Іван, звичайно не повірив цьому, але в душі похололо. Він принаймні почасти не може зрозуміти: «За що ж десять років? Де ж правда в нашій державі?!»
Розміщені вони в кузові вантажівки по чотири в ряд. Старший конвойний і двоє молодших сіли на лаву під кабіною обличчям до арештованих, рушниці між колінами, багнетами догори. Старший провів інструктаж, попередив арештантів:
— На шляху прямування дотримуватися повної тиші, не обертатися, не підніматися, руки тримати між колінами. У разі порушення порядку застосовуємо зброю без попередження.
У Івановій голові плутається безладна мішанина, на душі сором, туга здавила груди. У підсвідомості промайнуло: «Коли б це собаці крила»...
Автівка спускається з гори до Михайлівки, ось і школа. Учні, що гралися в дворі, сипонули за тин, на вулицю. Поставали мовчки, а коли вантажівка порівнялася з ними, почали гукати:
— За що вас забрали? Щасливо повертайтеся!
Проти церкви, натовп людей із ґаблями. Вони йдуть на поле навантажувати на машини буряки. У центрі села сходиться чотири вулиці, тут завжди людно. Шофер засигналив, притишив хід. І ось, проти клубу, під величезним явором, Іван побачив дружину з донечкою на руках, а обидва його синочки стоять поруч із нею. Старшенький Олесь кричить:
— Тату! Тат!?
А сльози аж по борідці. Невеличкі рученята меншого Балерина неспокійно бігають по личку, мовчки витираючи заплакані очі. Дружина понуро стоїть, у неї з жалю сліз не буває, а лише з люті. Як вона буде існувати з трьома дітьми на руках, та ще й у чужому для неї оточенні? Зняв кепку, підняв над головою, а Прокіп перебрав із його руки записочку, опустив поза його спиною руку за борт і шпурнув її на землю. Тільки і встиг заглядіти білий лоскутик, який покотився по шляху від вантажівки і все зосталося позаду. Голову не перестає свердлити думка: «Мої нещасні діти, коли ж я вас побачу знову?». Серце неначе кліщами здавило, душа ж ридає беззвучно.
Перегодом вантажівка зупинилася перед черкаською тюрмою. Височіє над прибулими чорна озія тюремної будівлі, вишкірившись на них непривітними зіницями блідоосвітлених вікон. Від усього цього віє якоюсь містерією.
— Оце таке й є моє нове пристанище? — Сам собі шепоче Іван...
Протинає все тіло морозяний жах цієї думки. На раз ця похмура будівля видалася йому стоокою потворою... смерті! Кістлява переможно сміється, регоче своїм гнилим беззубим ротом. Така величезна, така могутня своєю підступною таємничою силою, а він проти неї — тля, такий мізерний, безпомічний, безсилий перед нею...
Побачив височенні міцні, дощані ворота. Будівля двоповерхова. На вікнах козирки знизу — останнє слово криміналістики, світло йде зверху, а через вікно на вулицю не видно. Тюремні вартові-чорношинельники поспішно відчинили хвіртку у воротях. Старший конвойний наказав арештованим заходити в тюремний двір через одну половину воріт, що зараз же відчинилася.
II
Їх заганяють як худобу на подвір'я черкаської тюрми. Усі мають перелякано-овечий вигляд, багато хто плаче й хреститься. Нічого в своєму житті селяни так не бояться як тюрми! Споконвіку це завжди ганебне місце кари справжніх злочинців, злодіїв-грабіжників в їхній вихованій на чистих селянських чеснотах свідомості. До того ж міцно вросла в їх голови побожна повага до всемогутності всякої влади та її закону, перед яким їх діди й батьки завжди звикли схилятися. І навіть це дико-жорстоке беззаконня, що закрутило їх всіх у своїй неймовірно несправедливій круговерті, вони сприймають, хоч і як зовсім незрозумілий для них, але все ж таки, який-не-який закон влади, їй вони приречені підкоритися мовчки й беззаперечно. Але невідворотність чогось страшного наповнює їхнє чекання млосним тремтінням найнеприємнішого передчуття.
Старший конвоїр викликає по формуляру арештованого, питає рік народження, ім'я, по батькові, а декого запитує, як зовуть дружину. Свою мізерність відчув Іван з усією гостротою, свою чисто фізичну мікроскопічність перед лицем чогось незбагненно-великого, невблаганно-жорстокого. Особливо разючим це відчуття стало, коли оточили його з чотирьох сторін наглядачі, суворі й дебелі солдафони з важкими й довгими рушницями-трьохлінійками в руках. Лунає гучне:
— Обшукати!
І конвоїри рвучко шарпають приконвойованих, як якісь манекени чи мумії, неживі речі. Дотошно общупують їхній одяг, усі рубці на ньому, облапошують їх тіла, переглядають речі. Хліб розрізають на четверо, ковбасу кришать на кусочки. Масло в скляній посудині викидають у сміттєвий ящик, а в іншій олівцем поштрикають і віддають назад. Коли обшукали михайлівського агронома Вашкевича, він наче закрутився й потеліпався до дверей на вулицю. Його схопили й почали гамселити, аж страшно дивитися. Той клянеться, що між людьми заблукав і плаче старий сивий дід, як мала дитина.
Тяжкі дощані ворота зачиняються за арештованими. Івану здається, що він потрапив до гуртової домовини. Конвой веде нещасних по німому тюремному дворищу, кожен уже знає, по якій статті йому вклепали десять років. Йому той же строк, тільки без статті. Стандартний вирок.
Усіх повели не в центральну тюрму, а завели до величезного сараю в дворі. Це майстерні, цегляні високі стіни, величезні вікна в стіні до тюрми, стелі немає, бляшана покрівля. Горобці вільно гуляють високо під дахом, на людей падають їх помет і пір'ячко. Арештованих упихнули в це приміщення й вони далі ні кроку від дверей не можуть протиснутися. Напхали так багато, що важко навіть поворухнутися.
До Івана по людських головах і плечах переліз молодий, опецькуватий юнак і грізним голосом, видно нарочито зміненим, зажадав:
— Дай сала! — Нема сала, — ось на коржика.
— А я тобі кажу, давай сало!
— Ось я тобі дам такого сала, що й гірко стане.
До них пробрався староста камери, огрядний чоловік у бушлаті й тільняшці. Поцікавився, яка стаття, а нахабі, який вимагав сала, звелів залізти під юрці, тобто під нари, вони посеред камери й під задньою стіною. На нарах сплять люди, які вночі стояли на ногах. Староста камери Аліханов із горем пополам, якось розмістив і новоприбулих. Усіх, хто порушує заведений тут порядок, заганяє під юрці.
Після довгого стояння на ногах, а може й від нервування, паморочиться в голові. Тут їх перекантовується щонайменше чотириста осіб. У млосній задусі закупореного приміщення дихати важко. Прокіп лежить поряд з Іваном і пояснює:
— Ця задуха від параші, а ще й від того, що безугавно чадять махрою.
Параша стоїть тут же, під дверима. Коли б ще була тут стеля, мабуть, подохли як мухи від смороду, позадихалися всі до одного.
III
Щоранку в двір виводять на прогулянку в'язнів із сусідніх 21-ї і 22-ї камер. Їх камера 23-я, її називають страшною. Вона найчисленніша, на прогулянку в'язнів із неї не виводять. У першу ніч їх перебування викликали молодого хлопця, якого кличуть Дядя, і він більше сюди не повернувся. Сусіди по камері пояснюють:
— У нього знайшли якийсь вірш про Сталіна.
Щоранку роздають пайками хліб і цукор, а пізній пообід — баланду крізь половинку дверей. Уперше в житті Івану довелося скуштувати тюремного раціону. Щоранку після чаю викликають в'язнів до дверей і вручають їм передачі. Якось ті, що приносять баланду, поширили звістку:
— Під ворітьми тюрми стоїть черга людей, які привезли передачі в'язням. Їх уже зібралося душ триста, там і ночують.
Іван на передачу не сподівався, а проте якогось дня викликали і його. Дружина передала лише те, що змогла купити в тюремному ларьку, іншого передавати не дозволяють. Опісля з листа довідався, що начальник тюрми дозволив їй, як вагітній жінці, передати передачу без черги.
Коли виходять на прогулянку в'язні з 22-ї камери, у велике вікно бачать і земляків-вербівчан Власенка Василя, Вішанського Юхима, Несененка Юмена.
— Вони вже тут давно, — каже Прокіп, — треба їм заслати передачу.
Наглядач приніс із ларька махри, яблук і цукерок, і вони передали всім трьом посилку. Як же були здивовані ті вербівчани, коли їм вручили все те з страшної 23-ї камери! Порівнявшись з її вікнами, вони зняли шапки й низько вклонилися. Несененко Юмен, колишній секретар сільської ради у Вербівці, плаче, утирає хустиною очі. Він батько великої сім'ї.