— Лена! — вирвалось у мене спонтанно і це звучало, як докір.
— Не пізнав? — продовжувала вона свою мефістофельську ролю.
— Ти не в Парижі? — ще одне моє фуріозо.
— Як бачиш, — співала вона.
— Що тут робиш? — розгублено питав я далі.
— Танцюю, — відповідала вона зі шармом скинутого з неба янгола.
Я дивився, бачив і не вірив. Тонка, струнка, філігранна, великі, змінливі, тепер майже сірі очі, підкреслені юністю. Фантастично, неймовірно, приголомшуюче. Мені відобрало мову, вона це бачила, на її обличчі, як на реклямі цигарок, вигравав шибеничний гумор.
— Чи можу гратулювати? — питала вона.
— Дякую, — відпорно сказав я.
— Щасливий? — питала далі з почуттям вищости, ніби розмовляла зі школярем, який успішно склав іспити і дістав диплом зрілости.
— Розуміється, — казав я з ноткою демонстрації. А ти?
— О! Як звичайно. У мене на це свої поняття. Ще кілька гірких питань і солодких відповідей і я довідався нечуване: виходило, що моя ця сама чарівна відьма, до речі дуже загоріла і здорова, ціле минуле літо провела у нас сливе під боком на озері Сімко у славетньому котеджі "Коломия". — О, це довга і марудна історія, — казала вона на моє "як це сталося?" Ну, а Монтреал, а Париж, а всі ті глобальні затії? Вона посміхалася зводницькою, шовковою усмішкою. — Це ще не тікає. Плянету я ще держу за хвоста. Але коли б ти бачив… Коли б ти бачив…
— Слухаю.
— Мою вулканну динаміку. Я готова до нової виставки. і тут у Торонті. У залях міської галерії… і вона передала мені вибагливо оформлене запрошення власної композиції на місяць листопад дня чотирнадцятого.
— Колосально! — вирвалось у мене все ще скептично.
— А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове місце не лишень для купання… Для надхнення також. Я навезла з Европи купу ідей і все це там перетворилося в мистецтво. До речі, дякую за Сезана.
Це був ще один шок. — Ти його дістала? — швидко запитав я.
— Розуміється. і дякую. Королівський дар. і ще раз дякую.
Між іншим, той Сезан, зовсім випало з голови… До цього часу не переконаний чи це не звичайна фікція, пригадую розмову з Катрею на цю тему, ми дослівно не були готові сприймати це, як дійсність, це виглядало фантастично, можливо звичайна примха Лени і ми рішили позбутися його найлегшим способом — вислати його на її адресу. Вона його відкрила і їй він належить. і ми щасливо вислали… і щасливо забули. і ні коли про це не згадували. і навіть не знали, чи вона його дістала. Мені лиш хотілося, щоб він був не лишень випадковим мітом, а також доказом, що життя може мати несподіванки доброї волі і великої приємности, тим більше, що я був перед Леною, як не кажи, весь у боргах і можливо, я ніколи не відчував цього так діткливо, як саме на тому балі, коли вона стояла передімною так сильно озброєна великістю незалежности.
— Надіюсь, що він… Що твоя виставка… Розуміється. Розуміється! — я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцію. — А тобі там не було скучно? — нарешті вирвалось у мене.
— На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.
— Мала товариство.
— Розуміється. Мольберт, палітра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розміри його тривання, але поки що… Га-га! Я від раня до вечора… А до того купалася, їздила човном. Таке багате діяння.
— Самовигнання в осамітнення.
— Повір, що нам інколи цього тільки й бракує. Після Парижу… Пригадую, ти говорив про простір майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечінь, праліс, бігуни. Але я була також і в Ню Йорку. і вгадай чому.
— Також втеча?
— Ні. пздила зі Сезаном. і уяви: він здав іспит. Оцінка: сто п'ятдесят тисяч!
На хвилинку я далебі отетерів, мої очі напевно сильно побільшились, це звучало провокативно.
— Тішуся, що він себе виправдав, — хотілось звести мову на жарт. — і "Коломия" стала моєю. Я її купила — приїжджай, побачиш, — Там тепер зміни, зміни, все перевернуто, навіть не впізнаєш. Недавно мала репортерів Ти напевно не читав. У мене був відомий Мек… Мек… МекКонор.
— Це мені нічого не каже.
— А він тебе знає. Це редактор мистецтва "Мекліну". Приятель Дейвісона. Говорили і про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Пані Сомерсет відома колишня протекторка мистецтва.
— Ти вирішила направду мене приголомшити.
— Це ще далеко не все. Мене вирішили познайомити знаєш з ким? Слухаю.
— Гантінгом Гартфордом.
— Порожні звуки.
— Добродій мистецтва. Збудував село для мистців Косбоа біля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта.