Пізно ввечері проїхали невеличке село на горі, спустилися озвозом до річки, тут переправа й ходить паром. Іван із своїм жеребцем зійшов останнім. Паром майже перетнув річку. Аж раптом передня частина його стала занурюватися у воду, вози покотилися в річку, коні подалися туди ж, паром став сторчма.
Івановий кінь обернувся назад, плигнув у річку й поплив потягнувши свого наїзника за собою. Іван правою рукою збив із коня мішок із вівсом, полегшив йому спину й допомагає рукою пливти. Кінь хоче добратися назад до берега. На Іванові ватяні штани й такий же бушлат. Зразу він не відчув біля тіла холодної води, а потім усе на ньому намокло, тіло скувало холодом, його почало поглинати на дно.
Кінь шарпонув за собою, пливе й важко відсапується, бо течія надто швидка. Іван ще раз пірнув із головою, коли б не кінь, сам не вирнув би. Усе на ньому таке важке зробилося, але все ж вирнув. Та довелося ще раз пірнути, але відтепер ногами дістав дна, вода до рота не досягає, кінь теж став, не пливе. Тільки як на зло, у пітьмі не видно берега. Через річку перегукуються конвоїри. По той бік бігає один із ліхтарем і волає:
— Зека з конем занесла вода!
А на цьому березі також із ліхтарем бігає інший конвоїр і гукає:
— Одного зека немає!
Коли він порівнявся з ними, Іван обізвався:
— Ми тут у річці!
Ліхтар освітив їх із конем і перед ними обривистий, глинистий берег, вибратися на який неможливо. Водою, по мілині, з конем вони похлюпали нашукувати пологішого місця й тільки там зуміли видряпалися на сушу. Зуби Іванові відстукують азбуку Морзе, а черевики, здається, зосталися без підошв, які лишилися в глині на березі.
Паромом вони благополучно дісталися протилежного берега. Тут уже горить велике вогнище й усі сушаться біля нього. Старий дідок, який сторожує громадську капусту, зазиває Івана:
— Підемо, бідолахо, до мене в хатинку підсохнеш.
А конвойний не відпускає:
— Не дозволяється! Хай з усіма біля вогнища сушиться!
Спитали дідка, що це за річка така, той відповів:
— Назва річки Ваінга. Вона весною й осінню наповнюєтся водою й буває паром не ходить, тоді вона дуже швидка й широка.
Аж увечері третього дня, вони, голодні, зморені й мокрі, в'їхали по благенькому місточку до 80-го лагпункту. По дорозі їм зустрівся невеликий табірець — 62-а дільниця. Але тут зекам навіть воріт не відчинили. Хіба що тим, у кого були гроші, дозволили купити щось підживитися, а інші поїхали далі, голодні вже другу добу.
II
80-й лагпункт добре впорядкований. Зеків розмістили в новозбудованій лазні. Тут тепло, кожен отримав дві пайки хліба, випеченого на черені. На вечерю видали пшоняного кулішу, якого Іван давно не куштував, а охочим, ще й добавки. Покотом спати тепло на дерев'яній підлозі. За ніч підсушилися, відпочили, а на ранок дали їм пайку хліба й баланди. Випроводжаючи за ворота, тутешні вохровці відібрали все, що, як їм здавалося, належало до табірних речей. У Івана забрали навіть мисочку, куплену на Юрках у перший вечір табірного життя. Вийшли за ворота й перед ними простягайся незвідані шляхи тайги. Куди вони доведуть?
У формулярі Івана зазначено, що за станом здоров'я він відноситься до першої категорії, тому то й ганяють його по таборах «Кулойлагу», як шолудивого кота. Було це не так давно, а зараз його пропасниця так виснажила, що й рухатися стало тяжко. Що буде далі, годі й думати.
Вилежується під тином, за колючим дротом, у Архангельському пересильному таборі. Серед двору за столом комісія відбирає здорових зеків, чи сортує по категоріях. По річці Лодьмі лісу для заготівлі немає, зеків треба завантажити роботою, щоб не були вони для держави дармоїдами. Викликали і його. Пошкандибав до столу. Перед комісією побачив свій формуляр. Якийсь начальник зиркнув на нього, і миттєво оголосив беззастережно:
— У першу!
А що за «перша», Івану не відомо. Він лише благає:
— Зміряйте мені температуру.
Той же начальник запитав:
— А для чого тобі це?
Іван пояснює, що він хворий.
Один із комісії, мабуть, лікар, підхопився з-за столу, дістав термометра й засунув йому під пахву. Іван тут же, перед столом, сів на землю, не маючи сили стояти. Хвилин через десять лікар поглянув на термометр, скрушно покрутив головою й поінформував:
— Сорок один і сім десятих — малярія.
Тоді старший начальник указав Івану місце за бараком:
— Там будеш чекати подальших розпоряджень.
За бараком, як вужі лежать на сонечку, вигріваються з півсотні зеків. Таких гуртів у цьому дворі було зо три, що за такі, він не знає. У їхньому гурті забалакав до нього згорблений зек із голокосим лицем, густо пописаним зморшками. Виявилося, що вони знайомі, разом працювали з перших днів перебування на Юрках, прізвище його Берба. Він сказав Івану, що перший гурт буцім-то формують на Соловки, а їхній кудись відправлять угору по Північній Двіні.
Розділ XVII
I
Після медкомісії пригнали зеків до двоповерхової баржі. Напихають «ворогів» і «друзів» народу мішма. По трапу пруть усі натовпом. Зчинилася лайка, шум і взагалі кавардак. Цей гамір зненацька розпанахав нелюдський крик і хтось шубовснув у воду. Уже на баржі, лежачи на нарах, довідалися, що «друзі народу» всадили фінку в бік зеку Матвієнку. Тому, що був колись комендантом на Юрках і дуже завзято виконував свої обов'язки.
Тепер щоденно теліпає Івана пропасниця, не п'є й не їсть уже дві доби поспіль. Сусід по нарах Галущак на маленькій пристані купив хворому склянку чорниці й той із жадобою з'їв цю кислувату ягоду, що нагадує вишню, а на вигляд, як паслін. Ось баржа зупинилася на якійсь пристані. Під горою, по березі ріки розкинулося село. Комендант судна запропонував зекам попрацювати:
— Треба розвантажити баржу, яка розвозить крам і продукти кооперативам по річці Двіні.
Під вечір приступили до роботи. Івану також довелося підвестися. Кинули на плечі лантух борошна, який він ледве виніс із великим зусиллям по хисткому трапу. За іншим разом поклали на плечі діжечку. З нею не пощастило. Уже на березі ноги підкосилися й він простягся на землі, а діжечка гепнулася об землю й з неї випало дно.
Господар цього товару скрушно пошкріб лисину, а комендант підійшов до діжки й почав роздавати всім зекам бринзу. Від роботи Івана звільнили. Розвантаживши баржу всі варять, що кому забажалося: хто чай, хто галушки з борошна, яке роздобули таким же чином, як і бринзу. Згодом лунає наказ:
— Усім зайняти свої місця на баржі!
Він уже не чув цього, бо лежав на березі непритомний, звосковілий. До пам'яті прийшов у незнайомому приміщенні. Ніч, під стелею горить лампочка, його за руку тримає молода жінка в білому, схожа на ангела-охоронця. Вона наказує іншій жінці зробити вприскування.
А вранці вимитий, у свіжій білизні, Іван уже лежить на чистому ліжку. Такого блаженства давно не відчував. Опісля дізнався, що відправили його в найближчий табір і помістили в лікарню, давши розписку конвоїрові.
Старший лікар Мурашкіна із студентами-практикантами провела йому відповідне медичне лікування. Пропасниці вже не має, лише болить голова, температура не підвищується. Через дві доби повторно вприснула препарат студентка-практикантка, але невдало: його рука дуже спухла. Бідолашна дівчина просиділа майже цілий день біля його ліжка, поки біль трохи вгамувалася. Нарешті пропасниця зовсім припинилася, з'явився апетит.
Харчі дають добрі. Він уже може ходити по палаті й несподівано здибався з Жуковим, який працює тут кухарем. Згадали життя на косовиці:
— А як тепер твоє здоров'я?
— Пропасниця вже не трясе, але з'явився вовчий апетит, порції не вистачає.