— Змалюй із мене портрет, одішлю сестрі.
Портрет вийшов дуже гарним, Іван послав його сестрі у Вербівку.
23 червня 1943 року, о 8-й годині вечора, коли влягалися спати, з'явився посланець із контори табору й дав прочитати папір: «Ви, Харченко Іван Борисович, звільняєтесь на свободу, як умовно звільнений, на основі рішення комісії... як незлосний і непрацездатний елемент. Вам наказано дати точну адресу, куди ви поїдете після звільнення з місць позбавлення волі. Це необхідно для підготовки документів на проїзд залізницею».
Іван прочитав папір і розписався в ньому, а дати адресу... А куди ж йому тепер їхати? Де сім'я, де діти, дружина? Немає ні кола, ні двора. Рідне село окупували фашисти, люті вороги. Там жила сестра, а чи жива вона?
Частина третя
Розділ І
І
Івану потрібно терміново вказати місце проживання на волі. Думки зароїлись хаотично, упорядкувати їх неможливо. Порадився з сусідами:
— Україна звільнена не вся, ще під німцями й моя Вербівка, де живе сестра.
Хтось порадив:
— Їдь на Волгу, де не було війни. Є там біля Саратова пристань Золоте.
Це місце Іван і вказав.
Начальник табору розмовляє з ними вже як із вільними громадянами:
— Поки приготують документи, удень можете вільно виходити з табору.
Івану видали спецодяг, штани й гімнастерку захисного кольору. Черевики в нього є ще хороші, а от бушлата потрібно шукати, бо на ньому старий і дуже поношений. Звернувся до Хаїма. Той призначив ціну:
— Готуй кілограм пайки хліба й буде тобі бушлат.
Знайшовся бушлат захисного кольору.
Третій день Іван виходить поблукати берегом Кузнічихи й мріє про життя на волі. Вечоріє. Постояв біля річки й в душі попрощався з нею та й з усім цим суворим краєм. Узяв свою нерозлучну ковіньку й бушлат і пішов у зону табору. Зненацька налетіли двоє молодих урок, ухватили за руки. Не встиг отямитися, як викинули його з бушлата. Тут же з'явився Хаїм і забелькотів:
— Я продешевив, а тепер мені дають за цей бушлат уже аж два кілограми хліба.
Щоб повернути бушлат, Івану довелося відвалити ненатлому Хаїмові ще додатково хліба.
На волю їх виходить троє. Окрім Івана, ще сліпий хлопець Бацаца, якого супроводжує дячок Лушпайка. Отримали в штабі табору документи й харчі. На шість днів видали частину сухарів, хліба, дали ще й солоної риби. Сіли на вантажівку, яка повезла їх до Архангельська на залізничну станцію. У нього проїзний документ до Саратова, у попутників до Полтави, вона вже звільнена від фашистів. З ними їде начальник табору Барков.
У Івана за плечима речовий мішок-наплічник, він його собі зшив із шматка палатки, у руках ковінька. Крім сухарів і риби, у мішку дерев'яна ложка, миска, кухлик і ковдра, оце й увесь його скарб. На вокзалі Барков побажав щасливої дороги й поїхав у своїх справах.
У приміщенні вокзалу розмістилися в кутку, де їх ніхто не займатиме й вони нікому не заважатимуть. Спати вляглися на підлозі, їх поїзд ранком наступного дня. Поспали годин зо три. Підійшов поїзд і треба було сідати у вагон. Поїзд рушив, а Іван прошепотів:
— Прощавай Архангельск, суворий край неволі!
Під стукіт коліс удень і вночі рояться думки: «Усе пережите в таборі, уже минувшина, хоч і страшна вона була, але все вже позаду». Правду кажуть — із журбою радість ходять поряд.
На зупинках поквапом заходять нові люди, усі їдуть кудись у своїх справах, а йому все ще здається ніби хтось один ними управляє й дає їм накази. Ще не вивітрився з голови табірний дурман...
У дорозі вони вже кілька діб, ось він у Саратові. За душею ні харчів, ні копійки грошей. Прямує з вокзалу в місто. Дорогу перепиняє колона полонених німців, яких конвоїри ведуть на роботу. Їх напевно з тисячу. Гелготіння їхнього не второпав, зрозумів лише одне:
— «Шталінград», «Шталінград».
Дещо про події там він знає, як і про те, що звільнили вже й територію Харківщини. У Саратові зайшов до прокурора, запитав:
— Які права в мене лишилися?
Показав свої документи. Проглянувши папери, той пояснює:
— Права у вас тепер, як і у всіх інших громадян. Ви ким працювали до позбавлення волі?
— Учителем був я в школі.
Прокурор порадив:
— Повертайтеся на педагогічну працю, тому що вчителів скрізь не вистачає.
До Золотого необхідно добиратися пароплавом, а квитка немає, проїзний документ лише по залізниці. Контролер вимагає:
— Покажіть ваш квиток.
— Немає в мене грошей, бо повертаюся з ув'язнення, ось по цьому документу до Золотого.
Але контролер невблаганний:
— Купуйте квиток!
Урятували пасажири, придбали злощасного квитка, і він доїхав до Золотого без пригод. З пристані на Волзі попрямував у Красноармійський район.
II
Нестерпно хочеться їсти й пити. Зайшов по дорозі в якесь село, там ні душі. У центрі криниця з великим колесом для качання води, навколо неї дерев'яні корита з водою. Угамував спрагу з задоволенням, хоч вода не така холодна й свіжа, бо надворі спекотно. Куди далі йти не знає, ні в кого спитати. Угледів жінку, що вийшла з великого будинку. Та підійшла до нього, поцікавилася:
— Ви когось тут шукаєте?
— Так, шукаю дорогу на Красноармійськ.
Жінка, а це була вчителька з цього села, показала напрямок до міста, розказала, чому в селі немає людей, поцікавилася, хто він і чого сюди зайшов.
Розповів їй коротко про себе, і чого сюди його занесла лиха доля. Вона порадила йти на Красноармійськ:
— Там зараз немає кому працювати в школі, не вистачає вчителів.
Винесла окраєць хліба на дорогу, побідкалася:
— Такі часи настали, що до хліба нічого й дати. Чим багаті, тим і раді.
Він уклонився їй:
— Дякую вам, добродійко, за все!
Підбадьорений її співчуттям почимчикував далі. О першій годині дня вже був у місті. Районне місто Красноармійськ недавно отримало таку назву, раніше звалось по німецькому Бальцер. Район уходив до Німецької Автономної Республіки Поволжя, з столицею Енгельс. Місто невеличке, у центрі кілька двоповерхових будинків, а решта звичайні собі будиночки. Річки немає, вулиці не мощені, грунт піщаний.
Відшукавши приміщення райВНО, зайшов до завідувача відділу Калюжного. Той питає:
— Ви до мене, товаришу?
— Так, до вас. Я був репресований, зараз звільнився, мене реабілітували. Прокурор порадив іти працювати в школу. До ув'язнення був учителем молодших класів в Україні, а тепер там фашисти, і я приїхав сюди, може приймете на роботу.
— Так, товаришу, сідайте. Нам учителі конче потрібні до зарізу, а їх немає. При вас є якісь документи? І говоріть голосніше, я не дочуваю після контузії.
Іван виклав на стіл свої документи про звільнення з табору й зізнався:
— Більше немає ніяких, усе залишилося в Україні, а там німці.
Калюжний запитав:
— Який ви клас візьмете навчати?
— Я бажав би взяти перший клас, мені ця робота знайома, уже один рік працював із першокласниками.
— А ви знаєте, що це найважчий момент у педроботі, навчати дітей читати?
— Я це знаю.
— Добре. Яким методом ви будете навчати дітей грамоті?
— Я навчатиму діток грамоти аналітико-синтетичним звуковим методом, як і навчав колись.
— От і добро, я зараз напишу призначення. Підете в село Ключі, німці його називали Моор. Школа там хороша є й директриса, теж з України, з Харківщини. Колоністів там немає, вивезли їх кудись на Північ, але є тепер біженці з-під кордону й з Харківщини, вони прибули сюди цілими колгоспами, з худобою й реманентом.
III