1922 роки тут організували богадільню для хворих і голодних людей. Захисток знайшли безпритульні діти з усієї округи. Вихованці дитбудинку бідно вдягнені й завжди голодні. На навчання ходять до школи, де навчаються з сільськими дітьми.
Іван радіє, думає, що вже в цій оселі випаде йому щаслива будучина. І не вгадав. У його обителі спокою немає. Не припиняються сварки між дочкою й матір'ю. Дружина на шостому місяці вагітності. Не можна стерпіти її скандалів, але найболючіше йому дивитися, як Гелена лупцює себе по животі кулаками й несамовито верещить:
— Нехай здохне ненароджене хаменя... ненавиджу!
Усе ж таки народився синочок живим. Назвали його Валерієм на честь великого авіатора Чкалова. Гелена не годує сина своїм молоком, прогодовує його теща з соски коров'ячим.
«Друг» сім'ї скоро знайшовся. Якось у неділю перед вечером зайшов до них учитель Дяченко Захар Хомич із дружиною. Він навчає другий клас у цій же школі. Гелена заприятелювала з його дружиною. Воно все було б нічого, та впало до уваги те, що Захар Хомич аж надмірно цікавиться всім, що не стосується педагогічної праці. З четвертим класом Івану доводиться затримуватися довше звичайного, от у цей час, «друг» і нишпорить по квартирі. Якось Гелена зізналася:
— Він цікавився тими трьома, що на світлині з газети, наклеєній на фанерку.
— То треба було б дати йому прочитати, що то герої-льотчики, що перелетіли через північний полюс до Америки: Чкалов, Бєлянов і Байдуков. Їх портрети я показую учням на виховній годині.
Є розпорядження РайВНО прикріпляти молодих учителів до старших, щоб ті допомагали в роботі молодим. Іван дотепер думав: «То мабуть Дяченко прикріплений до мене». А коли впало до уваги, що той крадькома дещо занотовує в свій записничок, заборонив своїй тещі базікати в його присутності, особливо про своє соціальне походження до революції.
Підспудно відчуває Іван, що вчитель Захар Хомич Дяченко, непевна людина, а більш вірогідно — сексот.
Частина друга
Розділ І
І
Перед початком навчального року Г. Ф. Драченко скликав педраду. Розглядається питання суто педагогічного характеру. Іван сидить крайній від дверей і директор ніколи попросив:
— Принесіть, будь-ласка, з мого кабінету теку з паперами, ось візьміть ключа.
У директорському столі побачив Іван персональні справи вчителів, верхня лежала його. Наспіх зазирнув у неї. Там документи про освіту, автобіографія й інше. Виявив він там і наглу несподіванку-новину для себе. Між інших лежало там і два новенькі папірці, доноси односельчан-вербівчан. Один підписаний Підгорним Іваном Івановичем, інший Білошапкою Дмитром Гнатовичем. Перший доносить, що Іван Борисович Харченко, син бідняка-коваля, і далі плете всілякі нісенітниці позбавлені здорового глузду. Але з написаного відчувається прагнення автора наклепати хоч що-небудь, і він пише, що в сільському клубі Іван ставив вистави українською мовою й співав українські пісні.