— Де і в яких таборах ви відбували покарання?
Детально перерахував їй усі лагпункти, де довелося побувати. Тоді вона, витираючи хусточкою очі, поцікавилася:
— Не траплялось бачити там десь мого тата Паровичного Грицька?
— Так! Я з ним працював на в'язанні верш і маток для парників, а потім нас розлучили.
Багато жінок із цікавістю зупиняють свої погляди на ньому. А йому все здається, що то його недоладний костюм привертає таку увагу, від чого ніяковіє ще більше.
Пісні лунають упереміж із музикою. Іван же віддає перевагу пісні, особливо народній. Коли до нього дійшла черга щось розповісти або заспівати, зізнався:
— Не знаю я російських пісень і віршів теж!
Усі настійно почали впрошувати, аби він виконав українську пісню. Як виявилося, у цій залі багато українців. Заспівав із Шевченка «Зоре моя вечірняя».
— Давай іще! Жадаємо українських пісень!
Виконав народну пісню «Побратався сокіл із сизокрилим орлом». Співалося легко, у залі хороша акустика. Уподобали слухачі й цю пісню.
Підійшла дружина Калюжного й спитала:
— А дуетом українські пісні виконуєте?
— Звичайно. Ось хоча б «Коли розлучаються двоє».
— О! І я добре знаю слова. Давайте заспіваємо дуетом!
І вони разом заспівали... У житті не раз виступав Іван перед глядачами, співав у хорі й солістом, не стушувався й тут. По закінченню зал сколихнули бурхливі оплески, які лунали тривалий час.
А йому, миттєво, чомусь постав перед очами той слідчий у Кам'янці, який на допиті в жовтні 1937 року ставив за злочин, що Іван співав українські пісні й ставив п'єси українською мовою. Ох, як дуже тоді свербіло — морснути слідака по пиці... Згадався й прокурор в Саратові, який радив не згадувати більше про ту минувшину. А як же можна забути те, що навіки закарбувалося в голові, у м'язах рук і ніг, у попереку, а найпаче, у серці.
У холодні зимові вечори на самоті, інколи спливають у пам'яті гутірки на історико-політичні теми часів служби в армії УНР і в період перебування в радянських концтаборах. Шелестять, шепочуться як трава, крамольні думки про долю його неньки України і її багатостраждального народу.
VIII
Іван дякує батькам, що вхлюпнули в нього таке здоров'я й приохотили до тяжкої фізичної праці, тому й вижив. Не упослідили ним якийсь безіменний пагорб у тайзі. Йому тепер — 46 років, без ціпка не ходить, оголилися лоб і тім'я, на скронях осів північний іній.
Минула зима. Сніги стекли ярами до Волги. Жайворонки дзвенять десь у небесній сині. Сьогодні свято Першого травня. У школі на дитячому ранку все сільське начальство. Дітлахи поспівали, подекламували вірші, потанцювали під керівництвом піонервожатої, потім поснідали. Оце й усе святкування...
По дорозі зі школи зайшли до Івана голова сільради Зайцев і завідувач ткацької фабрики Гайстер. Зійшлося їх три холостяки. Дружина Зайцева, ще не переїхала сюди з свого села над Волгою. У Гайстера дружина загинула під бомбами в ешелоні під час евакуації. А Іванова блудить десь по світу широкому. Довго мовчали за круглим столом. Порушив мовчанку Гайстер:
— Я заради свята не проти б і чарочку-другу перехилити...
— А я б випив та ще й закусив би, — додав Іван, — тільки де ж ти дістанеш тепер тієї чарочки?
Тут Зайцев дістав із кишені олівця й записника, щось накривуляв у ньому, видер листочка й вийшов надвір. Невдовзі повернувся й сів із Гайстером за шахи, і знову в хаті запанувала тиша.
Перегодом, постукали в двері, увійшов сусідський хлопець і подав Зайцеву якусь пляшку. Гайстер понюхав пробку й відзначив, усміхаючись:
— Це те, що нам зараз дорожче всього!
Іван, дістаючи з шафочки пайку хліба, зауважив:
— Ось святий хліб був, є й завжди буде найдорожчим для людини. Я знаю справжню ціну хлібу, побувавши в таборах.
Гості сіли знову за шахи, а він сходив до директриси, щоб виручила з «біди». Та зразу дотяла, що то в них за ґвалтовна «біда» приключилася. Прихопила дещо із закусок, і цим та своєю присутністю, створила дійсно святковість холостятській компанії. Випили всі разом за остаточну перемогу у війні, закусили солоними огірками й гарячею картоплею. Для Івана нічого смачнішого немає. Це та їжа, яка йому стільки снилась у тайзі.
Забігла піонервожата з піонерами, забрали афіші, які він намалював на вечірній концерт і виставу, що відбудуться в клубі силами учнів і аматорів ткацької фабрики. Батько піонервожатої Топольський, старий актор, узявся поставити комедійку «Ведмідь» по А. Чехову. Іван у ній грає головну роль.
У кінці травня 1944 року отримав і він урядову телеграму Наркома освіти України, якою його викликають до України працювати в школі. Радість неймовірна, а ще більше здивування, що про нього знають там у столиці. Майже вся Україна вже очищена від німців, погнали їх до кордону.
На руках у нього виклик, пора лаштуватися в дорогу. Поки збирався, надійшла інша телеграма, у якій нарком освіти України на запит облнаросвіти Саратовщини дозволив затримати його до закінчення екзаменів у дев'ятих, десятих класах. Довелося працювати в Ключевській школі ще якийсь час.
Розділ II
І
Цілий рік уже живе Іван на волі. Саратовщина стала йому за рідну сторону, хоч і без рідної мови. Зустрічала й проводжала на Україну, мов дорогого гостя. Кінчилися екзамени в старших класах. Він від'їзджає на батьківщину.
Учні-випускники виготовили йому легенького дерев'яного чемоданчика. Проводжати вийшли всі вчителі й учні старших класів. У степу за селом зичать щасливої дороги, від душі бажають щастя в житті. Попрямував Іван до Красноармійська.
У райВНО Калюжного вже не застав, того теж викликали в Україну. Івану видали документи й дві учительські пайки на дорогу. Направився на пристань Золоте. Там дізнався, що в Україну можна їхати через Харків.
На під'їзді до Сталінграду постало страшне видовище. Уздовж залізниці, нагромаджено в купу все, що вивергало на людину вогонь і смерть. Лежать понівечені літаки, танки, автомашини, гармати, кулемети, якесь залізяччя. Неможливо розпізнати де радянська, а де німецька техніка й зброя. Усе це стягують-звозять сюди колгоспники волами, звільняючи свої щедро политі кров'ю ниви від непотрібного вже залізного шмаття.
Поодаль чорніє серед степу ряд укопаних у землю танків, їх фашисти заривали, бо не вистачало пального. Танки заміняли дзоти.
Колгоспники викопують ці чудовиська з землі, витягують шістьма парами волів і тягнуть до залізничного полотна. Поки доїхали промайнуло не одне таке кладовище мертвого заліза. Побачив Іван кілька танків із чорними хрестами з пробоїнами в бокових площинах, що й кулак пролізе.
Зупинка на вокзалі Сталінград. Глянув туди, куди направили свій зір усі пасажири: міста немає, одні руїни. На обрії проти чистого голубого неба видніються підвищення над землею, ніби кагати буряків у цукровому заводі. Місцеві люди тлумачать:
— То могили німецьких солдатів і офіцерів, які не здалися, коли радянське командування оголосило Ультиматум. Їм пропонували здатися в полон без спротиву.
Іван ступив на сталінградську землю й відчув під підошвами шарудіння металу. Нагнувся, підібрав кілька жовтих і білих металевих уламків, чорних не брав. Ними встелена тут уся земля. От що таке Сталінградська битва... А крові скільки увібрала ця земля, крові людської і його українського народу, а скільки ворожої?!
У Харків прибув у неділю раненько. Чемоданчик залишити ніде, носить із собою. У центрі міста багато згорілих будинків, на хідниках цегла, скло, які ще не встигли прибрати.
Майже на кожному будинку, на нижній стіні напис: «Розміновано» й підпис фарбою «старший лейтенант» чи «лейтенант» такий-то.
Водопостачання пошкоджене частинами Червоної армії ще при відступі в жовтні 1941 року. На вулицях зустрічаються люди з відрами й коромислами, більшість мешканців набирають воду з річок.
Прямує на «толкучку», міста не впізнає: чи то від руїн, чи давно тут не бував. На площі народу — не просунутися. Підійшов до гурту. На землі два моряки, один без обох рук, інший без обох ніг. Перед ними безкозирки, повні грошей, моряки гарно співають, а жінки плачуть.