На військовому обліку перебуває як нестройовий по здоров'ю, а як учителя, до армійської служби поки що не беруть. Побував у райцентрі Кам'янці. У райВНО отримав призначення в село Ребедайлівку вчителем російської мови.
Перед війною в 30-х роках у центрі села збудували нову школу. У дворі бур'яни в ріст людини, усі квітники, клумби витоптані, молодий садочок знищений. Директор школи Назаренко Григорій Антонович започав фарбування підлоги й вікон, а Іван узявся за бур'яни. Допомагають учні старших класів, дівчатка наводять лад на клумбах і квітниках.
Ребедайлівка село невелике, учнів небагато. Квартира Івана в колишній куркульській хаті, але домашнього затишку в ній немає. Теща побувала в цьому помешканні й переїжджати сюди відмовилася, мовляв, звикла до михайлівських людей.
Розпочалося навчання в школі. Перед цим ознайомився з домашніми умовами життя учнів. Ночує в Ребедайлівці, у власній квартирі, харчується в колгоспного коваля Федосія Даниловича Бичка.
Молодь просить поставити яку-небудь п'єсу, вони знають, що в Михайлівці він цим колись займався. Вирішив репетирувати простеньку комедійку «На перші гулі» Васильченка, бо сцена маленька та й декорація дуже бідна.
На репетицію щовечора сходиться молодь. З нею і йому веселіше стає, а ще й тому, що на фронті справи добре йдуть. Вигнали ворога з нашої землі, а там дивись і доб'ють уже скоро в його ж лотові.
У вихідні дні Іван ходить у Михайлівну на побачення з донечкою, вона вже його не цурається. Матеріально допомагає й заходився мурувати плиту. Надворі вже пізня осінь, скоро зима. Чавунної плити дістати ніде та, спасибі, допоміг коваль Федосій. У кузні він знайшов товстий лист заліза, склепав удвоє, проробив два великих отвори для казанків. Іван приладнав цю плиту в помешкані тещі.
Зима 1944 року не холодна. За тещу й донечку Галю він не хвилюється, привіз і наколов дров, підсунув ближче до плити ліжко, так і живуть.
Настав 1945 рік. Німців уже доганяють до Берліна. Несподівано, 19 лютого отримав повістку, з'явитися в Кам'янку до райвійськомату.
А вже вранці з командою мобілізованих виїхав кудись в Одеську область, у запасний полк. З донечкою не попрощався. Не мав змоги й часу повернутися до Михайлівни.
Розділ III
I
Невелике районне містечко Ананьїв Одеської області наполовину знищене й спалене німецькою авіацією. Тут розташувався 122-й запасний полк і його штаб. Гарнізон зайняв кращі будинки в центрі міста. Івана зарахували до 2-ї кулеметної роти.
Щоденно в полі займаються орієнтуванням на місцевості й вчаться правильному вибору позиції для кулеметного розрахунку і його маскуванню. Молодший лейтенант Титаренко, не раз поранений на фронті, спостерігає за бійцями-кулеметниками, дає кожному оцінку. Командир 2-ї роти лейтенант Губа, теж фронтовик, поранений у ногу.
Усі командири побували в самому пеклі на фронтах і добре знають, що потрібно знати бійцеві, який уперше вирушає на фронт. У Івана виникло змагання з кулеметником другого кулемету Левченком. Той на заняттях уміє язиком виплескати першість, зате Іван на практиці випереджає його. Це подобається Титаренкові:
— Позмагаєтесь на стрільбищі, там найкраще буде видно, хто переможе.
Вивчають і гвинтівку. А Іван цю школу пройшов ще перебуваючи в царській армії. Щоранку після підйому по команді чергового сержанта вискакують бійці на майдан перед казармою на зарядку. Хвора нога спричинює Івану муки, але він намагається не подавати виду при сторонніх. Буває черговий офіцер командує:
— У стрій без сорочок!
Тоді шикуються без спідніх сорочок, роблять зарядку під музику, яка лунає з балкону сусіднього будинку. Падає лапатий ніг і тане на гарячих тілах, придає життєвої енергії й гарячить кров. Після вмивання вбігають у приміщення вдягатися й знову команда:
— На сніданок, ставай!
У 122-му запасному полку, окрім маршових рот, є кілька піхотних, рота автоматників, дві кулеметні, мінометна, є й штрафна. Коли остання марширує на заняття або повертається з них, містяни вибігають подивитися й послухати, як вони співають. Заздрісно спостерігають і командири інших рот, як струнко в рядах маршують бійці, а цивільні, особливо жіноцтво, утирають сльози. А вони, ці штрафники, як заспівають і дадуть ногу, як на параді, ніхто не втримається від щирого співчуття й похвали.
Урешті навчання військової премудрості майже закінчене. Лишилося пройти практику по стрільбі, а тоді й на передній край, де гонять фашистську орду, мов хижого звіра до його логова.
За містом широкий степ, порізаний ярами-переярками. Ця місцина і є полігоном запасного полку. Їхню роту везуть на стрільбище навчатися. Іван перший номер кулеметного розрахунку, два бійці — його помічники. Розібраний «Максим» у них на плечах. 2-а кулеметна рота стоїть у черзі за першою. Коли відстрілялася перша й виходила з стрільбища, на полігон приїхав командир полку Малашенко. Командир роти Губа згідно з статутом віддав рапорт. Титаренко скомандував Івановому кулеметному розрахунку:
— На лінію вогню!
Попросив не осоромитися в стрільбі по рухомих мішенях. Першими відстрілялися другий і третій номери розрахунку Сергієнко Іван і Хільченко Дем'ян. У них траплялися затримки й перекоси. Підійшла черга стріляти Іванові, як першому номеру біля кулемета. Титаренко витримав хвилину, поки підійде командир полку, опісля скомандував:
— По рухомому противнику — вогонь!
Другий і третій номер кулеметної обслуги підладили стрічку з патронами, і кулемет ударив по рухомим мішенях, зрешетивши їх. На мить Іван уявив собі замість мішені не уявного, а дійсного, живого ворога.
У цей момент згадалася сталінградська земля з металевими вламками під підошвами й сталося так, що не трапилося при стрільбі жодної затримки. Назад не озирається, дивиться вперед, що там сигнальщики передають від мішеней:
— Повне ураження.
Відстрілялися й інші три взводи 2-ї роти. Титаренко підійшов до Івана й повідомив:
— Командир полку похвалив тебе за добру стрільбу, я теж дякую тобі, не підвів, старина.
Іван дійсно виглядає старим дідом, у нього величезні вуса до самих вух.
Усі маршові роти запасного полку комплектують із бійців, які після поранення йдуть на поправку, і посилають на Берлін. Івана не покидає думка, що єдина донечка залишилася в Михайлівці одна без належного догляду, їй усього шість рочків, а її бабі, його тещі, уже 80 років. Відтоді як несподівано призвали його до армії вони залишилися без засобів на існування.
Написав командиру роти рапорт, у якому просить ходатаювати, аби дали виклик його дружині, щоб та повернулася в Михайлівну до сім'ї. Без виклику їхати куди-небудь не дозволяється. Комроти Губа зразу ж дав хід цьому рапорту. Також написав і директору Ребедайлівської школи, щоб той фінансове утримання за два місяці, яке Іван не встиг отримати, переслав до Михайлівни його тещі Оржеховській.
Відтепер зі спокійною душею може вирушати на фронт. Думає, що дружина з'явиться до сім'ї й догляне дитину.
II
Весніє. Зозулі давно відчинили небо ключами. Земля повсмоктувала залежаний сніг і ранкова далечінь синяво-срібляста, ніби вогка. Пахучо-буйна весна 1945 року квітує в шумовинні яблуневих садів, у широких розливах весняних вод, розмашисто розметалася так далеко, що враз змінила навколишній світ до невпізнання.
Запам'яталася Івану ця весна навіки. На душі святочно й чисто як у небі, де сяє прозора ясність. Сонце випливає з-поза степу повільно, велично, поступово заливає своїм щедрим промінням увесь простір. Воно ніби звертається до людей: «Не проспіть, ради Бога, краси моєї, вставайте, працюйте для добра й щастя, для миру на землі»... Увесь світ проміниться осонцено, лагідно й гожо.
2-а кулеметна рота одержала новеньке обмундирування й бойове спорядження, їх готують до відправки на фронт. На стройові заняття вже не ходять, сержанти навчають бійців, які ще не були на фронті, як скочувати в скатку шинель, а також як і де носити на собі патронтаж, лопатку та інше.