— Усе там на кістках людських... На одній із дільниць каналу, у районі Кандалакші, де велися земляні роботи, навмисне відкрили шлюз і затопили 600 священників Української Автокефальної Церкви.
На будівництві Біломорканалу було задіяно впродовж двох років 280 тисяч людей, із них 110 тисяч загинули. Російський, так званий пролетарський письменник, Максим Горький, який відвідав будівництво, схвально відгукнувся про трудове перевиховання:
— Якщо ворог не здається, його знищують!
Пройде з десяток років і один польський журналіст, який у 1948 році приїде в СРСР, спитає:
— Це правда, що палять цигарки «Біломор-канал»? — На що йому відповіли:
— Правда.
— Це все одно, якби в Польщі палили цигарки з назвою «Освенціум», — занотує собі в записник журналіст.
З невеликими паузами рухаються далі на північ. Біля люків черга, усім кортить подивитися на вільний світ і вдихнути свіжого повітря. А навкруги вже забіліли сніги. Потяг проходить лісом. З обох сторін дерева підходять до самої залізниці. Дивує зеків, чому це майже всі дерева вивернуті з корінням лежать на землі покритій снігом. Потім уже дізналися, аж у тайзі над Білим морем, як стали пиляти ліс.
Поїзд уповз у розвали приземкуватих брянських пакгаузів. Ось вони на станції Брянськ, про це дізналися з написів на вагонах, та по інших прикметам. Рано-вранці одержали хліб і чай. Під вечір загнали ешелон у глухий кут і скомандували розвантажуватися. Зеки позскакували в сніг і тепер видно всю невмиту, зачучверілу арештантську масу, п'ятсот чоловік із гаком. З усіх боків конвойні. Начальник конвою скомандував:
— Стати по четверо! На коліна, руки назад!
Упали в сніг коліньми, деякі вагаються, тоді команда пролунала вдруге. Усі стоять на колінах, а дехто тримає в руках торбинку.
Начальник втретє вже загорланив:
— Руки на землю, обличчям на руки!
Не бачив Іван, як виконали нещасні раби цю команду, гепнув долілиць, кинувши перед собою свою торбинку в сніг, зверху руки, обличчям у долоні.
Мабуть так зробили не всі. Укотре команда й постріл, другий. Тихо. Теплушок їхніх немає, кудись відтягли. Хвилини здаються вічністю, ніхто не ворухнеться. Десь позаду почувся голос молодого хлопця:
— Ну, сука, стріляй, не муч!
Підійшов ешелон. Подали команду встати першому рядові. Людей обшукали й загнали в теплушку. Так посадили й інших. Іван потрапив у третій вагон спереду. Вагон, як і всі, спецобладнаний, з такими ж поперечними нарами, з чавунними грубками. У ньому є вугілля, трохи дров і відро баланди. Блимає ліхтар «летюча миша». Начальником вагона-камери обрали Войнаревського Василя Івановича. Цей красень-велетень, серйозна людина, порушувати встановлений порядок нікому не дозволяє. У кого є чим їсти, сьорбають гарячу баланду, решта, терпляче чекають своєї черги.
— Ну, громадяни, вороги народу, — звернувся Войнаревський до мешканців теплушки, — шукайте сірники, розтопимо грубку, хоч цю ніч не будемо дзвонити зубами й хапати дрижаки.
Сірники знайшлися, грубку розтопили. У вагоні потеплішало, покращився настрій у людей. Хоча в кожного на душі образи, сум, жаль за рідними. Хай і не дуже знають один одного зеки, але де-не-де чути тихі джеркотіння. На нижніх нарах ті, у кого тепліший одяг. Єрмолаєв, що лежить поруч з Іваном, навертає на гутірку:
— Так кажете, товаришу Войнаревський — «вороги народу»? Хто ж придумав таке поганяло? Чому раніше ми не були ними, а зараз сотні ешелонів, набиті «ворогами»? Щось незрозуміле коїться в нашій державі.
— А й справді чудне діється. Ось у нашій Михайлівці, — почав хтось хриплуватим голосом, — діти відмовилися від рідного батька, бо він потрапив у цю ж халепу, що й ми.
— А хто це там із Михайлівни? — поцікавився Іван.
— Я, Скородід Василь, з Польової вулиці. Я вас ще раніше впізнав, а ви мене не признали через мою величезну бороду.
— То скажіть, хто ж це в Михайлівці відмовився від рідного батька?
— А старого Шумила син Микита Михеєвич і дочка Олександра. Вони обоє вчителюють. У Кам'янській районній газеті «Колективна праця» оголосили. От тепер і розсудіть, хто кому ворог? Це ж діти рідному батькові вороги. Не знаю, за що старого Михея забрали, а діти відмовилися, щоб самим бути чистенькими.
Іван пригадав, Шумило Михей, таке чудне прізвище та й ім'я дивним йому здавалося в ті далекі часи його дитинства. У поміщика Давидова в селі Вербівці служив стражником красивий, чорновусий молодий чоловік. Це було у 1912-1913 році. Давно. Мабуть це йому тепер те стражництво згадали й забрали. А Іван його тоді бачив у батьковій хаті, той був у них із старшим братом Якимом.
IV
Вологда зустріла морозом градусів до двадцяти, настояному на чадному запаху палаючого в топках багатьох паротягів антрациту. Потужні такі зелені паротяги для пасажирських потягів серії «ІС» (Йосип Сталін), для товарних чорні «ФД» (Фелікс Дзержинський). Доносяться короткі гудки, шипіння паротягів, голоси зчіплювачів, які махають жовтими ліхтарями. Повільною сіянкою вкриває дахи вагонів біла снігова лупа. Залізо пухнаститься від інею. Запхавши ешелон на крайню колію, від нього відчепили «овечку»-паротяг, який зразу кудись попихтів, закутавшись густими клубками сивого диму. Вартові ходять навколо теплушок, а начальник ешелону подався на станцію домовлятися про нову свіжу бригаду для паротяга.
Згодом, уздовж, по всьому ешелону прокотився оглушливий брязкіт. Вагони сіпнулися, і спочатку тихо, а потім усе спритніше почали рухатися далі до холодного Білого моря. Значить, на Архангельск, а там тайга, сніги. Усе холодніше стає надворі.
Зеки майже не користуються кип'ятком у дорозі й на вокзалах. Їм не дозволяють виходити по сніг. «Овечка» тихо, але наполегливо тягне за собою хвіст із багатьох спецвагонів, напханих під зав'язку, уже можна сказати не людьми, а живими дровами історії. На її скрижалях, їх потрібно спалювати мільйони, щоб розпалити величезне вогнище комунізму в окремо взятій державі, а перегодом і в усьому світі.
Ешелон плавно гуркотить, пропливає, долаючи тисячі підйомів і спусків, десятки мостів, перекриває великі простори. Вагони гойдаються й здригаються. Колеса вистукують на рейкових стиках. Довгий і нудний шлях до Білого моря! Ешелон то обережно крадеться лісами й болотами, то байдуже й сонно простоює на якихось безіменних роз'їздах і станціях. Вечірні сутінки не кваплять зеків укладатися на холодні жорсткі нари у вагоні.
— Значить їдемо до білих ведмедів, — прорікає Ханчук.
— Та й в Архангельську каторги вистачить, місто велике, білих ведмедів там ще немає, — додав хтось.
Від Черкас і до самого Архангельська вельми мало розмов, гнітить становище. Як давно вони перебувають у цій рухливій в'язниці, як пацюки в пастці, не збагнуть, погубили рахунок дням. Страшна невідомість, а ще страшніше те, що повсюди люди вірять, що вони дійсно «вороги народу» й жахаються їх як чорт ладану. Довелося бачити, як один зек з люка вагона благав залізничника, що обстукував молоточком колеса, укинути листа до поштової скриньки. Залізничник навіть не глянув у його бік, заспішив далі, хоч нікого з охоронців поблизу не спостерігалося. Невідомість найактуальніша тема тутешніх розмов між зеками:
— Везуть туди, де козам роги правлять. Пропадеш там і пес по тобі не гавкне.
— Або на Соловки, — повів мову-річ Срібний.
Усі знову замовкли, переварюючи в собі отриману інформацію, чи може тому, що один одному тут чужі чи настрій у кожного кепський і тяжкий, як осінній туман, усі сидять, сплять, глитають баланду мовчки.
V
Нарешті морозного надвечір'я доїхали до Архангельська. Потяг зупинився на запасній колії. Зразу ж побачили височенний дощаний тин, зверху колючий дріт пересильної тюрми. Ворота відчинилися, в'язнів почали пропускати в двір. Охоронці, чоловік шість, попарно рахують прибулих, як овець. Невисокий, довжелезний барак-палатка — їхня пересилка. Зайшли всередину. Двоповерхові нари, стелі немає. Усе зроблено нашвидкоруч, відчувається, що не готові ще тут до прийняття такої кількості каторжан. На нарах купи снігу. Почали змітати його додолу і, хапаючи дрижаки, улаштовуватися на нічліг. Буде повно народу, буде тепло. Надворі гамір і крик: