II
Спливають дні. Промайнула й весна 1942 року. Хвора нога знову вклала Івана в ліжко. Тепер його відправили до центральної лікарні в Талагу. Цей табір розташований не так далеко від Архангельська. Тут лікарня встаткована задовільно, навіть бараки освітлюються. На його ліжку матрац із сіна, така ж і подушка, вона дуже шурхотить під вухом. Санітар зек Товпинець приніс ковдру й спитав:
— Ваше прізвище, ім'я, по батькові?
— Харченко Іван Борисович, — назвався він, а санітар записав у книжці.
Іван познайомився з хворими та з заведеними тут порядками. Головним лікарем виявився давній знайомий Шігіман. Упізнав і Корбаля, якого пелагра перетворила на кістяк. За ним лежить Нужний, теж кістяк, обтягнений шкірою. На цьому знайомство й скінчилось, бо надійшла ніч і хворі вкладалися так, аби поменше турбувати сусідів і санітарів.
Барак-лікарня нічим не відрізняється від інших, хіба що тим, що замість двоповерхових нар стоять залізні ліжка. Санітар Товпинець дав Івану місце в ряду пелагриків. У другому ряду стоять ліжка цинготників, а всього в бараці понад півсотні осіб. Цинготники в основному ходячі. Думав Іван, що і йому там знайдеться місце в їх ряду, бо стоять вільні ліжка. Аж ні. У бараці санітар повний господар, йому ніхто не суперечить, а він цим зловживає.
За тривалий час перебування за колючим дротом зеки звикнися з грубим поводженням із ними під час роботи, а от у лікарні таке ставлення до страждань людських до глибини душі ображає.
Санітар Товпинець — ставленик лікаря Шігімана, тому в бараці й паразитує так самовпевнено. Уночі спить міцним сном, на виклики хворих не реагує. На ніч сюди приходить ще один санітар-помічник, але обидва міцно сплять. Помічником санітара відомий Івану зек Дзусько. Є тут фельдшер, але вона працює лише вдень і в справи санітара не втручається.
Уранці Товпинець роздає кип'яток і пайки хліба. Кип'яток наливає кожному хворому в особисту посудину. Хліб роздає згідно з розпорядком. У зека є віра, коли на день є пайка хліба, значить цей день він ще протягне. Пайки видаються однаково всім хворим.
Хліб цінується на вагу золота. Чай має бути хоч не заварений, але з цукром. Товпинець цукор у грудочках роздає кожному на руки, при цьому пайку безнадійно хворих затримує в себе, хліб також, бо ці хворі проти нього нічого не можуть удіяти. Усе це він забирає собі, а потім ділиться з Шігіманом. Санітар підніс Іванові пайку хліба засохлу, пом'яту, мабуть давньої роздачі, а той не змовчав:
— Чому пайка суха, давня? Дайте мені свіжу!
Товпинець зі злістю відповів:
— Бери те, що дають, однак подохнеш.
Іван узяв пайку хліба й каже:
— Ну давай і таку, покажу її кому слід... Побачать, як ти шахраєшь.
Санітар налетів на Івана, як шуліка:
— Поверни хліб назад!
Але не на того напав... Іван здорового ногою так підгилив шахрая, що той далеко загуркотів від ліжка. Звісно, цей жлоб не сподівався, що хворий може таке уткнути. Головне він не знав, що це не пелегрик, думав, що в хворого сил не вистачить йому протидіяти. Боротьба за існування за законами тайги проявляється в найрізноманітних формах і проявах.
Після «чаю» санітар оголосив:
— Усім знаходитися на своїх місцях, буде обхід головного лікаря.
Сподівалися на Шігімана, але прийшла молода лікарка. Хворі принишкли як заворожені, очікуючи якогось дива, від цієї стрункої, вродливої жінки.
III
Іван сів на ліжку, спустивши ноги додолу. Лікарка глянула на нього й вони впізнали одне одного, бо були знайомі ще на Окуньках.
— Харченко? — усміхаючись питає вона з грузинським акцентом.
— Так, Ганна Сабошвілі.
— У вас пелагра?
— Ні, не пелагра. Ще й досі болить нога й щось трохи серце барахлить, у цей ряд мене поклали помилково. А у санітара Товпинця відношення до цих хворих, як до приречених. Ось погляньте, який хліб він видав мені сьогодні.
І показавши їй суху пайку, продовжив:
— Я за себе, ще можу поки що сам постояти, та мені жаль он тих нещасних, вони ж безсилі боротися з цим шакалом.
Лікарка завірила Івана:
— Зробимо по-іншому. Вас, Харченко, переведуть до цинготиків.
Вона підійшла до Козлітіна й запитала:
— Давно ви тут лежите?
Той слабким голосом відповів:
— Дуже давно. Мені скоро вже туди, на бугор, звідки не повертаються.
— Викиньте це з голови. Потрібно боротися за життя, — заспокоює вона його.
— Немає вже сил боротися, кінець... хочу, щоб вислухали мене наостанок, — і перемагаючи слабкість, пожалівся:
— Приїжджала до мене сюди дочка на побачення. Вона одна в мене на всьому білому світі залишилася, їй чотирнадцять років. Просилася, стояла під ворітьми табору, тужила..., і їй, сироті, побачення зі мною не дозволили, я тоді ще не такий хворий був...
Що ж це за нелюди такі? Це людоїди, людомори, вурдалаки...
— Не дивуйтеся, Козлітін, такий наказ, а вони виконавці. Така нам випала доля невільників, — тихо відказала лікарка Сабошвілі.
Дочка Козлітіна писала в листі батькові про її гірке сирітське життя. Іван читаючи того листа, плакав, така доля спіткала і його дітей. Дав Козлітін Івану чисту листівку, просить написати дочці: «Помер ваш тато в чужому краї, не забувайте його нещасного». А він каже:
— Цензура такої листівки не пропустить.
Просить Іван лікарку:
— Може ви візьмете, та десь укинете її в цивільний поштовий ящик, то може й дійде.
Написав листівку й вручив лікарці Сабошвілі:
— Це від Козлітіна, дочці.
Вона взяла й пообіцяла при нагоді переслати за адресою.
Лікарка продовжує огляд хворих, а її помічниця занотовує всі призначення для пелагриків. Іван того й не знав, що вона йому приписала вигрівання електролампочками. Ось і останній хворий Бутник, колишній нарком сільського господарства України. Він хоче лікарці щось сказати, але не вистачає сили звестися на лікті і йому допомогла фельдшерка. Немічним голосом він благає:
— Сестричко! Чи не можна прогнати звідси санітара Товпинця. Нехай дасть можливість хоч померти спокійно. Він нас вважає приреченими й на кожному кроці знущається. А лікар Шігіман йому потурає, сам такий. Аби ви тільки знали, як страшно помирати на чужині, далеко від рідного краю.
Передихнувши, додав:
— Не знатимуть діти й дружина, де могила... де зітліють мої кістки... Зариють у цій дикій тайзі...
І заплакав ридма, пекучими слізьми. Потім, не витираючи їх, продовжив:
— Коли б хоч знати, за що така напасть? Краще один раз раптова смерть, ніж переживати безупинний жах кожного дня. Загинув би на полі бою, захищаючи Вітчизну, тоді б... Тут умирають мільйони дурно, без зиску, а скільки може було б героїв, а так... скільки просилося на фронт, не відпускають. Хто ці люди, де вони? Чого вони такі бездушні?
Знесилений тривалою розмовою, бухнувся задихаючись, на солом'яну подушку. Лікарка заспокоює, обіцяє вилікувати, а також уладнати проблему з санітаром.
IV
Івана перевели в ряд цинготиків. Тут хворі трохи рухливіші, виходять на свіже повітря. Зеки різних національностей і мова тут різна, густо перемішана колоритними акцентами, особливо кавказькими й азіатськими. Деякі й взагалі не розуміють російську мову. Після вечері ведуть гутірки про домашнє життя, але завжди чомусь усе зводиться до їжі. Як кажуть, голодній кумі хліб на умі. Одного вечора підсів і він до гурту, де молодий зек доказував якомусь діду:
— Лев Толстой і його ідейна лінія в творчості відіграють величезну роль як у російській, так і у всесвітній літературі.
Рябчич до арешту працював в управлінні лісового господарства Білорусії, а хто цей дід із сиво-бурою широкою бородою й гострим поглядом, ким був на волі, не второпати. Але по всьому видно, що звиклий до того, щоб йому покорялися й не перечили: