Іван теж розповів товаришам по нещастю все про свої митарства.
III
Косарі працюють у нічний час, а вдень із незвички мало сплять. По річці Куруполді вже пройшли кілометрів шість. Сіна сухого досить для стогування. Чекають неділі. Прораб обіцяв вийти до них із придурками з зони складать сіно в стоги й не обдурив. Раненько прийшли осіб тридцять чоловіків і жінок, з вилами, граблями й сокирами. На півночі сіно складають у стоги, не так як в Україні в копиці. Метрів п'ять у довжину настеляють під них сухі оцупки з метр довжиною, а на них кладуть хмиз. По центру забивають кілька ялинових чи соснових Стожарів із гіллям, а на них накладають сіно якнайвище, воно не щільно осідає до низу. Стоги підпирають з обох боків дерев'яними підпорками й сіно остаточно досихає на Стожарах.
До півдня сіно уклали в п'ять стогів. Українці, як відомо, люблять пісню. І полинула вона над північною річкою, відлуння полетіло і відгукнулося далеко в тайзі. Косарі, аж просльозилися, очистили душу тужливим співом, виплеснувши згусток своєї гіркої печалі й туги за Україною. Не чула ще російська тайга української пісні. Може більш й не почує? Щоденно вони просуваються по річці все далі в глибину тайги. Усе глухішими стають лісові нетрі. Якось посідали відпочити. Хтось указав рукою на протилежний високий берег. Івану здався між ялинами ніби вершник, а коли придивився краще, побачив, що між ними, навдибки стоїть ведмідь. Він водить мордою то в один бік, то в інший, мабуть учув запах людини. Косарі сидять тихенько, спостерігають. Ведмідь мотнув мордою, чмихнув і зник у темряві. Це вперше тут, на Курополді, їм довелося побачити господаря тайги.
Дійшли покосом ще до однієї мисливської хатинки. Обкосили височенну траву навколо неї й зайшли всередину. Хатка з ялинових колод, у зруб. Двері низькі, щоб зайти, треба згинатись удвоє. Під задньою стінкою складена з різного каміння піч. Якщо топити в ній, то дим іде на хатку й виходить у дірки під стелею, нарочито для цього зроблені. Тут є топчан, відро, сухі дрова, сухарі в мішечку, сіль та сірники. За мисливськими звичаями все це тут повинно бути для того, щоб мисливець у лиху годину міг зігрітися, напитися чаю й заночувати. На стінках видно написи олівцем, а то й вирізано на колоді ножем, їх багато, вони нагадують, хто тут був, коли й чого. Здебільшого написи робили люди, які подорожували по північному краю.
IV
Крізь двері з хатинки видно річку й високий обривистий протилежний берег. Якось косарі спостерігають цікаву картину. Над обривом з'явився ведмідь. У лапах у нього величезна коряга, нею він хоче вбити якусь тварину, що копошиться в зарослях над водою. Він кинув корягу, а гілка вперіщила по лапах, і він разом зі своїм знаряддям полювання погуркотів сторчма вниз. Почули тільки, як заревів, а потім почмихав і затих. Косарі хоч і регочуть, але не дуже гучно, мабуть із поваги до звіра.
Якось Жуков, приготувавши їжу, знайшов за хаткою в бур'яні гвинтівку. Усі розглядають її й дивуються, хто й коли міг її тут лишити? Заржавлена російська гвинтівка-трьохлінійка з багнетом, у патроннику один патрон. Залишили її в хатині. Приїде якесь начальство, забере. Звірів, окрім зайців, не видно. Зрідка з'являється господар тайги, а зайці косарів зовсім не бояться, гасають, аж до річки, пастися на дикій конюшині.
Швайка ніколи на місці не сидить, може тому, що наймолодший з-поміж них, а може має таку вдачу. Якось під кінець робочої ночі, тобто перед ранком, готувалися йти на відпочинок, коли це він приніс із лісу зайця й закликав усіх піти в тайгу. Він там знайшов щось цікаве. Вийшли на простору галявину, яка схиляється до річки. Серед неї росте величезна ялина. Швайка показав рукою на стовбур. Усі зиркнули туди й вгляділи прибиту дощечку, метрів зо три від землі. На ній ще помітні літери, написані чорною фарбою. Довго не могли розібрати. Зрозуміли лише кілька слів: «Тут... 1918... чоловік... втікли... Муд'юг».
Слова так вилиняли, що весь напис розібрати неможливо. Коли й ким ця дощечка була тут прибита? Іван колись читав про Муд'юзьке повстання й розповів, що знав:
— Тут у глухій північній тайзі, відпочивали чи поневірялися втікачі з концтабору, що в 1918 році знаходився на острові Мудьюзький у Білому морі. Приречені на вірну смерть, в'язні повстали, багатьох із них було перебито, але декому все ж таки пофортунило перебратися через протоку на материк. Оце ж вони знедолені, напевне й відпочивали під цією ялиною. Тут же помітно могилу, можливо, хтось із них і лежить у ній, не витримав тяжкої долі. Може, і нас чекає така содуха на чужоземщині.
Усі скинули арештантські шапки. Довго стояли мовчки над могилою невідомого їм в'язня, кожен думав про своє. Швайка каже:
— Двадцять років уже минуло, а горя на світі ніяк не зменшилося.
А гармоніст Білик прорік думку, майже як справжній філософ:
— Народ сліпо вірить своїм поводирям, як богам, від первісного ладу до сьогодні, але не всі вожді мудро керують. Такі «поводирі» осліплюватимуть народ гарними нездійсненними обіцянками, нічого, крім туману в головах людей, не залишаючи. Довготривалі перспективи розвитку таких народів — дикі танці на граблях.
Погомоніли в глухій дикій тайзі та й пішли до своєї хатини відпочивати.
Щотижня, у неділю, виходять косарі до мосту, де проходить шлях від пристані на Монатьї до Юрок, щоб забрати продукти харчування. Їх для них кладуть в умовленому місці, а вони забирають їх до своєї хатки. Рибу тріску так у рогожі й кидають у річку, мотузкою прив'язують до кілочка й вона вимокає. Рибу просіл-воблу ділять на кожного, а потім нанизують на дротину чи тоненьку хворостину й в'ялять на сонці. Кожний вихідний день у них на обід вареники з зайчатини. Кухар Жуков однією рукою не може добре замісити тісто, доручили це робити Іванові. Вареники ліплять великі, щоб кожному дісталось по два, кілограмів зо два вагою, назвали їх — косарськими.
Працюють на косовиці сіна до глибокої осені. До них щотижня приходять із табору всі придурки й складають готове сіно в стоги. У ці години всі забувають, що вони зеки, безправні люди, бо працюють у великому, веселому колективі.
Пізня осінь, уже сніг покрив землю. Іванові знов довелося побувати на Куруполді, але вже не з косарями. Тепер із ним прибули сюди два зеки з бухгалтерії й конвоїр, щоб обмірити й визначити вагу стогу. Після цього на нього чіпляють бірку з номером і вагою. Усе це записують і в книгу майна для бухгалтерії.
Від дружини вістей немає давно. А зусібіч підповзають і рояться в голові різні думки. Може написати листа в Михайлівну двоюрідному братові Никанорові? Він же живе там давно, тож про Іванову сім'ю повинен знати все.
Розділ IX
I
Після того, як він здав і заприходував усі стоги сіна в канцелярії Юрок, довелося йти пиляти ліс. Знову ця каторга в хащах тайги. Заходять вони в такі дикі нетрі, що здається тут і людська нога не ступала. Зеків діймає цинга, а лікарі нічого не застосовують. Хіба що в діжку, відер на десять, напакують кленових чи соснових шпильок, заллють кип'ятком, настоється через ніч і дають цинготикам пити.
На лісоповалі зеки добувають самі собі засоби від цинги. Буває на їх щастя трапиться черемха з ягодами, або горобина, примерзлі ягоди припікають на вогні й жують. Вони дуже терпкі, гірко-кислі, але на це звертають найменше уваги. А буває натраплять на шипшину, то забирають ягоду геть із листям і заварюють чай. Усе це хоч трохи їх рятує.
Хвалити Бога не довго довелося цього разу гибіти в тайзі. Наказали Івану прийняти речовий склад. Дотепер працював там побутовець, якийсь Леонт'єв та захворів — з'їхав із глузду. Бухгалтерія записала те, що є в наявності, а Іван за ці речі розписався.
Літом роботи обмаль, зате зимою вистачає. Коли люди ріжуть ліс, їм необхідно все тепле, ватяне — валянки, штани, бушлати, тілогрійки, рукавиці й шапки. Усе це постійно треба частково замінювати. Добре, що видача одягу й взуття для зеків відразу списується зі складу. Іван слідкує лише за їхніми речами. А в бухгалтерії закон такий: є річ, значить і добре, стара вона, а чи нова, немає різниці.