— Я не визнаю ніякої ролі Толстого, ні в російській, ні в світовій літературі. До того ж його відлучили від церкви.
Відтепер зразу стало зрозуміло, хто цей чоловік. Рябчич нагадав дідові:
— Пам'ятайте про святу інквізицію, от із вас вийшов би затятий інквізитор.
Івановий сусід по ліжку Лушпайка своєю цапиною борідкою схожий на українських опереточних дячків, при цьому аж охнув і покрутив головою:
— Як же так! Ти, молодик, суперечиш проти такого старого, та це ж тобі, не хто-небудь, а сам московський єпископ Морозов!
Івану стало смішно й він теж приєднався до суперечки:
— У цьому таборі немає поділу по титулах і рангах, усі одним миром мазані, чи ти єпископ, чи нарком, чи скотар із тундри.
І запитав Лушпайку:
— Ви випадково не дяком на волі були?
Той із гордістю заявив, що був псаломщиком.
Таки вгадав Іван, дивлячись на його опереточну фізіономію.
Невдовзі з'явився в них новий санітар Атаров Мина Ісаєвич, з Кавказу, рухливий дідок у літах, з сивенькою борідкою клином, знайомий Івану. Прийняв майно від Товпинця й зажила лікарня за новими порядками. Стало тепло в бараці, цукру на руки не роздають, чай став солодким, баланда смачнішою, а хліб на пайки видають усім завжди свіжий.
Уночі помічник санітара не спить і знаходиться разом із хворими, до кожного відношення чемне й співчутливе. При вранішньому обході лікаря завжди буває Мина Ісаєвич. Старанно занотовує все, що стосується його обов'язків і всі приписи хворим.
Урешті стало все так, як бажалося Бутникові й усім іншим хворим. Тільки от ні Бутника, ні Корбаля, ні Нужного вже немає на своїх місцях, вони перебралися туди, звідки ніхто вже не повертається. Ніколи не дочекаються їх матері, дружини й діти. Навіть не знатимуть, де і в якій землі їх зарили. Нащадкам і голову не буде де схилити...
V
Надворі люта зима, почався 1943 рік. Що діється на фронтах, у державі й навіть навколо них, зеки не знають. Газет не читають, радіо не слухають, листів із дому не отримують, а про інші новини їх ніхто не сповіщає. Кожен замкнувся в собі й живе лише надією. Іванова нога й поперек дозволяють ходити по палаті з палицею. Він благає лікарку:
— Виписуйте вже мене звідси.
А вона остужує його поривання:
— Випишу вас після закінчення процедур електричних ванн.
Скоро три тижні, як він їх приймає. У скорім часі попрощався з лікарнею й начальник УРЧ направив його до бригадира ложкарного цеху:
— Підеш робити ложки для армії.
Праця не важка, але потребує певних навичок. За тиждень освоїв кілька виробничих процесів. Бригадир, зек-білорус Якимович, відразу помітив Іванову майстерність і доручив вирізання ложок різцем — це тут основна робота. Цього нехитрого ремесла Івана навчив ще батько. У приміщенні тепло, працюють роздягненими. Через усю кімнату простягається жерстяна труба, по якій проходить тепло з чавунної груби, над нею в сітці сушаться ложки, після чого їх шліфують.
Робота подобається, уже виконує її на 150-200%. На кухні, крім баланди, дають за це ще й преміальне блюдо солону рибу по талону, а інколи лапшу чи кашу, а головне — 1,2 кг хліба. Цього цілком вистачає, уже не голодує, як раніше, настрій покращав.
Якось під час одержання обіду молодий урка вихопив з Іванових рук мисочку з кашею, але він міцно притримав нахабу за руку. Упійманий сподівався отримати удар і захистився вільною рукою, але Іван не забрав мисочки, а натомість звернувся до нього по-людськи:
— Не треба красти, щоб угамувати голод. Є кращий вихід. Приходь на роботу в ложкарний цех, там тепло, робота не важка, а за неї матимеш досить хліба й обід кращий за баланду. Доїдай пайку, а мисочку принесеш у мій барак.
За п'ятнадцять хвилин молодий урка повернувся й запитав:
— Можна зі мною завтра на роботу вийдуть ще двоє?
Іван завірив, що можна, бо не вистачає ще кількох робітників.
На ранок уже три молоді вурки працюють у цеху. Бригадир Якимович навчає, що і як робити:
— Двоє пиляють березові чурки точного розміру, третій коле їх на дві рівні половинки.
Робота хлопцям сподобалась, невдовзі всім трьом видали спецодяг, вони повмивалися й стали чистенькими, а Іванова душа радіє за своїх підопічних. Вони зовсім змінились, повеселішали. А в нього в думках: «Як же там десь в Україні мої синочки Олесь і Валерій?».
Щоденно Іван має справу з усіма зеками, що працюють у ложкарному цеху, бо це його обов'язки як інструктора по виробництву ложок.
Його підопічні: Шумигай Іван, Шевцов Афонька, Топтунов Вася перейшли жити до нього в барак. Днювальний старий Верба відразу попередив:
— Ви, хлопці, ведіть себе, як люди, бо інакше може спалахнути скандал. До цього часу, бог крив, нічого ні в кого не зникало, усе лежить на своїх місцях.
— Ми, громадянин днювальний, уже не босота, так що не бійтесь за нас, — відповів Шумигай за всіх трьох, — хоча оно Васька виглядає тонким, дзвінким і прозорим, але по торбах не полізе, у нас є тепер що хавати.
Хлопці ведуть себе пристойно, навіть не чути матюків від них. Тож на молоді характери навколишнє оточення таки має вплив. Їм тепер довіряють у ложкарному цеху і в бараці політичних, а вони цьому щиро раді.
VI
У середині березня зекам у неділю дали вихідний. Таке трапляється раз чи два на три місяці. Повертаються з лазні з Іваном усі, хто працює в ложкарному цеху. Старий учитель із Полтавщини Бобрицький зупинився й показує рукою на березу, яка стоїть біля сусідського бараку. Усі глипнули в той бік. Там на гілці сидить звичайнісінький горобець і завзято цвірінчить.
Усі звернули увагу на цього рідкісного гостя, адже за п'ять років неволі в цій тайзі, у таборах не доводилося бачити не лише горобця, а й інших птахів, як це бувало вдома. Усі радо вітають горобчика, бо зраділи йому, як найдорожчому гостеві. А Дзусько скинув шапку, низько вклонився й мовив:
— Здрастуй, братка, звідкіля прилетів до нас, сябро? Коли з Білорусії, то розкажи нам, що там роблять фашисти?
І втер скупу чоловічу сльозу.
Іван певен, що в кожного, хто бачив горобчика, виникла така ж туга за рідним краєм, тихим родинним життям. Чомусь у таких випадках перед очима спливає образ дружини то веселий, то сумний, ніби вона плаче. У перші дні заслання на Півночі, на лісоповалі в дикій тайзі, коли дивився на березовий стовбур, зразу відшукував з-поміж чорно-білих плям на корі її образ. Так ось і зараз на стовбурі берези проявився такий же образ у сльозах.
Не знає, чому воно так, але найчастіше таке примарюється йому на березі.
Найвірогідніше тому, що на вулиці вже весна, а білий колір берези в уяві асоціюється з білявим волоссям Гелени. А можливо ці видіння привіяв з України вітер, який і досі б'ється в табірні ворота, начебто птахи стукають у них крильми. Давно так не було. Мабуть тому, що відірваний від круговерті людського життя там на волі, від сімейного життя..., гнітить невідомість, страшна безвихідь.
До їхнього гурту повернувся Афонька Шевцов, який бігав до воріт дізнатися, що то там за гамір зчинився. Розповів, що конвоїри привели якогось старого зека з борідкою в пальто й шапці з навушниками. Не встиг той знайти до коменданта табору, як на нього накинулися якісь молоді вурки й стали гамселити хто куди влучить. Один під'ярює:
— Бийте його, падлюгу! Це ж лікар Левін, який лікував Максима Горького й отруїв його, за це отримав великі гроші!
Хтось зацідив старого по голові, шапка злетіла, він упав у сніг. Вибігли два конвоїри, схватили побитого й потягли на вахту. Більше не з'являвся в Талагах той лікар Левін.
Є в таборі й такі люди, як Хаїм. Його прізвища не знає ніхто, бо воно їм ні до чого. Цей жидок з-під кордону потрібен усім. Інвалід, у нього скалічена рука й крива нога, на роботу не ходить. Не маючи змоги заробляти щось зверх 400 грамів хліба й черпака баланди, зайнявся комерцією. Як він сам висловлюється: