— Лікаря, помираю!
Надвечір на Юрки пригнали новий етап «ворогів народу». Іван зайшов у барак, де мають ночувати новоприбулі, і гукнув:
— Хто є з черкаської тюрми або з Кам'янського району?
Таких не виявилось, але обізвався молодий чоловік років тридцяти:
— Я колись жив у Кам'янському районі, там мої родичі і поднесь, а я в Києві, звідки й забрали сюди. Я жидок Райгородський Гриша, ви ж хто будете?
— Я Харченко Іван з Вербівки, Кам'янського району.
— Чи немає у вас брата в Києві. Я був на опері «Князь Ігор», партію князя виконував якийсь Харченко Артем, та так співав, що його викликали не один раз на біс. У нього низький бас і такий сильний, наче грім.
— То мій рідний брат, він навчається в інституті.
А потім поцікавився:
— За що ж тебе забрали?
— Пришили мені багато всього, а головне те, що буцімто я розшифровував із контреволюційними вибриками скорочення (абревіатуру) як от: НКВС, ГПУ, БРСР, УРСР, а особливо СРСР (СССР), ніби розшифровував як: «Смерть Сталіна Спасе Росію». Це вже пришили мені білими нитками.
Вони ще трохи побалакали про життя на волі і в таборі. Після цього вечора земляка Райгородського Гришу він більше ніде не зустрічав.
Жінки працюють при лазні в мисливській хатці на березі річки Юрки, перуть білизну, ремонтують одяг. Такі хатинки будувалися на кожній річці, через десять кілометрів. Усі жінки — побутовці, виконують норми й почуваються безтурботно, навіть закохуються в молодих хлопців. Живуть в окремому бараці, огородженому колючим дротом. Комендант на ніч замикає хвіртку в дротяному тину, вважає їх своїм гаремом. Адміністрація Кулойлагу на Юрках не буває, а тому не знає, а може й знає, що більшість зеків звідси, а також і з інших табірних пунктів, масово повивозили та позаривали, як собак, на пагорбах у тайзі.
VI
На початку березня 1938 року на Юрках з'явився контролер Барков. Він зібрав усіх бригадирів-лісорубів, десятників, теслярську адміністрацію, прорабів, начальника Гусаковського, коменданта, усю обслугу й поцікавився:
— Як ви оцінюєте виробіток лісорубів та інших зеків, що працюють за зоною? Як записуєте відсотки за роботу, як харчуєте їх?
Йому доповіли, як все робиться. Тоді він зачитав інструкцію, у якій сказано, що робочу силу треба берегти, а тому необхідно всяку роботу оцінювати у відсотках. Наприклад: підійшов до дерева обтоптав сніг, який буває до пояса, пиши відсоток. Звалив дерево чи обрубав гілля, теж відсоток, бо це все робота, а за неї треба видавати хліб і приварок, щоб зеки масово не вмирали.
Через кілька днів не стало на Юрках Гусаковського. Коменданта Матвієнка погнали валити ліс, а на лісоповалі став керувати роботою Журавльов. Усе змінилося. Там, де займали відповідальні посади побутовці, їх замінили політичними — «ворогами народу». От теперечки зеки дізналися, що начальника Кулойлагу Рукіна, а з ним начальника санчастини Фефера, що так успішно гендлювали продуктами, спиртом та ще й медикаментами, заарештували на якійсь залізничній станції. Вони втікали кудись, бо рознюхали, що над ними загущуються хмари.
Наступного дня Іван із своєю ланкою на лісоповалі ввалили 225%, а всі інші ланки їх бригади не нижче 150%. Ожили Юрки, і зеки ожили. На кухні не стало мерзенного донощика Птіцина, тут уже працює жіночий персонал, гарна молода жінка Князева — шеф-кухарем. Вариться, жариться не в одному котлі. На обід уже не традиційна баланда, не бадилля з моркви, а вермішель або куліш. На друге каша або картопля, хоч із сухої, але таки картоплі, її тут, до цього, ще ніхто в очі не бачив. В обід харчують рибою, найчастіше камбалою, тріскою, дають інколи помідори, хоч вони й зелені, та для зеків, це краще за всі інші ласощі.
Будівельна бригада закінчила будинок для лікарні, планують спорудити кухню і їдальню. На вранішній розвод з'явився новий начальник лагпункту Алешкевич, молодий чоловік, років тридцяти п'яти, з ним лікар Іванов, який прискіпливо додивляється до одягу й взуття зеків, що виходять на роботу за зону. Ще стоять морози, тож лікар завертає назад у табір усіх погано взутих чи вдягнених. Лікаря Шігімана не стало, Дзусько залишився днювальним при лікарні.
Якось у квітні, коли ще лежав сніг у лісі, від ланки до ланки, поширили наказ:
— Івану Харченку з'явитися до начальника Журавльова.
По мокрому снігу побрів Іван ліворуч від своєї ланки, побачив тут біля вогнища Журавльова. Той чомусь у будьонівці й в короткому кожушку, йому десь років сорок. Журавльов наказує йому:
— Зараз підете в зону, з'явитеся до Алешкевича, а він вам скаже, що робити.
Написав записку, щоб не затримували на шляху. Іван пішов, вибрався на просіку, а там битим шляхом аж до Юрків. Чудно, що йде сам без конвою, легко якось на душі.
За зоною в окремому будиночку помешкання Алешкевича. У ньому й засягнув оперуповноваженого. Це для зеків табірний найвищий бог, кличуть його вурки — кумом. Алешкевич наказав:
— Ви завтра відправитесь в Часовенське, у штаб таборів, які по річці Лодьмі, там будете отримувати продовольство й доставлять сюда, на Юрки. Даємо вам цілодобову перепустку. Будете поки що доставляти кіньми, а шлях налагодиться, тоді підуть машини.
Розділ VII
І
Так само викликали й зека Велюгу з лісу. Наказали прийняти ларьок, а ще одному — Маришеву, іти в Часовенське, і зайняти там посаду перукаря. З Маришевим Іван умовився разом вирушати раненько. Дорога не близька, тайгою по рівній просіці добиратися кілометрів п'ятнадцять. Проходячи повз будку вохри, показали перепустки. Черговий поцікавився:
— Куди зібрались так рано, зараз дванадцята година ночі?
Але яка ж це ніч, коли черговий читає газету без світла? Важко розібрати, що надворі, адже стоять білі ночі. На галявині біля великої калюжі сіли відпочити. У тайзі так тихо, що звичне вухо ловить рух білки, хоча вона ковзає по гілках майже нечутно. Далеко лунає стукіт копит лося, різко доноситься брязкіт гіллястих рогів і стукіт оленячих ніг. Навіть незграбне топтання ведмедя ясно лунає здалеку. Прошмигне заєць і нашумить удосталь. Через те й звуть тайгу гулкою.
Похмурі лісові велетні, мовчазні й німі. Якщо високі вершини й шепочуть про щось один одному, то нікому не зрозуміло, навіть ворону, найрозумнішому птаху в світі. У сутінках тайги через просіку перебігають сотні зайців. Це зеків не дивує, бо у вухатих ниньки весільні ігрища.
Коли пройшли майже половину шляху, з тайги почувся гомін, тріск і шелест. Вони присіли за штабелем ялинових колод і в ту ж мить як вихор через просіку перекотився темний клубок. У ньому можна було розпізнати постать ведмедя, а за ним дві хвостаті фігури вовків. І на думку не спадало, що ведмідь може так швидко бігати, спритно орудувати оцупками з дров'яного штабелю, який складено на просіці. Ведмідь хватає обома лапами дровиняку, стає навдибки, кидає на своїх ворогів доволі влучно, бо один із нападників, що ближче до косолапого, раптом перевернувся, заскиглив, як собака. Мишко тим часом швидко дременув у тайгу, сіроманці за ним. Іван подумав: «Такі закони тайги, вони близькі й до нашого життя на волі, коли тебе починає травити зграя вовків».
II
На географічній карті є річка Лодьма, яка впадає в Біле море біля Архангельська. Збираючи вічну данину з неозорих тайгових і небесних джерел, вона розтягнулася на багато кілометрів. У неї є й притоки, та назви не позначені. Іван уже вивчив їх всі... Лодьма на карті вирізнена, як річка значима для Півночі. Початок її в Лодьмозері. У довжину воно кілометрів двадцять п'ять, а в ширину кілометрів п'ять, як де то вужче. Менша половина її тече на південь і потім круто під прямим кутом повертає на захід до Білого моря, плине до Архангельська й впадає в приток Північної Двіни.