— А на якій же я мові повинен був ставити їх, на грузинській? Інша справа, коли б це були заборонені п'єси, а то ж із дозволу райкультвідділу.
Слідчий мовчки продовжує писати.
— У вас є брат за кордоном. Чому ви приховували це й не заявили куди слід?
— Не знаю я, де зараз знаходиться нещасний мій брат Павло. Може за кордоном, а може згинув десь. Я не був удома й не міг знати про це.
Слідчий, не зважаючи на Іванові слова, незворушно продовжує писати.
— Під час обшуку у вас виявлена ікона в кутку кімнати й молитовник на польській мові, ви як учитель...
— Хіба я маю право, хоч і вчитель, забороняти старій жінці, моїй тещі, тримати ікону в своїй кімнаті, або молитися по молитовнику? Вона по національності полька, як і моя дружина, нехай собі молиться, то її справа.
Слідчий витягує відповіді з Івана, як п'явка зайву кров у хворого.
— Нам відомо, що у вас у помешканні зберігається картонка з трьома світлинами невідомих людей, хто вони такі, для чого її зберігаєте?
— То наші льотчики Чкалов, Бєляков і Байдуков, які перелетіли через Північний полюс до Америки.
Слідчий зиркнув підозріло на Івана й замовк. Закінчив писанину. Підсовуючи протокол допиту, сухо відчеканив:
— Прочитайте й підпишіть.
Іван сидить, опустивши голову, причаєно-стихлий, але в помислах уже скріплений у своїй рішучості все заперечувати, як вирішив в очікуванні допиту. Для нього стало ясно, як Божий день, що все, що хватопеком стулили в його справі й те, що наструнчив і наморозив тільки що про нього слідчий, це вигадлива мішанина напівправди з кричущоявною неправдою.
Як повестися в ситуації, коли притиснув його слідак до стінки, як щура лопатою? Папір же німий... мовчить... не крикне. Відчув тоскняву незахищеність і самотність. Прочитав неспішно протокол допиту, по роздумі, зітхнувши, узяв ручку, умочив у чорнильницю й написав: «Не згодний», і з притиском розписався, немов жарину вкинув за пазуху слідчому.
Той, глипнувши на підпис, крижаним поглядом кресонув Івана, гепнув кулаком по столу, і порухом руки, під стіл. Іван сперш не втямив цього хапливого руху, а коли виросли на порозі кімнати два огрядні хлопці, здогадався. Різко скочив на ноги, схопив у руки табуретку і застеріг:
— Першого ж, хто хоч пальцем троне, зашибу. Ну хто? Голову розіб'ю тобі першому, — у бік слідака, той у розгубі пошарив у кишені пістоля, коли це на дверях намалювався Сонін і вказівним пальцем поманив його до себе.
Аж тепер тільки дійшло до Івана, для чого на балконі грав гармоніст того вечора, коли він підіймався на другий поверх цього будинку. То він тоді сколошкуючи повітря своєю какафонією, глушив крики допитуваних. Слідчий будь-якими методами хотів вибити з Івана «потрібні» покази.
IV
Увечері того ж дня повторно викликали до слідчого. Останній промінь сонця зазирнув у вікно, коли Іван зайшов до знайомого кабінету. У кімнаті сидів його односельчанин Білошапка Дмитро. Коли вглядів Івана, його затрусило. Слідчий притьма до нього:
— Ось зараз ти й розповідай, Білошапка, хто такий Харченко.
Той, заїкаючись, залопотів:
— Ми разом служили в царській армії і нас із Саратовщини, з міста Аткарська стали вивозити на фронт, війна ще не скінчилась, а царя скинули, то ми...
— Розповідай, Білошапка, далі, який чин мав, які погони носив Харченко й усе інше...
— Його з нашої третьої роти послали в навчальну команду, він її закінчив, а погони були з личками — унтер-офіцер значить.
— Те що розповідав мені, кажи те саме й зараз, — грюкнув кулаком по столу слідак. Помітно, що він із завзятістю розсердженого бидла добивається відомостей, які б підтверджували, що буцімто підслідний був білим офіцером.
Іван попросив Дмитра, щоб той свідчив те, що йому наказали раніше. Митя почав плутати так, що важко було все до пуття зрозуміти, що він верзе, але нарешті видавив із себе, що на фронт Іван їхав уже білим офіцером. Той зразу заперечив це:
— Порівняли горобця з блощицею! Нас достроково призвали до царської армії в грудні 1916 року. За місяць я ж не міг закінчити якусь військову школу, а по закінченні навчальної команди офіцерських чинів не роздавали, та й в лютому вже йшла революція й те, що ви мені пришиваєте, суща брехня.
Білошапку слідчий витурив із кабінету, а за хвильку сюди ввели ще одного вербівчанина Вольчака Василя Карповича. Слідчий до нього:
— Товаришу Вольчак, розкажіть про нього, що знаєте, як він жив у Вербівці?
В. К. Вольчак голова сільвиконкому села Вербівки, уже сімейний колгоспник. Іван знає його з малих літ, опісля й парубкували разом, хоч він і молодший років на три. Вольчак посвідчив:
— Ми були ще парубками, а це було років одинадцять тому, з Іваном Борисовичем товаришували, разом гуляли на вечорницях, на вулиці співали в гурті всяких пісень, він працював у сільбудинку без платні, з драмгуртком ставив п'єси у сільському театрі. Жив сам, батьки померли.
— Усе це так, а ось ви розповідали, що співали пісні, а які?
Вольчак уточнив:
— Тоді ми співали всяких пісень, а чи були вони заборонені, чи дозволені, ми того знати не могли.
— А Харченко співав українські заборонені пісні?
Іван відповів:
— З молоддю я співав часто й по ходу п'єси на сцені, і на вулиці, і на вечорницях. Я дуже люблю пісні, особливо народні. У нас в Україні їх люблять співати всі, старі, молоді, навіть діти. Мені тепер зрозуміло, що ви шиєте мені націоналізм, але ваша справа білими нитками зшита. У мене, під час обшуку відібрали всі українські книжки, вписали в протокол, що я ставив п'єси українською мовою, тепер ставите в провину, що я співав українські пісні. Якщо я українець люблю свій рідний край, свій народ, його пісні, значить я ворог народу? Ви шиєте мені за це націоналізм?
— Що означає шити?!
— А дійсно шиєте, товаришу слідчий...
— Який я тобі товариш? Ти ворог народу, і я тобі не товариш...
Слідчий рукою під стіл, зараз же відчинилися двері й на порозі з'явився черговий міліціонер:
— Відведіть у камеру!
У камері давно вже пообідали. Прокіп приніс Іванові на тапчан миску локшини. На допити більше не викликають нікого. Ніч ще більше відтіняє денні дива світу.
Минуло ще декілька діб. І ось раненько почали по одному викликати в коридор, а там перукар голить і стриже кожного. По секрету прошепотів:
— Готується відправку всіх до Черкаської тюрми, через Михайлівку й Смілу.
Усе йшло гаразд, та коли підійшла черга йти до перукаря матросові, він відмовився. Викликали чергового. Той покликав до себе хлопців-вишибал, яких для цього тут тримають. Та матрос і їм не підкорився. Між ними, мабуть почалася потасовка.
Арештованих викликали всіх із камери в двір, де стоїть вантажна автівка, якою їх будуть правити в Черкаси до в'язниці. Усі вміщаються на ній, а в камері розігрується якась буча: тріщать тапчани, стільці, сиплеться штукатурка, дзвенить віконне скло, тріщать рами.
Розвиднилося. Автівка рушила, у ній немає матроса й діда Гречки. З цього ранку життєвий перепляс Івана покотився зовсім іншим руслом. Хоч і кажуть: від суми й тюрми не зарікайся, та не помишляв Іван, що ні з того ні з сього настане той день, коли заспівають і над ним смажені птахи.
Розділ III
І
Про день відправки арештовані знали заздалегідь і хто як міг приготувалися. Прокіп дістав листочок паперу, Іван написав дружині кілька слів, склав його так, щоб тримати в руці непомітно. Як їхатимуть через Михайлівку, треба опустити руку за борт кузова й кинути. Може, дружина уздріне, чи, може, ще хтось і віддасть за адресою. Умостився на вантажівці під бортом, поруч із Прокопом, той повідомив секрет, почутий від перукаря: — Усім нам дали по десять років концтаборів. Ці дні, що ми тут перебували, начальство чекало з Києва рішення якоїсь трійки, яка заочно нас судила.