Це все не було зручно, його руки мимоволі торкались її тіла без корсета, і те, що без корсета, особливо було неприємне. Та ще від шиї тепло, густо пахло молодим, жіночим тілом, і пухнясте волосся ввесь час лоскотало то ніс, то око. Круглі, тугі клуби все тісніше тулились до його зігнутих ніг, вона, могла б, уся влізти в нього.
Але потроху перестала труситись.
Через годину-півтори має приїхати Єрємєєв. Це буде зразу чути. Тоді доктор устане і знову попроситься вийти. І хай буде, як буде. І буде жити земля, вітер, люди; не буде душити плечі; не буде тоскно, страшно вити щось темне й дике в душі...
* * *
Але вона все не могла заспокоїтись і тихо лежати. То зідхала й починала зненацька знову труситись; то якось уся занадто непорушне мертво затихала; то вмить, неначе риба, скидалась усім тілом, неспокійно тягла на себе пальто, насувалась на доктора, совала ногами.
І раптом стала гарячкове щось шукати на собі, ввесь час штовхаючи доктора ліктями у груди. Потім стала мацати руками побіля себе, розкриваючи й себе й доктора. В усьому тілі її почувався страшенний неспокій. Ага, мабуть, загубила свій дурний ножик.
— Що там таке. Ольго Іванівно?
— Нічого! Вибачте.
— Може, ножик загубили?
— Ні. Ах, Господи!... Ради Бога, докторе, голубчику, запаліть сірника. Простіть, будь ласка...
Вона вже скинула з себе пальто, стала на коліна й шарила руками скрізь, навіть попід доктором.
Сірничків лишалось дуже мало, але що робити, — доктор засвітив одного: що ж воно там таке в неї?
Панна Ольга швидко стала крутити головою на всі боки, стоячи навколішки, потім підняла своє пальто і струснула його.
— Будь ласка, докторе, встаньте. Де ж це вона могла?!...
— Та що таке, Ольго Іванівно?
Сірник догорів і скрутився в пальцях, їй, видно, не хотілось говорити. Та що таке дороге вона могла загубити, що такий страх і одчай стрибали їй на лиці? Як не ножик, то що ж для неї ще дорожче могло тут бути?
— Ради Бога, докторе, засвітіть ще одного, може, вона там. Я вас благаю! І посвітіть туди далі, де я раніше лежала.
— Та скажіть, що. Я теж шукатиму. Може, удвох швидше знайдемо.
— Ну, це...
Вона зупинилась і в темноті чути було її трудне дихання.
— Це — ґумова підошва! Докторові стало тропіки моторошно.
— Ґумова підошва?! Яка підошва?! Чи не сталося вже щонебудь з нею?
— Ну, моя підошва. Од черевика.
Та що за чорт такий?! Та коли вона не хвора, то хіба ж можна отаке піднімати через якусь паршиву ґумову підошву від черевика?!
— Чекайте, Ольго Іванівно, я не розумію...
— Ах, докторе, я вас благаю: засвітіть іще одного сірника! Що, вам шкода?
— Розуміється, шкода. В мене штуки чотири зосталось. Я мушу їх лишити для чогонебудь більш важливого. Ми в такому становищі, що... Та навіщо вам ота підошва?
Людина має через дві години померти, а шукає якусь підошву.
— Ну, я вас благаю. Я мушу її знайти. Ну, голубчику, ще одного!
В голосі був такий одчай і благання, що доктор знизав у темноті плечима й засвітив іще одного сірника, — нехай пропадає й цей.
Панна Ольга швидко поповзла рачки туди, де раніш лежала й хапливо почала шукати руками й очима по брудній, злиплій од нечистот соломі. Коли сірник уже догоряв, вона раптом стрибнула до стіни й схопила з-під неї плескуватий, сірий, овальний шматочок, завбільшки з дитячу долоню.
— Є!! — радісно, в захваті, вся засяявши очима, скрикнула вона й показала докторові підошву.
Сірник погас, але в очах докторові ще сяяли її великі, сині, щасливі очі й розкудовчене пухнасте волосся над чолом.
Знову лягли. Вона тепер лежала зовсім тихо. Так тихо, що доктор навмисне потрохи стягав із неї пальто: може, від холоду заворушиться. Ні, їй уже й холодно не було. Замерла вона там зо своєю нахідкою? Що за таємна, чудодійна підошва?!
— Вам не холодно, Ольго Іванівно? Я, здається, все пальто з вас істяг.
— Ні, нічого. Дякую. Голос тихий-тихий.
— Котра може бути година, докторе?
— Мабуть, одинадцята. А, може, й більше. Панна Ольга раптом уся зщулилась і несподівано почала дрібно-дрібно труситись.
— Що, вам холодно?
— Так... Не знаю... Трохи...
Очевидно, вже цілком несвідомо стягла на себе все пальто, підгорнулась уся під доктора, зігнулась, зібралась у маленьку тремку грудочку. І знову раптово якось затихала, якийсь час лежала, як мертва, і потім одразу починала ще дужче труситись, щулитись, горнутись.
Умить, як задихнувшись, рвучко скинула з себе пальто й сіла. Вона дихала так трудно й часто, неначе їй стало надзвичайно душно під пальтом.
— Що вам, Ольго Іванівно?
Щось із нею діялось. Чи не збиралась вона, не діждавшись Єремєєва, бігти з ножичком на червоноармійців? Від неї й цього можна було сподіватись.
Вона не відповіла й знову лягла. Але вже не так, як раніш, а горілиць, витягши руки й ноги й лежучи так непорушно. Іноді її починало трусити, але вона не тягла на себе пальта. Доктор прикрив її. Вона рухнулась. У кутку тоненько, сердито й верескливо запищала миша. У дверях промінястою зіркою тягся у тьму хатини клаптик світла з сіней.
Раптом від панни Ольги тихо зачулось:
— Я маю до вас прохання, докторе. Доктор, одразу насторожившись, так само тихо відповів:
— Слухаю.
Він уже не дивувався з цієї дівчини. Прохання, так прохання.
Вона довго лежала мовчки й не рухаючись, немов забула. Разів зо два трудно, глибоко зідхнула.
— Я слухаю, Ольго Іванівно.
Вона заворушилася, сіла, потім знову лягла, але тепер, здається, інакше: лицем до доктора, головою вниз, безсило пустивши руку спочатку докторові на груди, потім на землю, її злегка потрушувало. Доктор із досадою прикрив її, — лежала б уже тихо, нарешті.
— Ні, не треба мене вкривати. Нехай. Так мені й треба, — глухо, з землі сказала вона і рвучко скинула з себе пальто.
Оце вже було знову щось нове.
— В чому річ, Ольго Іванівно?
Вона мовчала, тільки чути було її трудне дихання внизу коло самої соломи та легке потрушування всього тіла.
— Я маю до вас прохання, — раптом ізнову сказала вона придушеним голосом, очевидно, забувши вже, що раз сказала ту саму фразу.
— Прошу дуже. З великою охотою, Ольго Іванівно...
— Ну, не знаю. Може, після цього ви... вже не захочете... Ну, все одно! Я вас прошу...
Вона знову зупинилась. Ах, ти ж нещастя!
—... я вас прошу передати... підошву мойому нареченому.
Знову підошва. І наречений. Передати підошву нареченому. Серйозно, чи не захворіла вона від усього цього?!
— Яз охотою, Ольго Іванівно, але ж... ви ж самі розумієте, що це неможливо, бо мене...
— Вони вас сьогодні випустять, і ви поїдете далі.
— Чекайте, Ольго Іванівно... Ви ж самі знаєте...
— Випустять, я вам кажу! Я це знаю. Він — студент київського університету. Служить у першому полку Січових Стрільців. Микола Христофорович Зайченко.
Говорила досить зв'язно, розумно, тихо й майже зовсім спокійно.
— Ви йому передасте цю підошву. Він мені приробляв їх. Одну я загубила. Це все, що я маю від нього. Ви йому передасте її й скажете...
Вона замовкла й раптом тонко, чудно скрикнувши, гірко, болюче заридала.
Доктор увесь похолов і чогось ізлякався.
— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно!...
— Ні, ні, не торкайтесь до мене, я — підла, я — мерзенна, — гидка!
— Та що таке?! Та чого?! Ольго Іванівно!
Але він уже й сам починав розуміти, що таке; почав розуміти й це тремтіння, і непокій, і затихання, і всю чудну поведінку. Все таке знайоме йому!
— Ольго Іванівно, послухайте...
Що він хотів їй сказати, він і сам не знав. Але вона не хотіла його слухати. Вона слухала себе: вона — підла, вона — мерзенна, вона... — безсила; гидко, незрозуміле, жахно безсила.
— Я не підведу руки. Ви інша річ, ви — сильний, ви прожили багато, ви... А я... Я не знаю, що зо мною. Мені так люто-холодно, докторе! Мені так тоскно, мені так безумно, так смертельно тоскно.