Іван не міг спекатися в журливо-втратній смуті думки про те, що означає така мобілізація «злочинців». Чому це забиті тюрми людьми й так нагло? Що трапилося в їхній Радянській державі?
Сидячи в камері, вони вже втратили лік дням. Видно було, що надворі похолоднішало, небо дихає осінню. Зовсім не знають, що відбувається довкола, повністю ізольовані від зовнішнього світу. Не знають і про те, що у головному корпусі черкаської тюрми працює комісія, яка відбирає людей, вірніше сортує їх по категоріях для відправки на трудовий етап.
Дійшла черга й до їхньої 23-ї камери. Викликають суворо по алфавіту, за формулярами. Прізвище — Харченко в числі останніх. На першому столі лікарі встановили табличку перша категорія, тобто — здоровий. За другим — фотограф підшукав черговий чотиризначний номер, учепив на груди й сфотографував. Далі запропонували пальцями правої руки мацнути по нафарбованій чорною фарбою подушечці, а потім прикласти пучки пальців до чистого паперу в формулярі. Урки називають це — грою на піаніно.
Черкаська тюрма перетворена у велетенський людський млин. День і ніч безперестанно, без зупинок провертаються безжалісні жорна, перемелюють і викидають геть безкінечними етапами тисячі й тисячі українців. На їх місце більшовицькі каральні органи підсипають із волі нові й свіжі маси новоспечених «ворогів народу».
Розділ IV
І
Брат Прокіп тюремні закони знає. Раніше відбував покарання за бійку з головою сільради. Відтак, отримавши відомості про підготовку численного етапу з тюрми, почав неквапом лаштування в дорогу. Зшив із своєї майки Іванові торбину, поклав туди дещо з харчів, кружку, ложку й вони попрощалися. Прокіп на етап не потрапив, у нього виразка шлунку. Тепер сільський учитель Іван Харченко отримав новий статус — «з/к» № 24698.
Викликають із камери в двір, називають прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, статтю. Виходячи, помітив у руках конвойного список зеків, у якому проти кожного стоїть цифра — 10, але не вірить цьому ще й досі. Усіх в'язнів вишикували в колону по чотири ще в дворі тюрми й погнали на залізничний вокзал. Тут це називається — відправкою «на Соловки», хоч цією збірною назвою взагалі охрестили всі північні далекі заслання.
За ворітьми колону густо оточили конвойні, з рушницями «на руку» й багнетами вперед. Обабіч колони сунуть рідні в'язнів і городяни. Їх відганяють конвойні, але це мало допомагає. Начальник конвою спинив колону, людей відігнали подалі й продовжили ходу. Шелепають помалу на черкаську товарну залізничну станцію.
День видався ясний, але вітряний і холодний. Колона підійшла до ешелону теплушок із півдня. Видно заґратовані люки, значить це для них. Тут, як і в тюрмі, по формулярах, начальник конвою викликає кожного зека й той залазить усередину.
Проводжаючі стовпилися проти теплушок за залізничним полотном. Коли ж останній зек зайшов у вагон, увесь натовп родичів сипонув, як із мішка, до вагонів. Зусилля конвою відігнати людей далі від ешелону, виявилися марними. Жінки, бризкаючи каламутними краплями сліз на свою одіж, наробили лементу й плачу. Забилися в риданнях, голосять і кидають у вагони вузлики, буханці хліба. Зчинився такий безлад перед кожним вагоном, що не можливо щось почути й розібрати через слізні стенання, крик і суцільний ґвалт. Так продовжувалося довго.
Начальник конвою по телефону викликав роту військ із гарнізону міста Черкаси. Офіцер підійшов до вагонів, спокійно оголосив:
— Усі, хто бажає передати передачу, станьте в чергу проти того вагона, у якому хтось із ваших рідних.
Невдовзі все владналося. Безвісне майбутнє допіру обірвалося перед людьми, обірвалося бездонною й моторошною своєю прірвою...
II
Теплушка стала відтепер рухомою в'язницею. Про те, куди їх відправляють, ніхто не знає. Цивільні люди з ними не спілкуються. Ув'язнених зганьбили найпрезирливішими словами — «вороги народу», усі їх жахаються, як прокажених. Залізничники не обмовляються ні словом, їм це суворо заборонено. На вагонах ешелону крейдою написано — «Кулойлаг», що це, ніхто поки що не знає.
Іван почув, як уночі підповз до вагонів кострубатий паротяг, у якого гоготить у казанах і десь нагорі виривається й свистить пара. Заскреготали гальма й чхаючи чорним димом він поволік ешелон із в'язнями в далекий, невідомий шлях. Що чекає кожного з них, куди закине зрадлива доля?
У колихкому вагоні темно. Усі зайняли місця на нарах, прилягли, нидіють від безділля, перемотують тугі клубки невеселих думок. А ті жужмляться кужелем, плутаються навколо єдиного й найболючішого питання: «Що ж буде зо мною, зі сім'єю?». Нав'язливі чорні думки хвостом волочаться, від колихання вагону розтрушуються, не тримаються купи, розлазяться навсібіч, мов раки в решеті. Тепер, здається, не вгамує вже їх ніхто.
Між зеками немає неодружених. Поруч з Іваном лежать Єрмолаєв, Хільченко, Ханчук, Срібний, Бурдін. Четверо останніх забрані в одну ніч із станції ім. Шевченка по 54-й статті — агітація проти Радянської влади. Виявляється всі вони «вороги народу». У Івана статті немає, а покарання те ж саме — 10 років.
Чують, ешелон спинився на якійсь станції. У цей час з обох боків теплушки під вагонами почулося перестукування, а як і для чого це робиться, не знають. Пізніше довідалися, що то перевіряють цілість підлоги у вагонах. Оце перестукування на кожній зупинці багатьох нервує й цим перестукникам посилаються семиповерхові матюки-прокляття.
На станції «Київ-товарний» стоять цілий день. За кілька діб в'язням дали кип'ятку, а до цього часу потерпали від спраги. Щоранку вкидають у вагон невеличкі буханці хліба, заготовлені очевидно ще в Черкаській тюрмі. Усипали баланди у відро, яке їм поставили тільки сьогодні. По черзі глитають, бо не всі мають із собою ложки. Увечері ще сходили по кип'яток із кожного вагона під суворим конвоєм до кубової. Водоноси поділилися баченим і почутим:
— Поряд із нашим ешелоном тут стоїть безліч таких же, заповнених зеками.
А ще перегомоніли:
— Бачили, як до одного з ешелонів принесли на ношах комкора Криворучка, упізнав конвойний, підвезла його машина. Обличчя все аж чорне від побоїв, у синцях.
На запасних коліях їх ешелон стоїть крайнім. Івану в люк видно натовп людей-киян неподалік. Вирішив скористатися цією нагодою, аби спробувати передати сім'ї звістку, що його правлять на північ. Хватано нашкрябав кілька слів, уклав папірець у порожню коробочку з-під сірників, на ній написав прохання до молодої жінки, яка стоїть проти люка їх теплушки, щоб відіслала за адресою. Лишень вартовий звернув в інший бік, він жестом руки показав, щоб та ловила коробочку. Жінка кивнула в знак згоди. Для більшої ваги прив'язав до коробочки кусочок вуглини. Коли вартовий почвалав вздовж вагонів, спритно пожбурив своє послання через люк. Воно долетіло до ряду жінок, покотилося до ніг тій, з якою він домовився. Вона швидко наступила ногою на коробочку, потім, роздивившись, що вартовий не дивиться в її бік, підняла.
Згодом дружина відписала, що отримала записочку зі ст. Київ-товарний. Уночі ешелон рушив знову на північ, зеки гибіють без води.
III
Прибули на станцію Ярославль-Головний. Тут 39 шляхів і чотири платформи, одна висока бічна й три острівних. Над залізничними шляхами навис громіздкий залізний міст. Усі шляхи, починаючи з одинадцятого, забиті, тут стрілися черкащанам ешелони зеків із кіньми й інструментами. Це ув'язнені, які закінчили будувати Біломорсько-Балтійський канал. Вони розповідають, що без блату, мату й амоналу не збудували б і каналу.
А один українець, колишній священник, поділився страшною звісткою: