Трохи віддаля велике коло з натовпу. Посеред нього сидять три бандуристи, грають і співають думи й інші пісні про людське люте горе, ворога злого, що напав на рідну землю. Своїм співом доймають серце кожного, не втримався й сам, заплакав. Може тому, що давно не чув рідного українського слова, української пісні, а може дається взнаки ностальгія за Україною. Два бандуристи незрячі, третій, їх поводир старий дід із великими вусами. Народ їм щедро скидає гроші, а дехто кладе щось із харчів.
II
Перший день на українській землі справив на Івана таке глибоке враження, що серце тріпотить, на очі навертаються сльози. Чи є в світі щастя? Для нього воно є! Звідав аж сьогодні, бо ступив на святу українську землю, чує рідну українську мову, милозвучну українську пісню, бачить родимий український народ після довготривалої розлуки.
Але гнітить інше. Перебуваючи в неволі, зазнав тяжких випробувань, а зараз не уявляє життя надалі, бо сім'ю покинув у чужій хаті, а свого ні кола, ні двора.
На вокзалі в касі без візи коменданта квитків не продають, довелося йти до нього в центр міста. Зайшов до кабінету, показав телеграму-виклик, комендант запитав:
— Куди вам їхати?
— Мені їхати до станції Кам'янка, Кіровоградської області.
Комендант мовчки взяв його телеграму й написав: «Дозволяю виїзд у Кіровоградську область, Кам'янський район», підписався й завірив печаткою.
Іван іде на вокзал, а в душі впереміш радість і тривога. Перебуваючи в таборі, неодноразово писав тещі в Михайлівну, а відповіді ніякої. Якось купив разом дванадцять листівок і одна за одною відіслав їй, але жодної відповіді не отримав, тому й закрадається в душу, як змія підколодна, тривога.
З Харкова виїхав уночі тому й не довелося споглядати руїни, заподіяні війною. А те, що побачив удень із вікна потяга — страх і жахіття!
III
На вузловій станції Знам'янка став очевидцем, як моряки з розмаху потурили вурку, що попорався в їхніх чемоданах, у воронку з водою. Той пірнув із головою, потім вирнув із широко випученими очима, його за чуба ухватили жалісливі жінки й витягли.
На невеличких станціях потяг не зупиняється, тому опинився Іван аж на станції ім. Шевченка. Вона зустріла його залпами зеніток, які молотили по ворожому літаку, що раненько з'явився десь із-за лісу. На пероні сидять жінки на вузлах, вештаються пасажири, а під стіною на дерев'яному ящику примостився фронтовик без однієї ноги, з погонами старшого лейтенанта й наярює на гармошці.
На Кам'янку довелося повертатися робочим поїздом. Усю дорогу простояв у тамбурі. Пізнає місця, які неспішно минає потяг. Перед очима миготять назви станцій...
Прикипівши до вікна, угадує й вчуває, як поруч дихає рідна земля. Здається, що на своїх пальцях відчуває він її тепло, дивлячись на безмежні зелені гони, угадує, як тремтить, вирівнюється на полі кожна стеблина.
У Райгороді станції немає, спалили фашисти, як і саме село, уцілів лише один куток «Руська слобідка» [34]. Приїхав до Кам'янки, розглядає навкруги, шукає вокзал, а його немає, теж спалили фашисти. Поглянув праворуч. На спиртозаводі знищена частина приміщень, підірвана котельня, димова труба, апаратне відділення [6].
Навпрошки попрямував до Михайлівни. Серце налатається. У небесній височині висять і співають безтурботні птахи. Старанно обмитий теплими літніми дощами степ стелиться перед ним, на нивах наливається ярина й озимина. Дихається легко, повітря свіже, здорове, цілюще. Відчуваються найтонші запахи рідного українського степу, трунки ще недостиглих хлібів, свіжий подих води з балок, пахілля чорної масної притясминської землі.
Ось урешті й лани михайлівського колгоспу. Тут він з учнями не одне літо проводив боротьбу з шкідниками цукрового буряка. Квартира, з якої його забрали на каторгу, стоїть у ряду від степу. Прямує через город до неї. Зайшов на подвір'я. Нічого тут знайомого з предметів домашнього вжитку не побачив, стукає в хатні двері:
— Тут жила раніше моя сім'я, де вона тепер?
Стара жінка знизує плечима:
— Я нічого не знаю про попередніх мешканців.
Вийшов із хати. А куди ж тепер? З листів, які одержував у таборі, знає, що Гелени й обох старших синів, яких дружина віддала в дитячий будинок, не зустріне. Але ж де донечка Галя й синок Боря, а з ними теща?
Вулиця веде до центру села, по ній простує знайомий молодий хлопець:
— Добридень, Іване Борисовичу!
Це колишній його учень Назаренко, інвалід від народження, іде на роботу, він секретарює в сільській раді. Розтлумачив:
— Сім'я ваша мешкає в хаті, де раніше була пивнушка Жаботинського.
Знайома пивнушка в центрі Михайлівни. Колись торгувала в ній пивом і закусками дружина Ізраїля Жаботинського, а сам Ізраїль був продавцем у кооперативному магазині. Уся сім'я, двоє старих і двоє малих дівчаток, жили в задніх кімнатах, бо в двох передніх розміщувалися пивна й закусочна. Ось у цих двох передніх кімнатах із дверима на вулицю, мешкає тепер теща з його донечкою Галею.
Зайшов до помешкання. Окрім тапчанчика під вікном, нічого не має. Підлога в першій кімнаті цементова, а в іншій — дощана. Стоїть ліжко, застелене знайомою ковдрою, невеликий столик під вікном. Він питає:
— Пиво є?
Теща щось шила. Підняла очі на нього й скрикнула:
— Це ти Іване? — І заплакала. — Слава богу явився... покинули мене стару, нещасну на біду, на муку...
— Я покинув сім'ю не по своїй волі, це вам відомо, а от Гелена... Ну годі! Де ж діти, живі здорові?
— Галя десь гуляє, зараз прийде. Їй треба йти на перев'язку до лікарні.
— А Боря де?
— Борі немає... Загинув... Ось тут у цій кімнаті вбила якась цяцька. Принесла Галюся з вулиці на погибель... А та розірвалась... Дірка й досі он у підлозі й в голові. Скло у вікнах повилітало. Я була надворі, Галюся в цій кімнаті. Боря лежав на підлозі в крові нерухомо... Галюсі крізь дверну пройму вламками заділо ногу й пальці на руці. На вибух прибігли військові, швидко схопили її й понесли. Не знаю, куди її повезли... Борю поховали в одній ямі на цвинтарі разом з офіцерами, загинувшими в степу під Райгородом.
Коли Галюсю поранену забрали солдати, я довго не знала, що з нею, де її поділи. Жила одна, як палець, щодня плакала. Ледь із глузду не з'їхала. Потім одна жінка переказала, щоб я приїхала за Галею в село Вергуни, що за Смілою. Її там лікували у військовому шпиталі. Я поїхала й забрала Галю додому. Тепер вона ходить до лікарні на перев'язку двічі на тиждень.
IV
Чекає Іван донечку Галю, а серце бентежиться в грудях. Сім років не бачив рідної кровинки, навіть її світлини. І ось нарешті в дверях з'явилася дівчинка в коротенькому платтячку. Побачила його й далі не пішла, заціпеніла. Уперше за останні місяці відчув, як у прошерхлі груди війнула ніжна хвиля тепла, перед очима проясніло, а до горла підкотив давкий клубок. Бачить забинтовану ніжку нижче коліна й ручку перев'язану на пальцях. Теща її підштовхує:
— Іди, Галю, не бійся, це ж твій тато.
Він сам пішов їй назустріч, підняв на руки, поцілував. Галя з недовірою розглядає його, потім уже до старої тихенько:
— Оце такий мій тато?..
Теща крізь сльози розказує, як вони з Галею бідували в часи німецької окупації й що тут витівали окупанти:
— От і сім'ю Жаботинського, яка жила в цьому будинку, Ізраіля, його дружину й двох дівчаток схопили фашисти й розстріляли тут десь у льоху під будинком.
Іван узяв Галю на руки й поніс до лікарні. Там він побачив, що рани загоюються. Удома теща пригостила його картоплею з огірком, знайшла ще й по чарці в сусідки. Покищо живе в тещі, спить на підлозі, але все ж краще, ніж у таборі, як кажуть, дома й солома їдома.