— Вірте, бос, я зробив усе…
— Чому ж досі немає обвинувального висновку?
— Але ж нам поки що бракує речових доказів злочину…
— Револьс у всьому зізнався, його зізнання запротокольовано, чого ж вам ще треба?
— Все це так, бос. Проте, як вам відомо, законодавство вимагає… До того ж медична комісія встановила, що в психіці Револьса є відхилення від норми. І судити таку людину…
— Медичну комісію я беру на себе, — нетерпляче перебив Триллінг. — А ви повинні розшукати цей диявольський апарат, за допомогою якого Револьс підсилював біострум.
— Цілком можливо, — обережно мовив начальник поліції, — що такого апарата взагалі немає.
— Так зробіть його, — спалахнув Триллінг. — Невже я маю вчити вас розуму! Ви розумієте мене?
— Так, — відповів начальник після короткої паузи.
— Все. За двадцять чотири години доповісте про результати.
Екран згас.
“Мерілін може почати широку кампанію на захист Катіля Револьса, — розмірковував Триллінг. — Від цієї навіженої всього можна чекати. Ну що ж… побачимо. А як там мій підопічний?” — і Триллінг повернув ручку настройки.
На екрані постала велика кімната з рожевими стінами й білосніжною підлогою. В кімнаті було порожньо, коли не брати до уваги вузького нікельованого ліжка та нічного столика, заставленого ліками. На ліжку понурившись сидів кощавий старик. Він підвів голову, і його очі засвітилися радістю.
— Здрастуй, Джоне, — сказав старик, — спасибі, що не забуваєш.
— Як почуваєш себе, Гуго? — співчутливо спитав Триллінг, уважно вдивляючись у стомлене обличчя й синці під очима друга.
— Поганенько, — махнув рукою Гуго. — Машина починає псуватися, — вказав на серце. — А основне — я зовсім позбувся сну. Все боюсь, що у сні мене настигне та клята хмарка.
— Ну, ти даремно мучиш себе. Якщо навіть ця хмарка й існує в природі, то як вона проникне сюди? Вікна у тебе весь час зачинені, в рамах — броньоване скло. Відвідувачів ти не приймаєш.
— Я все це розумію, проте нічого не можу з собою вдіяти, — голос Парчеллінга линув глухо й безживно. — Ти, Джоне, простеж, будь ласка, за моїми біржовими справами…
— Простежу, простежу, не тривожся. А ти швидше видужуй. До завтра!
— До завтра.
— Як справи, Револьс?
— Дякую, сер.
— Тепер у вас немає підстав скаржитись?
— Ні.
— З вами поводяться ввічливо?
— Так.
— Харчування, книги?
— Дякую, сер, мені ні в чому не відмовляють.
— Сядьте, Револьс, — запросив Триллінг.
Сьогодні Револьс явно був чимось пригнічений. Він не розмовляв з Триллінгом, як звичайно, про найновіші проблеми фізики і незаперечність існування бога.
— Чи не потрібен вам лікар? — спитав Триллінг.
— Лікар? — усміхнувся Револьс. — Мене досліджувала ціла медична комісія.
— Ця комісія вирішує вашу долю, Револьс.
— Мою долю?
— Так. Усе залежить від того, чи визнають вас психічно здоровим, чи хворим.
— Але ж я цілком здоровий!
— Не маю ніякого сумніву. Та комісія дійшла протилежних висновків. І в ваших інтересах взяти себе в руки і поводитись на комісії так, як, на думку цих бовдурів, має поводитись здорова людина.
— А як саме?
— Я вам потім скажу.
— На жаль, це зайве, — з сумом сказав Револьс. — Комісія вже оглядала мене.
— Нічого, я доб’юся нової комісії.
— Спасибі, — голосно мовив Револьс, зразу повеселівши. — Я вірив, я знав, що бог не покине мене, що він пошле мені захисника.
— Це наш обов’язок, обов’язок кожного християнина — допомагати один одному, — доброзичливо зауважив Триллінг.
У засмічений двір зайшов чоловік років тридцяти. На ньому вельветова куртка з закачаними рукавами і спортивні бутси на товстій каучуковій підошві.
Сторожко оглянувшись, чоловік пірнув у під’їзд. Минув два марші ветхих дерев’яних, пропахлих мишами сходів і відімкнув обшарпані двері. Ввійшовши, старанно зачинився зсередини.
— Мерзнеш, бідолахо? — звернувся він до миршавого, напівоблетілого клена, який зазирав у вікно. — Що поробиш, собаче наше життя.
У забруднені шибки єдиного вікна за товстими ґратами ледве пробивалося знадвору світло.
В кімнаті тхнуло застояною вогкістю, і чоловік увімкнув газовий пальник.
На квадратному столі, що стояв посеред кімнати, безладною купою лежали куски проводів, радіодеталі, різні інструменти. Пройшовши повз стіл, він просунувся до стального сейфа, схожого на банківський. На бічній стінці сейфа виднілось кілька приладів. їхні круглі циферблати прикували увагу чоловіка. Він довго вдивлявся в покази приладів, пильно стежачи за примхливими рухами легких стрілок.
— Ні, ще не готове, — мовив він сам собі і запалив сигарету. — Та вже цього разу промаху не буде, клянуся честю!
Ще не старий чоловік, проте майже сивий. Очі його неспокійно бігали, руки весь час тремтіли.
Присунувши стілець, він звільнив собі крайок столу і заходився щось обчислювати. Олівець швидко бігав, списуючи аркуш за аркушем, а чоловік то посміхався, то супився, час від часу тихенько бурмочучи: “Дані рентгенівського аналізу треба ввести на цілу годину раніше… Гм, заважає коефіцієнт підсилення. Виграючи на швидкості, я втрачаю на потужності… А інтеграл розійшовся! Головне — забезпечити стійкість вихорів!”.
Швидко стемніло. Чоловік повернув вимикач, спалахнуло світло. Передчасні зморшки на похмурому обличчі господаря стали ще помітніші.
— Щось запізнюється мій друг, — тихо мовив чоловік, усміхнувшись далеким спогадам. Посмішка несподівано пом’якшила його обличчя.
Раптом почувся тихий стукіт у двері. Чоловік насторожився, втомлено підійшов до дверей і відчинив їх. У двері просунулась огрядна постать в темних окулярах і капелюсі, насунутому на очі.
— Добрий день, Кроулі, — сказав прибулець.
— Здрастуйте, хазяїне.
— Я сьогодні трохи забарився. Як твої успіхи?
— Потрібні гроші, — сказав Кроулі.
— Знову гроші? Ти одержиш все, що тобі належить, лише після… після реалізації.
— Гроші мені потрібні тепер, — похмуро сказав Кроулі.
— Щоб знову нажлуктитись до нестями і потім валятись у канаві?
— А хоч би й так? — з викликом сказав Кроулі.
— А чи знаєш ти, що мені коштувало витягнути тебе з поліцейського управління? Я і гадки не мав, що ти за ґратами і тебе мають судити “за порушення правил поведінки в громадському місці”.
— Може, було б краще, коли б ви залишили мене там, — тихо мовив Кроулі.
— Що, що? Ти це облиш. У нас є контракт. І май на увазі: неустойка тобі дорого обійдеться.
— Я пожартував, хазяїне, — змінив тон Кроулі. — Але ж ми домовилися з вами, що ця спроба буде останньою?
— Моє слово — закон, — кинув хазяїн, знімаючи плащ і капелюх.
— Якраз перед вашим візитом мені згадалося дитинство, — мрійно тяг Кроулі. — Весна на фермі… квітневе сонце… і батько ладнає машини для оранки.
— Ну, що ж. Скінчиш роботу, одержиш гроші, і ти вільний птах. Можеш придбати собі хоч три ферми, хоч цілий десяток. Ти вже налагодив апарат?
— Потрібен ще тиждень.
— Тиждень?.. Це забагато. За три дні зможеш?
— Дуже важко. Доведеться працювати вдень і вночі. Не брати ж помічника…
— Слухай, я подвою твій гонорар. Тільки вкладися в три дні. Добре?
— Добре, постараюсь.
— От і чудово. Та й тобі самому цікаво швидше покінчити з цим.
— Ви принесли? — спитав Кроулі.
— Звичайно, тому й прийшов. Ось останній рентгенівський знімок… Аналіз крові…. Електроенцефалограма… Здається, це все, що тобі потрібно?..
Не відповідаючи, Кроулі пильно розглядав аналізи.
— Великі зміни в корі головного мозку, — сказав він після тривалої мовчанки. — Бачите? Оці шпилі на графіку стали гострішими і вищими. Значно посилилась аритмія загальної діяльності: таких провалів минулого разу не було.