Тирлуються у великому наметі без світла. Удень крадуть із льоху брукву, а вночі гризуть її в своїх лігвах. Заготовляють капусту. Її шаткують кінною січкарнею. Зеки набивають нею величезні дерев'яні чани в спеціальних підвалах для продажу в Архангельську. Та їм капусти цієї не дають. Хіба що перепаде з-під ніг зелене капустиння з червоним буряком. Зрідка трапляється така нагода, тоді гризуть усе підібране, як кролі.
Розділ XIII
І
Іван уже звик бачити нові обличчя щораз, бо тасують зеків, наче шахраї карти в колоді. Тому тяжко відшукати тут когось знайомого. А кого й зустріне нечасто, то так і сподівайся швидкої розлуки. Як сніг покрив землю, їх із Монатьї погнали далі вглиб тайги. Невдовзі прибули в невеликий табір на річці Куруполда, то від неї й табір так називається. Ця місцевість дещо знайома, косив на берегах цієї річки сіно, але до самого табору не доходив.
Під горою неподалік від річки розташовані кілька бараків, огороджені колючим дротом. Їх, вісімнадцять зеків, направили до намету, який стоїть окремо від бараків і огороджений колючим дротом. Пропустили в хвіртку по одному, обшукали з голови до п'ят.
Зайшли в намет. У першій його половині вмуровано казан і плиту, значить тут кухня. У другій великій половині двоповерхові нари. Зморені зеки враз кинулися навперейми забивати собі місця, і врешті повалилися, як убиті. Іван зайняв місце на другому поверсі нар. Над ним брезентовий дах, півметра від обличчя, бо лягли головою до надвірної стіни. Начальники їх не зустрічають, вечеряти ніхто не кличе. Тож звалив сон на голодний шлунок.
Уранці виявилося, що присутній тут і якийсь обслуговуючий персонал. Першою перед очі намалювалася господиня плити й казана. Вона зігріла окріп і роздала прибулим етапні — по 600 грамів хліба. Після вранішнього чаю, явився як Христос народу, і начальник, сіверянин із «друзів народу». Він добуває свій строк, ходить без конвою, виконує обов'язки доглядача шести корів і бугая. А відтепер призначений ще й бригадиром і через конвойного віддає розпорядження, яку роботу їм виконувати.
II
Від їхнього намету за річкою видніється чисте поле. Тайга ніби відступилася, а там далі знову тайга, здається ніби за горою. Іван це побачив наступного дня. На душі якось прояснилося, так він зрадів чистому полю, хоч воно й оточене лісом, але все ж таки простір, нагадує рідний край. Кулойський табір тут садить картоплю й капусту. За цю городину беруть щороку добрячі гроші в Архангельську. За час поневіряння в таборах зеки картоплі ще й в очі не бачили.
Улаштувалися, хто як зміг, замкнулися в собі. Так завжди буває після етапу, усі чужі один одному, немає нічого спільного, хіба що поєднує всіх неволя, журба й голод. А навкруги така дика тайга й така мертва тиша, як на кладовищі...
Здається тисячоліттями ніхто її не порушував. Чомусь вона страшить зеків, особливо кволих. Їх тому-то й пригнали сюди, що вони доходяги. Вишкребли з усіх таборів увесь непотріб, непридатний до важкої праці. Іван наче й не зовсім ще кволий, але пропасниця доконала і його.
Після роботи ввечері розбалакався із сусідом по нарах Корбалем, агрономом із Поділля, йому 37 років. Той розповідає про себе:
— Звинуватили мене в шкідництво при посіві озимини в колгоспі.
Правобіч лежить, зіщулившись, невеличкий чоловічок на прізвище Нужний. Він швець, шив чоботи, малограмотний, слабовольний, безпринципний, як мала дитина. Слізно жаліється:
— Мені пришили агітацію проти колгоспів по 54-й статті.
До їхньої балаканки приєднався ще Бутник, смаглявий чоловік, з невеликою лисиною, кирпатим носом. Зізнався:
— Я був в уряді України наркомом сільського господарства, а сюди запроторили за чиїмось доносом.
Далі назвався ще один сусід:
— Я Кручинін, торговець, мені сорок років, безрідний.
Ще й той, що поряд нього долучився до гуртової розмови:
— Моє прізвище Козлітін, удома в мене залишилася молода дружина й дочка, років сім було їй, як мене арештували.
Довго гомоніли... Як кажуть, сиділи балакали, встали й заплакали...
Вітер гойдає вгорі брезентову покрівлю, вона лопотить, шелестить і обтяжується снігом, який почав падати, мов із рукава, днів два тому. Вітер усе дужчає й завиває, а тисячолітня тиша тайги сховалася й замелася в кучугури снігів.
У перший день їх повели у величезний льох-овочесховище, щоб відібрати кращу картоплю на посадку. Бригадир розподілив обов'язки: кілька зеків перебирають, вибираючи зіпсовану, інші ділять перебрану на сорти й розносять корзинами по засіках. Івану старший конвойний сказав:
— Ви, Харченко, як безконвойний, маєте право ходити скрізь.
Через це його призначили виносити корзинами зіпсовану картоплю й сміття надвір. Конвоїр, що сидить тут весь час біля віконечка за столиком, щоразу перевіряє, що в корзинах. Узяти якусь картоплину з погреба для себе неможливо. Проте, зеки крадькома вишукують собі, особливо білу на колір картоплю й потайки давляться сирою. Коли вдається пронести сюди якусь гостру бляшку, тоді здирають нею з картоплі шкірку, а якщо немає чим, гризуть зубами. Сира картопля не смачна, але зеки знають, що вона корисна, треба їсти. Увечері по закінченні роботи конвойний, поставивши всіх в один ряд, обшукує з голови до п'ят.
III
Бригадир Ошуков тут старожил. Він осуджений за кражу на три роки. Це побутовець із поросячими очима, червоним, як перець, носом, котячими вусами, що стирчать уперед, особливо коли сердиться, з хриплим голосом, малописьменний, грубий, самовпевнений до тупої дурості. Його мова складається з одних матюків. До «ворогів народу» ставиться, як до приречених. За роботу ніколи не ставить повну стовідсоткову норму, посадив усіх на голодний пайок — 300 грамів хліба й баланду. Після закінчення всіх робіт на полі, тут залишилося двоє, він і колишня доярка Ядвіга Дубіцька. Тепер вона куховарка. Дійних корів перевели на Монатью, залишилися тільки шестеро й бугай. Їх доглядає Ошуков, Ядвіга зеків обзиває брудними дикунами.
Варить вона баланду своєрідно. Кип'ятить посолену воду, засипає частину борошна, яке одержує від старшого конвойного. Ділить його навпіл, частину відокремлює в іншу посудину, решту засипає в кип'ячу воду, розбовтує й вода стає мутно-сірою. Із залишку борошна пече коржі собі й Ошукову. Контролювати куховарку нікому. Баланду роздають один раз на добу ввечері.
Більше місяця зеки працюють у льоху. Балачки тільки про їжу, яка не виходить із голови. Геть здичавіли. Голод так дошкуляє, що всі інші людські почуття притупилися й десь зникли, залишилися лише тваринні інстинкти.
Дубіцька варить їсти й для конвою, звісно, не те, що зекам. Вона ж тут і спить на ліжку біля кухні. Ошуков почиває в кімнаті разом із зеками на окремому тапчані, але частенько навідується до кухні вночі. Там є ліхтар.
Грубку топлять по черзі й дрова ріжуть теж зеки. Коли Дубіцька роздає баланду, то поводиться з ними, як із бидлом. Сама вона нівроку, добряче тілиста молодиця в соку. Слова в неї єхидні, кожного докоряє, поводиться украй брутально, скрегоче зубами як зла відьма.
Зеки схожі на первісних людей. Заросли бородами, зачучверіли. Умиваються не щодня, бо снігом не завжди й не всякому до вподоби, а воду носити з річки задалеко, та й не всяк її дотягне. Виходити за ворота мають право лише Іван і куховарка Ядвіга. Він дрова не пиляє, грубки не топить, лише воду носить, та ще Ошуков щовечора посилає на стайню, недалеко від льоху, засипати бугаєві Султанові вівса в корито. Іван кладе й собі жменю в кишеню, а ввечері насипає овес на гарячу грубку, щоб піджарився й жує, лежачи у своєму лігві. Коли вперше побачив у цьому таборі корів і бугая, ніби рідню зустрів. Зробилося чомусь не так страшно жити в цій глухій, дикій тайзі.