— Та так, вона хоче, щоб моя балабусте завтра удова була. От чого вона хоче. Как вам ето спонравиться?
— От-тако-о??
— А що ж би ви собі думали? Вона сібє симпатічно улібається. Так я буду здоровий з того? Ага, мерсі вам.
Юдко знову озирнувся на паню, глянув навкруги й, перехилившись до доктора, таємно, хрипло зашепотів:
— Щоб я її на той бік перевіз! Ну?! Ну, так, розуміється, ненормальна.
— А хіба таки так дуже страшно на той бік їхати?
Юдко високо підняв іржаві бровенята, зібравши під кашкетиком чоло в дрібнесенькі зморшки.
— Як то "хіба дуже страшно"?! А до стенки нє, не страшно? А коні заберуть, то нє, не дуже страшно?
— Ну, вже й до стєнки. Їдьте на Стару Соснівку, то не буде ні стєнки, нічого. Там ніякого фронту немає.
Але милий, єдиний на ввесь світ Юдко аж руками одпихнувся.
— Та нехай мене Бог боронить! Как можна без розрішення? Хай візьме собі розрішення. Що такоє? Пойди до комісара, скажи, що тібє мамаша больна, і вже. Так она не хоче. Ш-ш, от вона знов іде!
Ні, це була не Наяда! Розуміється, не Наяда. Треба, дійсно, бути божевільним, щоб вигадати таке. Наяді тепер найменше повинно б бути літ сорок п'ять. А це зовсім молода дівчина.
Але щось Наядине все ж таки було! Нічого схожого в лиці й якась страшенна подібність. Посмішка? Та сама владність, королівська певність себе, повільність людини, яка знає, що все зробиться по її волі?
І очі не Наядині, не сірі, а сині, теплі, грайливі й явно-хворобливо-блискучі. Одначе уста, — широкі, соковиті, — ті самі, що в Наяди: верхня губка чітка, хижа, а нижня соковита, сласна, земляна. Ті самі!
— Ну, так як, звощику? Га? Не хочете? Що тут стояла чужа людина, їй було байдуже, наче вона наймала Юдка проїхатись до театру.
Юдко на диво зробився весь теплим, ніби йому засвітили всередині свічку, й він засяяв, як ліхтар. Тепер він підвів уже обидва плеча догори, розтопірчив, як квочка крила, руки, схилив голову на плече й розслаблено, безпорадно, мовчки посміхався. Він абсолютно не міг ставати до-стєнки й робити свою балабусте вдовою.
— Ех, ви! Візник! І вам не соромно? Ану, рішайтесь!
І голос грудний, глибокий, тепло-жіночий, од якого серце спускається на ліфті в солодку глибочінь.
Юдко розтоплено, як масло на сонці, блищав жовтенькими, гостренькими зубами і... все ж таки не міг ставати до стенки.
— Ну, так як? Га? Згода?
— Накажі мінє Бог, баришня, без розрішення не можу. Возьміть, баришня, розрішення, так я з вами хоч січас. Скажіть мінє: "Юдку, мінє нада з тобой ув Америку", так я єду просто в Америку. Только нада розрішення.
Хтось одурілий, божевільний раптом усередині сильно штовхнув доктора. Він коректно, як колись давно-давно умів це робити, здійняв кашкетика перед Наядою й після того повернув до Юдка поважне, діловите лице:
— Ну, добре. А як розрішення буде, напевне поїдете?
Дама трошки здивовано, але швидко, уважно, обмотала поглядом обдрипану постать доктора. Доктор, підштовхуваний кимсь одурілим, стримуючи хвилювання, ще раз здійняв до неї картузика.
— Ми з Юдком старі знайомі, й він мені сказав, у чому річ. Я також маю потребу переїхати на той бік. І коли б ви дозволили, ми могли б разом зробити цю... не зовсім безпечну подорож...
— О, з великою приємністю! А ви маєте можливість добути дозвіл?
Доктор зробив невиразний жест.
— Як вам сказати? Я маю велике бажання. А велике бажання є три чверти досягнення.
— Еге, я, може, маю ще дужче бажання, а можливости ні одної чверти.
— Ну, как гаспадін... чи той, товариш доктор тоже хочуть, так вони розрішення достануть!
Доктор Верходуб посміхнувся. А все ж таки спасибі Юдкові: чи вона відзначила по мові, з ким говорить, чи ні, а тепер, принаймні, знає, що не з добровільним босяком має діло. І Наяда справді, немов би з більшою увагою ще раз бігцем озирнула його. А очі все ж таки ненормальні! Хвилюючі до бажання сяяти, як Юдко, а все ж таки ненормальні!
— Та я чи дістану, чи ні, ви, Юдку, кажіть певно: поїдете, чи ні?
Юдко рішуче зідхнув.
— Ні для кого б не поїхав, накажі міне Бог! А для вас і для баришні с прекрасним удовольствієм. Аби тольки розрішення.
— Ну, а що візьмете?
Тут Юдко зразу й по іншому став серйозним і поважним: це вже мова не про розрішення! Він підвів у жовтих віях оченята догори й замислився. Дама сміхотливими, блискучими, певними в собі очима дивилась на нього. В синій плисовій безрукавці, в жовтій сорочці, маленький, кучерявенький, засипаний ластовинням, в позі глибокого міркування, — він викликав бажання взяти його на руки й підкинути кільки раз догори, як киценя.
Вмить личко стало врочистим і повернулось до доктора.
— Так от: щоб для вас не обидно було, так... п'ятсот рублів!
— А ви, Юдку, не сказились часом?
— Барин! Чи той... Ай, Боже мій, как чесний челавек, я зароблю тут у городі больше, как п'ятсот. Так ето ж нада два дні. А тепер овес скільки стоїть? Ну?
Тут панна засміялася грудним, наядиним, невимовно-жіночим сміхом.
— Я так і знала! Зараз же овес. Усі вони зараз же овес!
— Ну, а как же баришня?! Коні ж тоже хочуть кушать? Нє?
Доктор Верходуб поклав руку на сидіння біля самого Юдка.
— Ну, добре. Це з розрішенням. А як без розрішення, то скільки?
Юдко засоромивсь, як дівчина, якій прилюдно роблять тайнобажану, але сороміцьку й небезпечну пропозицію.
— Ай, барин, що ви говорите!
— Ну-ну, чого там! Скільки?
Юдко зітхнув і помалу покрутив головою, немов прощаючись із неможливою мрією.
— Нє, барин, без розрішення ніяк не можу! Але доктор, не чуючи, строго, значно подививсь Юдкові в очі й тихо буркнув:
— Тисячу візьмете?
Юдко скоса мовчки зиркнув на доктора, на панну, потім озирнувся навкруги й почав злазити з брички. Доктор швидко перезирнувся з дамою. І за те, що вона йому відповіла змовницьким поглядом, що між ними простяглося щось тільки їхнє, доктор готов був дати Юдкові всі свої, сховані у бляшаній коробочці п'ять тисяч та ще й благословити його.
Але раптом з-за рогу вулиці з грюкотом, гуком, криком, дребежчанням вилетів "файтон", на якому сиділо двоє червоноармійців з рушницями в руках. Звичайні собі постаті, яких так багато бачив Юдко, яких сам не раз возив. Одначе, побачивши їх, він швиденько виліз знову на бричку й затріпав на всі боки голівкою, злякано, рішуче, струшуючи з неї всяку спокусу.
— Нє, нє, нє! Я без розрішення не можу! Ето нє! Вчора споймали одного звощика з пасажирами і всіх розстріляли. А коні забрали в красну армію. Нє, барин, ето нє!
— Гм! Ну, добре. Розрішення буде.
* * *
Доктор Верходуб, ідучи, навіть не дивувався з себе, а тільки десь там усередині посміхався: коли збожеволіли мільйони людей, чому б до них не прилучитися ще одній? Та чим він, зрештою, ризикував? Яка б несамовита влада не була, не розстріляє ж вона за те, що люди прохатимуть у неї дозволу бути розстріляними трохи далі. А Наяда ж (не хтонебудь, а Наяда!) не щодня ходить по місті в капелюсі з пером. І хто знає, що має значити ця зустріч, ця неподібна подібність до тої, яка наклала тавро на все життя в його душі? За таких містично-фантастичних часів хіба не може статися найнеможливішої фантастики? А раптом життя, фатум, доля, Бог, дає йому востаннє найкращий цвіт життя, останній, осінній цвіт? Бо чого ж так бездумно, так фатально, так ослаблено солодко, йде він за цією чудною жінкою і хвилюється так, як бувало це тільки за першого цвітіння?
А чудна жінка йшла собі у свойому суто-буржуйському капелюсі з провокаційним пером, помахувала торбинкою і спокійнісінько поглядала навкруги, як на проході десь у пристойно-буржуазному парку з поліцаями, сторожами, з усім твердо усталеним життям. На неї подивлялися з непорозумінням, з острахом, з жалем, з посмішками, а жінки... а жінки навіть у такий час — із заздрістю. Жива жінка заздрить навіть мертвій, аби гарній, і готова помінятися з нею станом.
Наяда зупинилась перед аптекою.
От, чудесно, — їй треба дещо купити. — Доктор почекає?
Вона спитала так, як питають прислугу ввічливі пани, наказуючи ждати на себе. І це було цілком нормально, бо інакше хіба доктор пішов би брьохати по божевільних калюжах за нормальною жінкою?