Доктор швиденько озирнув панну Ольгу, як озирають борця перед рішучою боротьбою. Вона стояла в темному кутку, закрита хусткою, але випроставшись і готова до бою.
Жовтовусий без кожушка й без кашкета, в салдатській зеленкуватій блюзі, з нагаєм у руках, не поспішаючи, ввійшов у "камуру". За ним ішов чорнявенький, горбоносий, з великими шорсткими кучерями над вухами, червоноармієць.
Зиркнувши на доктора та на панну Ольгу, жовтовусий озирнувся круг себе.
— А де ж пани-графи? Ага. Тут. Ти як смієш лежати, корово? Встать! А ти перед ким сидиш, паршивче? На ноги!
І він твердими, короткими ударами нагая почав хльоскати польських графів, як худобу. Вони зашамотались і, хапаючись руками за стіну, важко, безсило й поспішно почали підводитись на ноги.
— Ач, гладка! Яке черево насмоктала з хлопів, не піднесе! Піднось, піднось, вельможна пані!
І нагаєм з-під низу з глухим ляскотом ще кілька разів ударив її по широкому, незграбному заду. Графиня судоржно хапалась жовтими, неначе спухлими руками за стіну й з усієї сили тягла за собою своє роздуте, кругле, з великим животом тіло. А граф, високий, худий, подібний до кістястої, виснаженої балагульної шкапи, підвівшися сам, піднімав її за лікоть і тяг догори.
— Стать рівно, струнко!
Важко дихаючи, не зводячи тупо-жахних очей із Єрємєєва, вони, ці очманілі істоти, силкувалися стояти струнко: графиня випинала свій величезний живіт, а граф міцно тулив витягнені долоні до швів своїх рейтузів. Але обоє горбились і хилитались од утоми, жаху, думок і "камури".
Тепер видно було хрящуватий "породистий" ніс графа, жовто-сиві, підстрижені вуса й високе лисе чоло. А все лице було пойняте, у брудних плямах під очима, наче там було мокро й на тому місці засох порох і бруд. Плакав старий? Мабуть, плакав і ховав од жаху та одчаю "породисту" голову свою у брудну, загиджену солому.
Панна Ольга щільніше закуталась у хустку й одвернулась.
Єрємєев раптом повернувся до доктора й коротко кинув:
— Ну, виймай усі гроші!
Доктор зараз же поліз у кишеню й витяг гаманець.
— Ось усі наші гроші.
— Скільки тут?
— Шістсот.
Єрємєєв мовчки передав гаманець кучерявому франтикові й підібрав у руку ремінне плетіння нагая разом із пужальном.
— Попереджаю: коли знайдемо при трусі ще щонебудь, моментально будете розстріляні. Чуєш?
— Можете шукати, ми більше не маємо. (Невже ж може статись таке безглуздя, що за кашкет розстріляють?!).
— Ага, він не боїться трусу. Значить, усі гроші на мадамі. Роздягти її до голого тіла!
Кучерявий зараз же швиденько засунув гаманця собі за пазуху й охоче підійшов до панни Ольги. Вдаючи ґалянтного кавалера, він із церемонними вихилясами, самими кінчиками пальців узяв на плечах панни Ольги хустку й потяг до себе.
Тоді панна Ольга, спокійно відвівши його руки одною своєю рукою, повернулась до Єрємєєва всім тілом і скинула рухом голови хустку на плечі. Світло з сіней освітило всю її вирівняну, горду, впевнену у своїй силі постать. Сині, Наядині очі блищали знайомим докторові скляним блиском і притягали до себе своєю дивністю й нетутешньою якоюсь красою. А на устах була (також знайома) владна й обіцяюче мила посмішка.
— Товаришу, я все ж таки бачу, що ви серйозно нам не вірите? Правда?
Єрємєєв тільки тепер помітив її. Він поширив маленькі свої очі й кивнув до кучерявого:
— Ого! Та ця краля така, що я сам з охотою пошукаю в неї чогонебудь дорогоцінного. Ловку мадамочку старий пес придбав собі.
(На слова панни Ольги він навіть не зводив відповісти).
Кирпатий раптом зареготався й від задоволення сильно почухав себе на потилиці.
— А хвакт, що ловка мадамочка! Таки справді любопитно обшукати!
Сині очі на мент потупились, ховаючи щось у собі, і знову війнули на жовті, округло-навислі вуса.
— Послухайте, товаришу. Я вам кажу: ви робите велику помилку. Страшно шкідливу! Я вас дуже прошу подумати над цим. Ви можете мене обшукать, можете ображать, навіть розстріляти. Я вас цілком розумію й виправдую. Але...
Жовтовусий підкивнув салдатам:
— Хе! Навіть виправдує. Добренька! Ну, далі, далі! Кирпатий знову засміявся.
—... але уявіть собі на хвилину, на одну хвилину, що ви, дійсно, розстрілюєте ваших товаришів, які справді їдуть у штаб, щоб передати важливі відомості. Ну, уявіть собі це.
— Уявляю. Ну, далі?
Він собі просто грався. А рівночасно не без приємної пильности й ласого блиску в очах поглядав на таку чудну, таку прекрасну й таку надзвичайну тут у цій "камурі" постать.
— Далі? А далі, товаришу, вам треба відправити нас зараз же в штаб. Одправляйте під яким хочете караулом, стережіть нас, зв'яжіть, що хочете. Невже ви боїтесь, що нас там у штабі не розстріляють, як побачать, що ми брешемо? Хіба вам не все одно, де будуть розстріляні буржуї, коли ми, справді, буржуї? Хіба ні, товаришу? Ми ж не просимо вас звільнити нас, випустити. Будь ласка, тримайте, як хочете.
Чи логіка самих слів, таких простих, ясних і правдивих, чи логіка очей і посмішки, ще простіших, ясніших і правдивіших, зробили своє враження, тільки навіть кирпатий трошки дурнувато роззявив рота й серйозно слухав Наяду.
Жовтовусий пильно, допитливо, тісно стуливши вуста під вусами, тиснув сталевим поглядом у лице з синіми, чудно блискучими очима. Тиснув і мовчав. Панна Ольга вже замовкла, вже глянула на кучерявого й посміхнулась і до його, трошки сумно, трошки так, як посміхаються до людини, яка може зрозуміти, а Єрємєєв усе мовчав і свердлив поглядом.
— Гм! Так ви — партійна товаришка?
Панна Ольга твердо тріпнула головою й пасмо розкудовченого хвилястого темнокаштанового волосся хитнулось над чолом їй.
— Так, партійна товаришка.
— Сільська вчителька?
— Сільська вчителька!
— Ще раз питаю: сільська вчителька? Панна Ольга на мент (тільки докторові помітний мент) завагалась і знову кивнула пасмом волосся.
— Сільська вчителька.
І тут доктор із жахом почув, що Наяда посковзнулась у боротьбі, зробила помилку: пильність, допитливість, хмарність одразу зникли з худорлявого обличчя й запалих, металічно-сірих очей. Вони мигнули злим, лютим переливом і посміхнулись.
— Ага. Так. Ну, в такому разі, дорога "товаришко", будьте ласкавенькі пройти зо мною до мене. Прошу! І він широким, привітним жестом повів до дверей. Панна Ольга, розуміється, не рухнулась.
— Для чого я піду туди, товаришу?
— Для того, "товаришко", щоб дати мені ваші страшенно важливі інформації. А, крім того, може, й ваші всякі дорогоцінності.
І знову погляд убік кирпатого й салдатів. І салдати зрозуміли, облизнувшись масними посмішками.
Молодчина Наяда, вона все ж таки старалась устояти на ногах: спокійно, гідно, твердо похитала головою:
— На жаль, товаришу, вам я не можу дати цих інформацій. Мені доручено передати їх у штабі й то самому товаришеві Машкову. Як хочете, можете нас не допускати до нього, але відповідальність за це ви берете на себе.
Єрємєєв зробив страшенно злякане лице.
— Та не може бути?! Уй-ю-юй! Оце, дійсно, треба подумати. Гм! Що ти його будеш робити? Гм! Отто!
І раптом знайшов вихід:
— Ну, в такому разі поділимо відповідальність, "товаришко": ти сама прийдеш до мене й передаси мені важливі інформації, всі ваші гроші й усі дорогоцінності. Добре? Сама. Ми тебе й чіпати не будемо. Оттак сама прийдеш і скажеш: "Товаришу, візьміть, будь ласка, в мене всі мої інформації й дорогоцінності". Ге? Згода?
Кирпатий широко посміхався й жадно слідкував за кожним виразом лиця Єрємєєва, рефлективне повторюючи на своїм лиці всі його рухи. А двоє ніздрів довгастими дірочками виразно та весело чорніло над квадратовими зубами.
Кучерявий франтик із тонкою розуміючою посмішечкою відійшов набік і засунув праву руку за широкий лякований пояс.
У сінях, крім вартового з рушницею, стояло ще декілька салдатів, із цікавістю заглядаючи в "камуру".
Наяда мовчки, спокійно дивилася скляними очима в лице Єрємєєву.