І тоді виникла зухвала гіпотеза. Коли є атоми, що мають позитивне ядро з протонів та нейтронів і негативну хмару з електронів, то чому не може бути навпаки? Адже в принципі можна собі уявити й “антиречовину”, що складається з “антиатомів”. Кожен такий антиатом повинен мати негативне ядро з антипротонів та антинейтронів і позитивно заряджену хмару з антиелектронів. Антиатом теж має бути стійким, адже ядро і оболонка у нього також мають протилежні заряди!
Противники цієї теорії заперечували.
“В теорії все гладенько, — говорили вони, — але де ви бачили таку антиречовину? Покажіть її нам, ми її ніде не бачили. Ми п’ємо воду, а не антиводу, вдихаємо кисень, а не антикисень, і їмо не антихліб, а звичайнісінький хліб”.
“Це нічого не значить, — не здавалися прихильники гіпотези. — Звичайно, те, що ви кажете, справедливо, але справедливо тільки для порівняно мізерної ділянки Всесвіту, де ми живемо. А що робиться в інших ділянках, дуже далеких від нас? Ми поки що не знаємо…”
Розв’язати цю суперечку було не так просто, хоч, здавалося б, неважко відповісти на неї з допомогою безпосередніх астрономічних спостережень.
Адже ми вміємо визначати структуру далеких зірок з допомогою спектрального аналізу. Про те, з яких елементів складається зірка, нам розповідає світло, що йде від цієї зірки до нашої Землі.
Ось тут і була заковика.
Звичайне світло, що його випромінюють атоми речовини, — це потік елементарних часток — фотонів. Ми можемо сказати, що світло — візитна картка речовини. Але все лихо в тому, що “візитні картки” світу й анти-світу повинні повністю збігатися! Виявляється, немає ніякої різниці між фотонами, що їх випромінює звичайна речовина, й антифотонами, які мала б випромінювати антиречовина, побудована з античасток.
Отож, аналізуючи промінь світла, що падає на наші прилади, неможливо визначити, хто його породив: світ чи антисвіт?
І взагалі фізики виявили дивовижну річ. Виходило, що в певному розумінні антиречовина, яка поки що існувала тільки на папері та ще в зухвалій уяві вчених, повинна була мати такі самі властивості, як і звичайна речовина.
Так, наприклад, антиелементи антисвіту мали б утворювати періодичну систему елементів, точнісінько таку, як періодична система Менделєєва для нашого світу. Це означає, що підручник “антифізики” для антисвіту в принципі нічим не повинен відрізнятися від підручника фізики, за яким вивчають цю чудову науку. Тільки не треба забувати щоразу додавати префікс “анти”: замість “протон” казати “антипротон”, замість “залізо” — “антизалізо”, замість “вода” — “антивода”…
А тепер уявімо собі, що в якійсь ділянці Всесвіту існує реальний антисвіт, навіть більше — цей антисвіт населений розумними істотами. Припустімо, що ми встановили з цими розумними істотами радіозв’язок і знайшли спільну мову. Чи можемо ми тепер достовірно з’ясувати — у світі чи в антисвіті живуть ці істоти?
Це нібито надзвичайно просто. Треба дізнатись, наприклад, який знак у них має оболонка, що оточує атомне ядро, — та й годі. Якщо знак мінус, то це звичайний світ, що збігається з нашим; якщо плюс — то це означатиме, що вони живуть в антисвіті (знову ж порівняно з нами).
Але що означає поняття “знак заряду”? Наприклад, ми умовно назвемо негативним такий заряд, що утворюється на шматочку шкіри, потертої об скло. Такий знак збігається із знаком оболонки атома.
А тепер перенесемося в думці в антисвіт. Виявляється, і там знак “антишкіри”, потертої об “антискло”, теж збігається із знаком заряду оболонки антиатома.
Звідси висновок: за своїми властивостями антисвіт зовсім не відрізняється від нашого звичайного світу.
То як усе ж відрізнити світ од антисвіту? Світло, що доходить до нас, не дає і не може дати відповіді на це питання. Але якби до нас потрапив хоча б один-однісінький атом із чужого світу, ми зразу могли б визначити: з світу він чи з антисвіту.
З фізики відомо, що зіткнення частки й античастки призводить до катастрофи: частки, так би мовити, “взаємно знищуються”, анігілюють, перетворюючись у світло.
Наприклад, зіткнувшись, електрон і антиелектрон щезають, але замість них з’являються дві нові частки — два фотони. Ми можемо сказати, що речовина перетворилася в світло. Це означає, що при зіткненні шматків речовини й антиречовини станеться потужний вибух.
Так приблизно міркували фізики.
Потім виникла ідея використати процес анігіляції часток і античасток як паливо для зорельотів. Адже при анігіляції утворюється колосальна енергія! Від анігіляції одного кілограма будь-якої речовини дістаємо енергію, яка в тисячі разів перевищує енергію, що утворюється в атомному реакторі від кілограма урану. Але це й не диво. Адже при анігіляції речовина ніби цілком переходить в енергію фотонів, у повній відповідності з великою формулою Альберта Ейнштейна, яка пов’язує масу даної речовини з її енергією: Е = mс2, де “с” означає швидкість світла.
Та не так просто було створити ракету на анігіляційному паливі!
Коли люди з величезними труднощами навчилися одержувати антиречовину, виникла нова проблема, не менш складна: де і як зберігати її? Адже антиречовина небезпечніша й “вередливіша” за будь-який динаміт. З чого ж зробити посудину для зберігання антиречовини? Якщо із звичайної речовини, то, зіткнувшись з нею, антиречовина вмить вибухне. Та, припустімо, нам пощастило створити такий бак із антиречовини, наприклад з антизаліза. Тоді виникла б нова трудність: на чому поставити цей бак?
Якщо на підлозі із звичайної речовини — то станеться вибух…
Здавалось, виходу нема. Але фізики знайшли виключно дотепне вирішення. Вони навчилися підтримувати брикети з антиречовини навису, у звичайному магнітному полі. Отже, тепер речовина й антиречовина не стикались: між ними був “магнітний прошарок”.
Ось у такому магнітному резервуарі, з якого було повністю використано антиречовину, і запропонував наш старпом Георгій Георгійович зберігати таємничу пластинку.
Це було вдале розв’язання проблеми: “втекти” з магнітного резервуара, здавалось, було неможливо.
Але недовго панував спокій на “Ізольді”. Не минуло й доби, як знову вібруючий бас “надзвичайки” зворохобив усіх мешканців корабля.
Цього разу все було набагато серйозніше. Майже водночас помітили зникнення робота, що керував електростатичним захистом “Ізольди”, і астроскопа з кульової обсерваторії.
Знову ретельні пошуки… І тут ми — о, жах! — виявили з десяток пластинок. Їх знаходили в найрізноманітніших куточках корабля: в рубках управління, в обсерваторії, в оранжереї, навіть у відсіку для тварин.
“Ізольда” наближалася до Бета Ліри. Ця подвійна зірка довгий час завдавала вченим клопоту.
Нерозгаданий спектр Бети кидав зухвалий виклик не одному поколінню астрофізиків-землян. Головна зірка цієї системи — це гігантське тіло, майже втричі жаркіше від нашого Сонця. Менша зірка вдвічі холодніша.
Але подвійна Бета Ліри мала ще одну дивну властивість. Вона була оточена колосальним газовим шлейфом — розміри його перевищували всю Сонячну систему.
Яка природа цього шлейфу? Як він виник? Чому він такий стійкий? Чому його коливання такі напрочуд закономірні, ніби вони скоряються чиїйсь волі, що суперечить звичайним законам космічної динаміки?
На всі ці запитання треба було відповісти.
Після того як виявили пластинки в різних кутках корабля, на “Ізольді” оголосили надзвичайний стан.
Люди й роботи вдень і вночі чергували біля життєво важливих вузлів корабля, охороняючи їх.