Так зустрів літо 1941 року. Нога трохи поправилася, шкутильгає з ціпком. Уже більше тижня чомусь не вивішують газету, зняли й репродуктора. Напевне, у світі щось діється, а що саме, ніхто не знає. Усі губляться в здогадках, напевно в державі відбулися якісь серйозні зміни. Про це дізнатися важко. Приїхали з Архангельська візники з продуктами й знайомий безконвойник Самохвалов по секрету повідомив:
— Іде війна з Німеччиною, їх танки вже під Житомиром і вся ця могутня армада наближається до Києва.
Ця зненацька звістка ніби довбнею по грудях торохнула й блискавично рознеслася по всьому табору. Тільки й чути:
— Війна! Німці вже під Києвом!
Іван пише заяву: «Наркому Воєнмору Ворошилову. Прошу послати мене на фронт. Краще життя своє покладу на полі бою за Батьківщину, на передовій, ніж за колючим дротом, без користі снидіти».
Він певен, що заяву його з табору не випустили, бо відповіді ні від кого так і не отримав. Увечері того ж дня сусід із верхньої полиці, німець Біргер із колоністів, почав його переконувати:
— Коли німці візьмуть Київ, то нас тут тримати не будуть.
Помітно, що радість із нього, пре аж через край. Іван відрубав:
— Не лізь до мене із своїми прогнозами, дай мені спокій, без тебе тошно!
Але цей куций німчик продовжує базікати своє. Не стерпів Іван, згарячу стягнув його додолу й давай товкти, як собака куфайку, приказуючи:
— Якщо ти не закриєш зараз же своє хайло, то до ранку лапті сплетеш!
А інші підтримали:
— Фашистська морда недобита!
Тепер уже гуртом наштовхали німцю ще й під ребра. Той із переляку дременув до вахтерів:
— Рятуйте! Убивають!
Викликали Івана. Розтлумачив усе як є й порадив німця від них ізолювати, бо йому не дадуть дожити до ранку. Біргера від них забрали.
VI
Якось на світанку розбудив їх страшенний гуркіт. Виявилося, у сусідньому скверику стоїть замаскована зенітна батарея. Раненько над лісобіржею вів розвідку німецький літак і батарея відкрила по ньому залповий вогонь, той дотягнув до Білого моря й упав на березі. Зеки дізналися першими про це. На місце падіння з військовими їздила лікарка Марія Борисівна, вона й розповіла про все. Тепер уже сумніву не має, що йде війна. У зеків тільки й розмов:
— Як воно там на фронті, що буде із сім'єю, коли німець захопить територію, де проживають рідні?
Найбільше це тривожить білорусів і українців, бо фашисти, як чума, посунули в Україну, загарбавши Білорусію. З України листів не одержує ніхто — там лютий ворог, фашистська чума. Як усе перевернулося відколи вони в неволі! І зараз їх особисте щастя вже на другому плані, усі думають про те нещастя, яке звалилося на всю країну, кожний би волів бути на передовій, щоб захистити свою сім'ю, свій край від фашистської навали.
Вечорами після роботи в них точиться гостра полеміка.
— Чому Робітничо-селянська Червона Армія допустила ворога так далеко на нашу землю, — задається питанням Іван.
— Де ж наші полководці — Якір, Тухачевський, Блюхер, Єгоров й інші, які громили білих генералів у громадянську? — Обізвався Войнаревський.
— А там, де й ми, а, може, і глибше, — висловив свою здогадку хтось із верхньої полиці. Дехто каже:
— Сталін, як головнокомандуючий, розгубився, бо не має військової освіти.
Але дійсної причини ніхто не знає. Той же голос зверху продовжує:
— Ось побачите винні скоро знайдуться й повісять на них усі промахи в ході підготовки до війни.
Багато ще було балачок... А Іван пригадав того командарма, якого привезли до них у вагони на станції в Києві. Скільки таких як він потрапило за колючий дріт, скільки їх стало «ворогами народу»?
VII
У колонії знову вивішують на вітрину газету й з неї відомо, що відбувається на фронтах і як живе країна. Якось у вихідний день показали кінокартину «Партизани в степах України». Вона справила на всіх незабутнє враження, дехто плакав. Відколи вони в неволі, ще не доводилося дивитися кіно, а ще в картині все таке рідне, знайоме до сліз і показано, що народ піднявся на боротьбу з фашистами. Тепер по всіх таборах вивішують газети й зеки слухають радіо.
Івана знову призначили бригадиром на лісопильний завод. У його бригаді ті самі люди. Ходять у нічну зміну. Уже зима. Дорогою інколи зустрічають двох жінок, які завжди на них пильно вдивляються. Якось вони вручили Іванові верчик у газеті, конвойний запитав:
— Що там у пакунку?
Йому відповіли:
— Дещо з продуктів.
На заводі розділили між усіма членами бригади м'які ще гарячі оладки. Такі випадки трапляються вже не перший раз.
У заводі сталися великі зміни в штаті й в цехах, багатьох робітників мобілізували на фронт. Робочі місця, на яких раніше працювали чоловіки, тепер зайняли жінки. Якось звернулася до Івана українською мовою одна незнайома дівчина. Він здивувався й запитав:
— Ви звідки родом?
Я з села Баландине, Кам'янського району, Кіровоградської області.
— То ми ж із вами земляки, ще й близькі сусіди! Бо моє село Вербівка, того ж району й тієї області що й Баландине.
Іван зрадів землячці Марії Голубовій. Вона розповідає про свою долю:
— Батьків розкуркулили. Мене з ними сюди ще маленькою колись привезли. Тато й мама загибіли десь тут у тайзі, а я живу сама в Архангельську.
Тепер Іван може дещо дістати з заводського буфету за гроші через землячку Марію Голубову, бо зекам туди не дозволяють заходити.
Коли упала серед двору авіабомба, усі вгляділи, що скло з вікон посипалося, а самого звуку розриву через страшенний шум і гуркіт роботи заводу не чули. Другу бомбу фашистський пілот скинути не зміг. Зенітна батарея так сипонула в небо, що літак, рятуючись, почав утікати на Фінляндію. Але не долетів, десь пірнув у море.
Зекам показали бомбосховище, збудоване робітниками заводу, укріплене тюками целюлозного паперу в кілька ярусів.
Розділ XIX
І
Іван живе в таборі при лісобіржі, ходить із бригадою на лісопильний завод у нічну зміну. Незвично спати вдень, сон нетривкий, утома не залишає тіла. У його бригаді є дві дружини великих полководців. Вони вдвох про щось перешіптуються й частенько плачуть.
Почався 1942 рік. Що діється в світі зеки не знають. Ті, хто на фронті, і ті, хто в тилу, працюють із максимальною віддачею. А Іван і багато таких, як він, гибіють за колючим дротом, на фронті користі з них було б значно більше. Але що ж вдієш, вони раби, ними послуговуються як невільниками, як господар тягловою худобою.
Він благає начальство, щоб бригаді дали перепочинок, перевели на денну зміну. Урешті змилувалися й посилають бригаду в денну зміну на вапнякові печі, які недалеко від лісопильних заводів. Ходить бригада захолусною вулицею на берег Північної Двіни. У високому обривистому березі викопано в землі випалювальні печі. Їх завантажують сирцем-вапняком, який зеки підвозять вагонетками вручну. Печі розтоплюють знизу й доглядають вільняшки-спеціалісти. Палять у печах товстими березовими й сосновими колодами. Крізь щілини між камінням пролизують язики полум'я й зеки під час перекурів, там гріються. Печі запалюють по черзі і їм роботи вистачає на цілий день. Охоронник з ними не гріється, ходить осторонь до кінця перекуру.
У щілинах між камінням, інколи печуть картоплю. А на Півночі, та ще й узимку, її дістати дуже важко. Назбирали її десятків зо три, ідучи раненько на роботу. Картопля лежала рядочком уздовж шляху в одлежалому снігу. Уже на роботі поділили її між усіма порівну.
Іван впевнений, що це спеціально для них роблять ті дві жінки, що виносять їм гарячі оладки й в душі дякує небайдужим і милосердним людям. Картоплі в таборі не дають, а зекам без картоплі, як і без хліба життя не миле. Що є смачнішого на світі за картоплю, спечену так, як пекли вони колись хлопчаками у вербівському степу, пасучи домашню худобу. У неволі вона ще смачніша, бо всередині аж хрустить і нагадує домівку й Україну.