Тоді Жуков запропонував:
— Аби ти тільки їв, я віддаватиму тобі свою порцію.
І став приносити свою додаткову порцію чого-небуть смачненького.
Після лікування Іван уже не відчуває пропасниці, не болить голова, а лише від виснаження перевівся на кістяк, обтягнутий шкірою. Усе ж зглянулася над ним лиха доля, відвернула косу ненаситниці-смерті.
Поряд у палаті лежить галичанин Литвак, років сорока. У нього подагра, нічого вже не їсть. Лікар Мурашкіна знає, що йому залишилося жити лічені години й коли той забажав вареної крашанки, вона принесла, але Литвака вже не стало. Давно Іван не зустрічав таких співчутливих людей як ця лікарка, відвик їх бачити в таборах.
II
Їх, півтора десятка зеків, виписаних із лікарні, човном перевезли на лівий берег Північної Двіни. Ріка в цих місцях надзвичайно широка, могутня. На їх шляху зустрілося кілька сіл. Женуть десь на лісоповал, у Березники. Ніхто із зеків не бував там.
Конвойні підібралися не злі, і коли виносять селяни зекам їжу, не забороняють брати. Стоять невеликі морози, хоча снігу ще не має. Проходять мимо цегельного заводу, на ньому також працюють зеки, але новий етап проводять болотами кудись далі в тайгу. Уже смеркло, коли прибули до воріт табору й поспішно по два-три, розвели по бараках.
Стоїть Іван у напівпітьмі біля порогу. Не знає, куди податися. Коли це з нар чийсь голос:
— О, Харченко! І тебе сюди? Ну, це нічого. Кажи, чого потребуєш: хліба, цукру, цигарок... Ми зараз.
Молоді вурки все це виклали на стіл, що стоїть посеред бараку. Від цигарок він відмовився, не вживав ніколи цього зілля. Хлопці принагідно згадали минуле:
— А пам'ятаєш, як ти на Юрках давав нам талони? Ми не забули. Сідай і пий чай. Адже голодний.
Іван подякував їм за все, налили бляшанку кип'ятку й він із задоволенням посьорбав чаю. Пригадав бригаду Сорокіна, яку також запроторили сюди на лісоповал. Вона й розташована в цьому бараці. Злодія в законі Сорокіна в таборі вже немає, його звільнили на волю. У них тепер новий законник.
Наступного дня новеньких викликали до лікаря. Він, з вільняшок, поглянув на Івана й запитав:
— Чим хворієте?
— Малярик.
Лікар у списку щось відмітив. Після лікарського огляду новоприбулих вивели на роботу. Прораб у рибальських забродах, ходячи по болоту, пояснює їм, як зробити лижньовку:
— Поки ще немає великих морозів, треба через усе болото прокопати рівну канавку. Коли вода й багно добре замерзнуть, по ній ходитиме широкий полозок із риштуванням. А кінь, ідучи стороною, буде тягти колоди. По цій лижньовці ліс сплавлятимуть до річки, на катище.
Болото ще не замерзло, а зеки в черевиках, по коліна у воді длушпаються в цій канаві. Під вечір до них приїхав верхівець, привітався. Бригадир Соприкін представив його:
— Це начальник табору Якубовський.
Той уважно оглянув, як вони брьохаються в багнюці, і наказав прорабові:
— Людей негайно вивести з болота й відвести в зону.
Там вони обсушилися, обігрілися й дякували Якубовському за проявлене людське милосердя до них, сіромах.
На розвод вийшла й бригада Соприкіна, у якій числиться Іван. Сюди обов'язково з'являються всі придурки табору й сам Якубовський. Зачитують наряди, конвоїри збирають бригади, перерахувавши зеків кілька разів.
Березник табір великий. По обидва боки широкої вулиці — бараки, за ними господарські приміщення: конюшня, хлібопекарня, лазня, лікарня, біля воріт штаб і приміщення ВОХР-и. З бригадою Соприкіна зібрався Іван на розвод, але ввійшов комендант Шостак і скомандував:
— Харченко від розводу звільнений він іде на етап.
Повернувся Іван у барак. Зібрав своє барахло, показав усе днювальному й вийшов до воріт. Став осторонь на горбку, щоб було видніше, а в голові промайнула думка: «На який щабель життя поставить тепер мене моя лиха доля?».
У цей час біля воріт зчинився шум і гам. Виявилося, що якийсь урка «друг народу» біля воріт налетів на коменданта Шостака й ножем ударив його в спину. Нападника тут же схопили й посадили на вахті під наглядом конвою. Іван із новим комендантом Умрихіним добре знайомий. Лежали разом у лікарні, а коли прибули сюди, він повідомив:
— Тебе, як інваліда, відправляють в Архангельськ до колонії слабосильних.
Уже випав сніг і того ж дня вони вирушили. З ними кудись провадять того вурку, що поранив коменданта. За всю дорогу до переправи, ніхто не обмовився й словом, тільки візник погукував на коней і розмовляв із ними, як із людьми. Іван замріявся, подумки малює собі зовсім інше життя, не в тайзі, а на волі. Тайга, голод і туга за сім'єю в'їлись у печінку. Біля переправи через Північну Двіну вони розлучилися: візник повернувся назад, урку з пакетом передали коменданту переправи, а Івана з конвойним направили правим берегом на Архангельськ.
Розділ XVIII
I
Тундровий мох підступив впритул до Архангельська. На околиці міста при лісобіржі над самою Північною Двіною знаходиться невеликий табір, обгороджений високим дощаним тином, з колючим дротом по верхній лінії. Це і є колонія для слабосильних в'язнів, у якій мешкають разом «вороги народу» і його «друзі». Лісобіржа — величезна територія на низині Двіни, заставлена штабелями різносортного будівельного матеріалу. Тут як і в місті, є головна вулиця й другорядні, по яких снують вантажівки-лісовози.
Конвойний здав Івана черговому вахтерові. Упали до уваги: на стіні біля контори радіорепродуктор, на вітрині газета, а ще кажуть, що в таборі є й бібліотека.
Із газет дізнався, що з 1939 року на Заході йде війна: фашистська Німеччина напала на Польшу, уряд якої, покинувши свій народ, утік до Румунії. Робітничо-селянська Червона Армія вступила в Західну Україну, щоб «захистити свій народ, українців і білорусів». Чує новини й по радіо.
На душі стало легше. Усе це було торік, а зараз кінець 1940-го. Значить, на каторзі він уже четвертий рік і за цей час перевівся на інваліда. Ліва нога відмовляється йому слугувати. У цій колонії умови життя слабосильних в'язнів наближені до людських. У нього є своя постіль на нижньому поверсі вагонної системи ліжок і матрац, набитий тирсою.
У Івана сусіди, з одного боку ненець, на ім'я Терерко (усі його звуть Терешко), з іншого — колишній священик Івлєв. Йому 28-30 років, борода чорна, доглянута, широка, як лопата. Піднімаючись з постелі й лягаючи спати, він читає молитву. Перш, ніж піднести хліб чи ложку до рота, молиться й широко хреститься. Намовляє:
— Бог вище людської правди. Він там, де смиренно молиться людина й кається в гріхах, незалежно від того, що навколо кров, несправедливість, абсолютний безлад і страх.
Упадає в очі, що він своєю поведінкою хоче вплинути на своїх сусідів, але на нього мало хто звертає увагу. Ще один сусід Капустін, теж колишній священик, сміється над Івлєвим:
— Є ще дурні фанати на світі..., я теж колись був священиком, але ця дурість пройшла. Немає в московській церкві ніякої святості. Вона була створена неканонічно як державна релігія й державна ідеологія Московії для насилля, залякування й перетворення простих людей у рабів. Ніяких церковних документів на її створення, як офіційної церкви, включаючи Томасу від Вселенського православного патріархату на її канонічність не існує в природі. Усі канонічні православні церкви в світі, наприклад Грецька й Константинопольська та інші, з самого заснування називають своїх прихожан не «раб божий», а «дитя боже». Власне, у всіх православних церквах світу в Бога — усі діти. І тільки в Московській — раби. Якщо добре вдуматися, то це пояснює справжню сутність цієї самозваної, неканонічної церкви.
II
— Дайте мені й іншим, святий отче, відповідь на таке питання, — не вгамовується Капустін — Христос народився на Різдво. А воскресав скільки разів? Числа й дні щороку Пасхи різні. Скільки ж разів він на рік воскресав?