Науково-фантастичні оповідання
НА ТРАВЕРСІ БЕТА ЛІРИ
Я любив на дозвіллі потеревенити з старпомом. Знав він вельми багато, пам’ять мав надзвичайну, до того ж у нього був гострий оригінальний розум, і старпом вважався найцікавішим у нашому колі співрозмовником. Щоправда, коло це було досить обмежене; ішлося про екіпаж “Ізольди” — прямоточного іонольота класу А. Проте я певен, що і серед більш вимогливого, ніж наше, товариства Георгій Георгійович користувався б неабиякою популярністю, незмінним успіхом.
Ми сиділи в продовгуватій кают-компанії. Крім нас двох, тут не було нікого. Рівномірне матове світло — за спектром воно збігалося з денним світлом такого далекого від нас Сонця — заливало приміщення. Стіни кают-компанії були напівпрозорі, і по них весь час рухалися світні плями. Це створювало напрочуд рівний, бадьорий настрій і вабило до відпочинку. За бажанням можна було міняти рухомий малюнок стін. Так, наш молодий штурман Валентин Орленко найбільше любив вмикати імітацію снігової завірюхи. “Снігові вихори” скажено крутилися, зливаючись часом у суцільні білі смуги, стіни каюти, здавалося, розсувались і зникали. В повітрі стереофонічно лунав Перший скрипковий концерт Чайковського, і Валентин, залізши з ногами в широке пластикове крісло, міг годинами слухати музику далекої Землі. Маленький, худий, він у ці хвилини був схожий на підлітка.
— Мороз і сонце, день чудовий… — говорив він високим юнацьким голосом.
Я знав, що в ті хвилини він марив фантастично далеким Сибіром — своєю батьківщиною.
Ми вже встигли переговорити з Георгієм Георгійовичем про всяку всячину. До мого чергування лишалося ще хвилин двадцять.
— Як дивно все-таки, — задумливо сказав старпом. — Висить наша “Ізольда” в просторі. Навкруги — порожнеча, в якій палахкотять безмежно далекі зорі.
Георгій Георгійович повернув рукоятку, і день у каюті вмить згас. Стіни, ставши абсолютно прозорими, зникли, розчинившись. Ми висіли тепер у вугільно-чорному просторі, і на нас звідусіль дивилися, не кліпаючи, очі нерухомих зірок. Незважаючи на колосальну швидкість, здавалося, що “Ізольда” стоїть на місці.
— Як дивно, — повторив Георгій Георгійович. — Для нас будь-яка зірка — лише блакитна порошинка, не більше. А навкруги простягається волохатий космос, і проміння його розсіюється в безмежжі. Та ось ми наближаємось до однієї з таких порошинок. Повільно, страшно повільно… Минають довгі роки. Порошинка виростає в крапельку, що наливається червоним, синім або смарагдовим світлом. А час іде, і крапелька все збільшується, набухає на очах. І ось вона вже затуляє для тебе півсвіту. Ти висаджуєшся на новій планеті. І відтепер вона стає твоїм світом. — Георгій Георгійович помовчав. — Краплина розкидає навколо тебе гори, розверне ліси, розхлюпає моря, опереже небаченим обрієм. І все це — блакитна порошинка.
Я мовчав, вдивляючись у небачені сузір’я, що оточували мене звідусіль.
— Минають дні, — вів далі Георгій Георгійович, і його глухуватий голос бринів сумом. — Дорога кличе тебе далі. І знову вихоплюється полум’я з дюз, і ти вмикаєш старт. А твій світ, з яким ти встиг зжитися, який справді став твоїм світом, — де він? Він уже тікає від тебе, провалюючись униз. Все нерозбірливіші його обриси, що стали рідними. Тануть гірські піки. Моря огортають тумани. І планета, яку ти покинув, уже — крапля, що на очах перетворюється на блакитну порошинку. Ти покидаєш світ, з яким зріднився. Ти покидаєш там, унизу, частку свого серця.
Георгій Георгійович клацнув вимикачем, і ми знову повернулися з зоряного світу в затишну кают-компанію.
У мене перед очима все ще стояла картина Великого Простору, закутого в безгоміння. Всі зорі у ньому здавалися однаково далекими від “Ізольди”, і лише одна з них, подвійна, Бета Ліри, помітно виділялася серед інших. Вона ніби розбухла і світилась яскравіше за своїх сусідок. На неї був націлений сріблястий ніс “Ізольди”.
— Як твоє господарство? — спитав старпом.
— Енергетика в порядку, — відповів я.
— А самопочуття?
— Нівроку.
— Ні на що не скаржишся?
— Ні, а чому?..
— Сьогодні вранці штурманові стало погано. Він навіть знепритомнів.
— Валентин? Що це з ним?
— Нічого не відомо. Про це знають лише судновий лікар, капітан і я. А тепер і ти. Не кажи поки що нікому…
— Зрозуміло.
— А за Валентином постеж. Щось не подобається він мені останнім часом.
— Чим саме? — спитав я.