Тоді Кроулі врятувався від поліцейських.
Вже на студентській лаві у Кроулі виявились великі здібності вченого, і професори прорікали йому блискуче майбутнє. Він опублікував кілька праць з кібернетики, які привернули увагу вчених.
По закінченні коледжу йому запропонували працювати в одній з могутніх фірм. Кроулі охоче згодився. Умови були прекрасні. Кроулі користувався необмеженим кредитом для придбання потрібної апаратури і міг розпоряджатись часом на власний розсуд, аби тільки завдання виконувались вчасно.
Перша сутичка з Хазяїном приключилась на четвертий місяць. Хазяїн поставив перед Кроулі вимогу розробити удосконалення до автоматичної лінії. Це призвело б до того, що кілька десятків робітників з числа небагатьох, ще не витіснених кібернетичними чудовиськами, позбулися б роботи. Кроулі відмовився.
— Не робіть необачних вчинків, любий Річарде, — сказав тоді Хазяїн, недобре посміхаючись. — Я поки що прохаю вас, але можу і змусити!
— Змусити? — перепитав Кроулі.
— Звичайно. Ось, помилуйтесь, будь ласка! — мовив він, подаючи Кроулі фотокартку. Кроулі здригнувся: він побачив себе на чолі демонстрації з прапором у руках. — Можете взяти на згадку, — сказав Хазяїн, помітивши рух Кроулі. — У мене їх багато. Отож майте на увазі: вам немає рації псувати стосунки з поліцією.
З цього почалося падіння Кроулі. Він робив усе, що вимагав Хазяїн. А втіху все частіше знаходив у подвійному віскі. Чого-чого, а грошей у нього вистачало.
Але остання вимога Хазяїна… Ні, про це краще не думати.
Все це промайнуло в мозку Кроулі, коли він, провівши втікача, сидів у своїй потаємній лабораторії.
Вимогливо загув трансформатор. Треба йти. Важко підвівшись, Річард підступив до установки, схожої на вогнетривку касу. Стрілка одного приладу поминула червону лінію.
— Ну, що тобі, вбивце, — пробурмотів Кроулі. — О, то ти вже засвоїв аналіз крові? І просиш рентгенівський знімок? Молодець, завидний у тебе апетит.
Кроулі обережно просунув рентгенівський знімок у вузьку щілину ввідного пристрою. Йому здалося, що це паща якогось ненажерливого страховиська. Він навіть відчув, як машина нетерпляче висмикнула знімок у нього з рук, та це, звичайно, була гра уяви.
Непомітно підкрався ранок. За шибками займався блідий день.
“Скоро надійде Хазяїн, — подумав Кроулі. — Сьогодні кінчається третій день”.
Уникнувши погоні, Вуд не пішов додому. Він рушив на вокзал, забрався в напівпорожній вагон електрички і за годину вже йшов глухою сільською вуличкою, що спала мертвим сном. Перед маленьким, на троє вікон, скособоченим будиночком зупинився.
На дверях під електричною лампочкою блищала мідна дощечка: “Арчибальд Мельмер, юрист у справах фермерів”.
Двері довго не відчиняли. Мардон і стукав, і дзвонив, і смикав ручку. Нарешті на порозі з’явився Арчибальд.
— Марді? — здивувався він. — Яким вітром занесло тебе сюди вночі, друже? Проходь, проходь.
— Спасибі, — мовив Вуд, ступаючи в темний передпокій.
— Мері з сином у від’їзді, я тут сам… — господар увімкнув світло. — Ого, — здивувався він, — що це з тобою?
— У тебе знайдеться щось переодягтись?
— Звичайно! Ми з тобою майже однакові на зріст. Арчибальд приніс костюм і білизну.
Помившись і переодягнувшись, Мардон розповів другові про свої пригоди.
— Ти комуніст, придумай щось, — підсумував Мардон.
— Шкода! — з докором мовив Арчибальд. — Скільки часу згаяно даремно! Ми могли б раніше виступити на захист Катіля Револьса.
Вуд пригнічено мовчав.
— Проте ще не все втрачено, — мовив Арчибальд, ляснувши Мардона по плечу. — Іди спати, друже, на тобі лиця нема. А завтра вранці поїдемо в нашу редакцію. Будемо діяти!
Кроулі чекав цього стуку і відчинив одразу. Перед ним у сірих ранкових променях виросла постать Хазяїна.
— Хелло, Річі, — кинув він. — Усе готове?
— Ви надто рано прийшли, — відповів Кроулі. — Хмарка повинна бути стійкою. А для цього необхідно, щоб швидкість обертання вихорів досягла критичного моменту.
— Нічого, я почекаю, — сказав Хазяїн, сідаючи за стіл, захаращений радіодеталями. Очі його уважно стежили за Річардом. Той чітко і вправно робив свою справу. Хвилин за двадцять до появи Хазяїна він обхлюпнувся під душем, і тепер сон відлетів геть.
— Знаєш, Річі, — стурбовано мовив Хазяїн, — він весь час сидить під замком. Навіть кватирку не дозволяє відчиняти.