Іван у розпачі, коли інші одержують листи з дому, а йому ніхто не пише. Закрадається думка, що його всі забули. Глузд за розум завертає так, що на білому стволі берези ввижаються тіні обличчя дружини й дітей.
Після Нового року отримав і він листа від дружини й двоюрідного брата Никонора з Михайлівни. Душа душу чує, а серце серцю вість подає. Так кажуть українці. Брат сповіщає, що колишня Іванова дружина вже вийшла заміж за якогось учителя математики Філіпченка, два старші синочки в дитячому будинку, дочка Галя з нею, найменший синок Боря живе з тещею.
Начальник КВЧ листи вручив зекам, коли вони зібралися біля вогнища в Пересоли. Лист дружини довго блукав по лісових таборах, вуглик у нього обгорілий. Вона пише в такій офіційній, казенній манері, що стало навіть смішно: «Іване Борисовичу! Дозволь мені вийти заміж, бо ждати тебе десять років немає сенсу».
IV
Візники возять колоди з далекої лісової дільниці, кілометрів за дванадцять. Зранку холодно, мороз далеко за сорок п'ять. Мете, завихрює й жбурляє в обличчя колючими порошинами. Поки добралися на місце, розвиднилося. Валянки, ватяні бушлати, рукавиці, аж ніяк не зігрівають. Коні вкрилися памороззю. Хотіли їхати далі вглиб тайги, аж тут нагодився верхівець із Окуньків і повідомив, що наказано всім зекам негайно повертатись у табір.
Мороз посилився до 52 градусів. Поки дотягли ноги до Окуньків, хоч і бігли за саньми по-собачому, замерзли, як цуцики. Коней розпрягли зеки, які чекали на них, а візники — мерщій відігріватися в бараки. Багато з них повідморожували щоки, носи, пальці, а Іван, коли роззувся, то шкіра з великих пальців на ногах залишилась у валянках. У барак до них, обморожених, зайшов лікар Попко. Оглянув усіх і сказав, що немає нічого страшного.
А до Івана:
— А тобі потрібно перев'язати рани, більше за всіх обморозився. Пришлю до тебе лікпома.
Це була молода дівчина з Кавказу Ганна Сабошвілі. Вона змастила маззю обморожені місця й потім суворо слідкувала за тим, аби він не ходив багато, не розтирав рани на пальцях. Ніколи не думав, що обморожене так довго гоїться. Як не важко було ходити, але таки пішов попрощатися із своїм Колего. Не думав, що для нього найдорожчою істотою стане кінь. А той ніби розуміє, що хтось уже інший його запрягає, поглядає на Івана. На прощання віддав коню свою пайку хліба, те, що було в нього з найціннішого. І вони розлучилися. Коля довго озирався, мотав головою, ніби хотів щось сказати.
Запрягає Колю вже не Іван, а зек Корженко. Уся Іванова душа тріпотить при цьому. Може це асоціюється з тим, як прощався з дітками вдома в Михайлівці, а може, коли стояли його діти й дружина під явором у центрі села в час його від'їзду на каторгу. Усе в душі перемішалося, переплелося. Немає волі, дітей, дружини й ось останнього друга забрали від нього. Як же назвати таке життя?
А життя людське складне, це постійне й вічне прощання з батьками, що відходять у потойбічний світ, дитинством, товаришами дитячих ігор, першим невинним коханням, а потім і з скороминучою молодістю, прощання з розбитими мріями й рідними місцями, могилами батьків, волею і, навіть, з надією на визволення.
Довелося йому тривалий час пролежати в бараці. Тут знаходяться хворі пелагрики й цинготики. Головний лікар — Попко. Цей аферист влаштувався сюди по блату. Як кажуть, сліпий зрячим не стане, тож і він грубий, і далекий від медицини. При огляді хворих Іван запитав його:
— Чому обморожене так довго лікують?
— Через декілька днів заживе, як на собаці!
А Іван не може взути ні черевиків, ні валянок, а вже минуло два місяці. Лікпом Сабошвілі відвідує його через день, перев'язує рани, а розмовляє з сильним грузинським акцентом:
— Лікар Попка поганий лікар!
Іван дізнався, що вона закінчила медичний інститут, але тут займають посади не по освіті, а за законами тайги.
З перев'язаними ступнями далеко ходити не може, але відвідує й другу половину бараку. Тут днювальним земляк із Черкащини Чиричукін, з ним вони теревенять про все. Їхня гутірка плавно перетікає на тему їжі, бо голод, який панує скрізь у таборах, доводить зеків до найгострішої боротьби за існування.
Розділ XI
I
На Окуньки прийшла весна. Вона тут починається в травні. Іванові відморожені пальці загоїлися. Якось вранці днювальний побудив зеків раніше звичайного. З'ясувалося, що їхній барак затоплює вода. Як і інші він стоїть над самою річкою. Раптова тала вода прорвалася в середину. Почали виловлювати своє взуття. Начальник УРЧ з'явився на порозі у рибальських забродах і став викликати зеків за списком. Почув Іван і своє прізвище.
Усіх зеків першої категорії викликають на етап. Коли почали збирати свої убогі речі, начальник УРЧ оголосив:
— Нічого брати не потрібно! Ви сюди ще повернетеся!
Пункт призначення — невеличкий табір № 32 у верхів'ї річки Лодьми. З усіх бараків набрали душ сорок, кожному зеку видали багор, значить поведуть на сплав лісу аж до Архангельська.
Навіть удень світять ліхтарі «летюча миша», бо верхівки вікових ялин десь угорі зімкнулися своїм гіллям і над табором зависли сутінки. У наметах темно, через невеличкі віконечка світла пробивається обмаль. Поки снідали, бугор Сабуров приніс чотири пари черевиків для тих, хто у валянках. Він зі злістю лає начальника цього табору Оксова:
— Звір, а не людина: нічим йому не докажеш, що є розпорядження начальника сплаву Журавльова, щоб 32-а дільниця забезпечила нас всім необхідним. Уперта тварюка. А що з людьми витворяє кат?
На притоці Лодьми вже почалася робота. Зеки скидають колоди в річку, як з триповерхового будинку. Вода розлітається навсібіч, ніби купається тут якийсь велетень. Звідсіль вони й почали свою роботу. Завдання — не допускати, щоб колоди залишалися десь на обміллі, аби деревина не зупинялася на повороті річки, утворюючи залом. Бригаду поділили навпіл: одна частина на лівому березі, інша на правому. Усі повинні йти слідом за сплавним лісом. Така робота, такий етап зекам до душі, бо вони себе почувають нібито на волі. Коли за ними йде інша бригада, діє верховий зв'язок.
З ними два охоронники, але вони до виконання робіт не втручаються. Наступного дня надвечір, підійшли берегом Лодьми до Окуньків, назустріч їм під'їхав верхівець, який сповістив:
— Шобло Сорокіна із своїми валетами розграбували в таборі всі ваші шмотки.
Закипіла у «політичних» злоба на «друзів народу». Бугор Сабуров запитав бригаду:
— Ви згодні провчити мерзенних урків?
Усі згодилися дати прочухана блатним. Так усією бригадою, з баграми й увірвалися несподівано в барак, де містилася бригада з Сорокіним на чолі.
На верхніх нарах чотири блатні компанії, плутаючи рамси, шпиляють в карти, метають банк. «Політичні» скомандували блатнякам:
— А ну миттю всі вниз!
Дехто, не чекаючи поки вурки злізуть із нар, устигли крюками стягти кількох. Уже й Сорокін із головними блатними внизу. Він відразу вкурив, що зараз буде непереливки й подав голос:
— Що вам, громадяни, потрібно?
Тоді Сабуров йому популярно розтлумачив:
— Якщо твої валети й все кодло не повернуть розграбованого в цих людей майна, то всім надаємо по бубнах, або ж замочимо.
Домовилися, що все майно кожному буде повернуте, а за з'їжене, компенсують грошима, ураховуючи все до дрібниць.
II
На Півночі готуються до сплаву лісу, як в Україні до жнив. На катищі вже скинули дрібний сорт лісу в річку. Коли прийшла сюди бригада Сабурова, на воді стояв невеликий пліт, готовий до сплаву. На ньому дощана будка, а в ній, як правило, діжечка дьогтю для змащування взуття, запас продуктів на кілька днів, казани для варива, дрова, відра, запас багрів та ін. Його провадять два вільняшки. Вони добре знають, коли пускатися вплав і де припалитися до берега, щоб зготувати обід. Коли вранці води багато, тоді бригаді роботи обмаль: бредуть собі берегом, понад річкою, розглядають тайгу, але вглиб не віддаляються. Коли ж, буває, річка виходить із берегів, розливається по низині, доводиться обходити далеко.