Івлєв йорзається, щось сердито пихтить, але виразного й зрозумілого пояснення дати не може. Капустін же, задоволений що прилюдно загнав у глухий кут «колегу», продовжує й далі насміхатися з Івлєва...
А той тільки нервово хреститься й примовляє:
— Не ворогуй на брата свого в серці своєму, картай провину брата свого й не понесеш за нього гріха. Не будеш мститися й не будеш ненавидіти синів народу свого, але люби ближнього свого.
Оговтавшись, після невеликої паузи, зібравшись із думками, Івлєв переходить у наступ:
— Але якщо Бога не має, то не існує й Диявола. Тоді сліди й діяння диявольські звідки взялися? Як він бентежить тебе, ворог істини, цар темряви! Уже й молитви змусив забути, відучив і від улюблених псалмів.
І ніби підсумовуючи цю полеміку, відповідає на насмішки свого опонента завченими колись рядками з Біблії:
— Усякий, що взявся за плуг й озирається назад, не надається для царства небесного.
Сусіди Івана — це зеки, з якими його ще не зводила доля. Знайомиться з ненцем. Важко встановити скільки йому років, але він ще молодий, наївний, добродушний, хоч і освічений, але життєвого досвіду йому бракує. На роботу не ходить, нога в нього крива, болить. Хоч і погано розмовляє російською, але зрозуміти можна. Скільки в його розмовах любові до рідного краю! Для нього тундра в усі пори року справжнісінький рай. Особливо красива вона, за його словами, узимку:
— Море снігу. Уночі місяць сяє. Олені мчать по безмежному просторі тундри. Мороз... під нартами скрипить сніг і вітер курить обличчя... Ось де краса!
Що то значить рідний край! Терерко навіть вірші йому читає, яких той, звичайно, не розуміє. Івану жаль його, він так мало пожив на світі, а вже отримав десять років за зв'язки з дядьком, який був шаманом.
III
А ось сусід Щибук сидить за те, що начебто ображав радянський уряд і Сталіна. У всіх просить поради, щось усім радить, сам у навколишніх шукає ласки, уваги й співчуття. У минулому він адвокат, тут його звуть Щибуква. За фахом багато знає, дає кожному поради, але сам у свої ж слова не вірить. Коли заперечують якесь його твердження, він доказує з плачем, шморгає носом, витираючи кулаком сльози. На перший погляд, він морально хворий, але коли спокійний, мислить здраво.
Коли в бараці після вечері всі втихомирюються, молодий хлопець, років двадцяти, стає в куток біля дверей і починає ходити по невеликому колу, з складеними за спиною руками. Ходить із годину мовчки. Це Гриша Бацаца, він зовсім сліпий. Якось розбалакалися:
— Нас було троє братів при матері, я найменший. Брати одружилися, мати померла, а що ж мені робити? Залишився я темний сам, брати допомогали, хто чим міг, їхні дружини готували мені їжу й усе в хаті робили. Потім перестали, бо життя настало сутужне. Борошно добували в ступах і жорнах. От брати й змайстрували мені млинок, якого я рухав ногами. Люди приходили молоти й розраховувалися зі мною якоюсь жменею зерна. Я інколи нарікав на свою гірку долю, тож хтось і доніс, що начебто я агітую проти Радянської влади. Ось тепер, як стає на душі гірко, ходжу по колу, як колись із млинком і заспокоююся, не журюся.
У бараці багато дивних людей із цікавими й трагічними долями. Вечорами збираються гуртом і обговорюють табірні новини. Сходяться й донощики, але зеки їх знають і тим немає чого доносити «кумові». Основний донощик тут був Гапоненко, але його якось уночі задушили в ліжку.
Ще снігу немає. Івана призначили бригадиром бригади, яка ходить на лісопильний завод. У ній дванадцять осіб «ворогів народу», по шість жінок і чоловіків. Переносять обрізки й обаполи з-під пилок у розпилочному цеху до люків і скидають униз, у двір.
Почали роботу в такій тісноті, що повернутися ніде було, усе було захаращено обрізками, обаполами, корою. За дві зміни все прибрали, вимили підлогу. Бригаді пишуть по 200% виробленої норми.
Через кілька днів їх повели на добре встаткований новий лісопильний завод. Тепер бригада постійно працює в нічну зміну. Обрізки з деревини січуться на щепу, яка використовується при виготовленні паперу. Зеки її перекладають на транспортер, а той уже доставляє на січкарню. У цеху такий страшенний шум, що спілкування можливе лише при допомозі жестів.
Зима 1940 року сніжна. Кілька бригад ходять очищати вулиці від снігу на лісобіржі й скидають його в болото. Дехто вкладає штабелі. Лісоматеріал надходить із лісопильних заводів, а тут його лісовози розвозять по сортах. Подають колоди й вручну, а важкі бруси — машинами.
Яких тільки робіт не доводиться робити? Жодного дня не обходиться без сокири, лопати, лома, палки й кайла, не зважаючи, що це колонія для слабосильних інвалідів. Та все ж у цій колонії є хоч можливість почитати книжку, бо є вихідні. Відколи Іван тут живе, його моральний стан значно поліпшився.
IV
Напередодні 1941 року, годині о дванадцятій ночі, у бараці — обшук. Вохровці перетрусили всі манатки, відібрали шматки паперу, листи, конверти, олівці, голки, залізні ложки й усе, що на їх думку могло б слугувати зброєю. Одібрали в Івана зошита-щоденника, якого той беріг, як зіницю ока, а цієї ночі запхав у черевик під нарами. Це вже вдруге його спіткало таке лихо, напевно його нотаткам така ж доля, як і йому самому. Через цю оказію викликають до оперуповноваженого.
У Талагах чекав прийому вісім діб, харчувався на кухні й допомагав кухарю, там же й спав. І ось він, нарешті, став перед очі Грязнова, оперуповноваженого по Кулойському табору:
— Ви Харченко?
— Так, я.
— Це ваш зошит?
— Так, мій.
— Поясніть мені ось ці слова, — він тицьнув пальцем у зошит. Іван переклав на російську мову, тоді Грязнов каже:
— Щоб писати що-небудь тут, у таборі, потрібно мати дозвіл від Наркома внутрішніх справ, я дозволити писати вам не маю права.
І віддав зошита, Іван тут же перервав його й кинув у грубку.
Грязнов, очевидно, пом'якшав, посвітлішав і запитав чи має Іван сім'ю.
— Так, був одружений, мав дітей. Відтепер не знаю, де дружина й діти. Вона виходила заміж, — відповів Іван.
Грязнов каже:
— Я знаю, де ваша дружина, вона недалеко звідси, у Мурманску працює.
Іван поцікавився:
— Вона чиясь дружина тепер?
Грязнов посміхнувся:
— Так, наполовину...
— Значить дітей залишила, чоловіка забула, а сама веде вільне життя. Тоді адреса її мені без потреби, хай собі живе, вона більше мені не дружина.
Розмова їх закінчилася. Життя давно вже звелося нанівець. Удари злої долі Іван відчуває як цегельний віл батога. У таборі його направили в бригаду Войнаревського, яка обслуговує лісобіржу. У основному працюють на формуванні штабелів, інколи на вишині чотириповерхового будинку. Вибираються наверх і злазять усередині штабеля, десь у кутку. Нерідко доводиться навантажувати чужоземні пароплави лісоматеріалом, тоді бригаду викликають і вночі.
V
Весна завжди бажана, особливо зекам. Бригада Войнаревського вантажить на баржу шпали. Іван і ще кілька чоловік укладають їх. Зненацька зверху впустили шпалу й закричали:
— Бережись!
Відскочити він не встиг... Шпала одним кінцем угатила його по ступні. Ліва нога вже давно його не слухалася, а тепер і зовсім перестала. Ступня страшенно розпухла, Войнаревський викликав по телефону лікаря. Приїхала одноконкою лікарка Марія Борисівна, приклала снігу, який ще був у кутку баржі й повезла його в табір. Дали милицю, бо зовсім не може ступити на ногу. Лікарка констатує:
— У вас тріщина в кістці, нога повинна бути в повному спокої.
У лікарні Іван не лежить, ходити далеко не доводиться: до вітрини з газетою, до їдальні, а також до репродуктора. В основному читає Пушкіна, Жуковського, Толстого. Сучасна література в бібліотеці відсутня, а за українську й мови не йдеться. Коли б не ці книжки, можна було б і зовсім розуму позбутися. Земляки всі розпорошилися по тайзі.