— Пляма, кажеш? — промовив Джоні старший, розстібаючи пряжку пояса.
— Еге, пляма, — в голосі Джоні почулися сльози. — Очі різноколірні і чудно так блимають…
— А все ці комікси… Зіпсували хлопчиська, — не втрималася мати.
В цей час рипнули двері і на порозі з’явився…
— Це він, тату! — вигукнув Джоні. — Я ж казав…
Мері остовпіла, притиснувши блюдце до грудей. Рот містера Роджерса розкрився так, що туди вільно проліз би його власний кулак.
Дивна істота непевною ходою, не позбавленою, однак, грації, повільно перейшла кімнату і підійшла до столу.
— Хай він живе у нас. Добре, тату? — прошепотів Джоні.
Істота завмерла на трьох лапах, піднявши четверту, потім з плями на лобі вихопився яскравий промінь, ковзнув по дешевій репродукції “Полювання на кенгуру”. Здавалось, істота розглядає картину. Одночасно очі її засвітилися, швидко-швидко замигтіли барвистими вогниками.
— Джоне, — жалісливо прошепотіла Мері.
Звук розбитого блюдця привів Джона до тями.
— Дзус, клятий! — закричав він і жбурнув в істоту пластмасову попільницю, — нічого іншого поблизу не було.
Кіт плигнув убік, шерсть на ньому настовбурчилася, промінь, зісковзнувши з картини, уперся Джону в обличчя.
— Ось ти який?! — затулившись долонею, Джон кинувся до кота, підхопивши вільною рукою табуретку.
— Гм… Так кажеш — кіт? — повторив шериф. — А може, сам дідько? Або ще краще — зелений змій?
— Присягаюся честю, і в рот не брав…
— Розповідай по порядку, — сказав шериф.
— Коли я не вцілив табуреткою, то схопив із столу ніж. Але тут його промінь погас. Кіт метнувся від мене на стіл. Швидкий диявол. Каструлю скинув. Я тільки до кота, а він плиг! — і в абажур учепився. Розгойдався — та в вікно, тільки скалки посипались.
— Значить, віскі не дудлив? — перепитав шериф, розглядаючи синяк на переніссі Джона. — Тоді сам розсуди. Хіба кіт проб’є віконну шибку? Хе-хе-хе!
— Я можу присягнути, — ображено заблимав Джон. — Ніколи в житті не бачив такого страховиська. Як вискочить, шерсть на ньому сяє, очі горять — чистісінько ліхтарі, та як дремене вулицею!..
— І в якому напрямі?
— На Уайт-Сіті.
— Добре, йди додому, я розберусь, — промовив шериф.
“Мабуть, черговий невдалий трюк компанії дитячих іграшок”, — вирішив він, беручись за телефонну трубку.
Інженер Чарлз Макгроун повернув важіль “на прийом” і замислився. Через кілька хвилин… Невже? Перед ним знову постала далека ніч, заштрихована нудним вересневим дощем, бліді обличчя людей у світлі прожекторів, бентежна радість переможця. Відтоді як з першого пускового майданчика М-ського полігону опівночі стартувала до Плутона автоматична ракета, минуло майже сім місяців.
На борту ракети перебував Киць — білковий робот, якому Чарлз Макгроун присвятив півжиття. Знанням робота позаздрила б і Лондонська королівська бібліотека. Правда, ці знання мали дещо однобокий характер. Макгроун хотів добитися, щоб Киць у своїх повідомленнях з іншої планети був максимально об’єктивний і не порівнював живі істоти, які могли зустрітися на чужих планетах, з людьми. Цьому завданню і підпорядковувалося “виховання” Киця. За все своє двадцятирічне “життя” Киць жодного разу не бачив людини. Прогулюватись йому дозволялося лише в безлюдній місцевості. І навіть свого “батька”, інженера Макгроуна, Киць ніколи не бачив, бо перед людьми і перед собою інженер завжди вимикав радіокомандою очі-фотоелементи Киця.
Висадившись на Плутоні, Киць мав збирати інформацію про життя цієї планети і передавати відомості на Землю.
Ось нарешті на пульті спалахнуло зелене око. Макгроун завмер. Отже, Киць досяг Плутона. Киць передавав:
“Зустрілися живі істоти. Напевно — тварини. Ознак розуму поки що не виявив. Ходять, переставляючи задні кінцівки”.
Ошелешений Макгроун сидів як статуя, міцно притиснувши долонями навушники. 1 Годину по закінченні передачі інженер не знаходив собі місця. Тепер він покаже цим вискочкам, хто такий Макгроун! Він завжди вірив, що Киць принесе йому щастя. Немає сумніву, що інформація з Плутона, зібрана і передана на Землю його “дитиною”, — буде найвизначнішою сенсацією XXI століття. І ще, чого доброго, шеф візьме його в компаньйони. І дочка шефа, зеленоока Лінда…
Зелене око пульта знову моргнуло.
Макгроун з олівцем в руках приготувався слухати інформацію Киця.
“Тварини поділяються на дві статі, як і більшість земних. Самки мають двоякоопуклу форму. Відзначаються різноманітним забарвленням. До умов життя пристосовані слабо — зовнішнє забарвлення нітрохи не гармонує з природними ознаками: воно кричуще і ще здалеку привертає до себе увагу. Голови їхні закінчуються складними спорудами, іноді прикрашеними зверху пером, а то й цілим гніздом (правда, мої локатори яєць у гніздах поки що не виявили). Не виключено, що ці гнізда служать для носіння дітей (порівняй з земними кенгуру, Брем “Життя тварин”). Примітивне зображення кенгуру, яке я зустрів тут, підтверджує вказану гіпотезу. Пересуваються самки повільно, бо задні кінцівки у них закінчуються гострими і твердими відростками, що заважають ходити. Б’ючись об поверхню твердого грунту Плутона, відростки викликають характерний стук”.
Постукуючи каблучками, в лабораторію ввійшла міс Шелла.
— Сьогодні о восьмій у начальника циклу нарада. Ваш рапорт поставлено першим.
— У мене справи. Передайте, що я затримаюсь, — зневажливим тоном відповів Макгроун.
Міс Шелла злякано ворухнула повіками: дисципліна в Уестерні була військовою.
Вона з жалем подивилася на збудженого Чарлза і шмигнула за двері. Нервові захворювання почастішали серед співробітників Уестерна — недарма у внутрішньому дворі цілу добу чергує машина “Швидкої допомоги”. “І цей, бідолашний, з’їхав з глузду”, — зітхнула вона: стрункому тридцятишестилітньому Макгроуну міс Шелла одверто симпатизувала. Але побоювання міс Шелли виявилися марними. Вже через два дні, закінчуючи свій щосуботній директивний виступ, що транслювався на всі екрани космоцентру, шеф Уестерна сказав: “За видатні успіхи інженер Макгроун з понеділка призначається на посаду начальника лабораторії інформації”.
А повідомлення Киця були все цікавішими і загадковішими. Все доти відоме про Сонячну систему ставилось під сумнів.
Так, в одній з передач Киць радирував:
“Зазначаю, що яскравість Сонця на Плутоні набагато вища за розрахункову і наближається до яскравості Сонця на поверхні Землі. Пояснити цей парадокс поки що не можу”.
— Ми перекинемо всю космогонію! — збуджено сказав шеф, розмахуючи радіограмою перед носом Макгроуна.
Наступна радіограма була така:
“Щойно відвідав будівлю, оздоблену прозорими пластинами. За хімічним складом пластини тотожні з віконним склом. Всередині будівлі, як мені пощастило встановити, міститься водопій для тварин Плутона. Рідина для заспокоєння спраги — судячи з прозорості, це звичайна вода — міститься в закритих посудинах. Звідки беруться подібні посудини, ще не довідався. Взявши посудину, тварина відкорковує її і п’є, причому кількість випитої рідини зовсім не відповідає розміру тіла тварини, а відтак і її потребам. Вода діє на тварин незвичайно. Випивши, вони ніби божеволіють, безглуздо кричать, б’ються між собою. При цьому їхні обличчя червоніють і очі наливаються кров’ю”.
Кар’єра Макгроуна стала темою всіх приватних розмов співробітників інституту.
— Чарлі, диви-но! — говорили вони, боязко озираючись, чи нема штатного підслухувача. — Права рука шефа!
— Заходить до нього без попередження і в будь-який час.
— Але ж те, що він зробив, справді надзвичайне.
— І шеф до нього просто примазується!