Сусідкою зліва, була старша, солідна пані, вдова, яка займала невеличкий будинок зі скляним ганком, разом зі своїм, років вісімнадцяти, сином, акробатом якогось цирку і малою, років п'ятнадцяти, дочкою ученицею "гай — скул". Вона не мала ні собак, ні котів, але мала темно — синього, не зовсім нового, "Меркурія", яким часто кудись виїжджала, була помітно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свій невеличкий, скелястий квітничок і тим самим творила радикальну протилежність до моєї сусідки зправа.
А ще… ще крім цього багато інших сусідів, чи радше сусідок, таких і інших, переважно солідних пань, напевно з цікавим минулим, при зустрічі з якими ми дуже чемно і привітливо віталися, мінялися враженнями про погоду і розходилися кожне своєю дорогою. пх напевно інтригувала моя поява у цьому просторі, як також напевно вражала моя жорстока вимова їх рафіновано плеканої мови.
Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вільних прогулянок, але все таки мені траплялося інколи перекинутися кількома словами з моїми сусідами, або навіть гарного передосіннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квітниками, дійти до Гай — Парк авеню, повернути вправо і поволі та спокійно пройтися здовж геть до самого парку. Мені імпонувала ця широка, колись мабуть, люксусова алея висаджена старовинними дубами з її вичовганими, вгрузлими в землю хідниками, на яких виразно виднілися печатки "сіті 1911" — дати не великої давности, але великої мотивації. Перед тим, на цьому самому місці, можливо ще паслися дикі кози і таборували індіяни. Здовж хідників, на чималій відстані, попереджені стриженими травниками, спокійно і солідно, стояли муровані здебільшого з цегли й переважно дво — поверхові з мезаніном та просторими критими верандами, котеджі, що своєю подобою виразно стверджували їх англо — саксонське походження. З них можна було читати трагіку Шекспіра, містику Мільтона, романтику Байрона, вони оповідали понуру загу про твердих людей, міцні темпераменти, наснажливі характери. Видавалося, що тепер вони залишені, оповиті сторожкою тишею, але в кожному їх примруженому вікні, десь в глибині, під чорним абажуром, світилось таємниче світло, а у кожному гаражі стояло завжди готове до послуг авто і це свідчило, що тиша цих будинків, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму аргонавтів.
і між цим, невідмінно появлялася ще одна з'ява, яка не залишала мене ніде й ніколи, при всіх нагодах і погодах, а особливо при таких ось ліричних прогулянках, під осінь, коли все довкруги торкалось моїх нервів. Звичайно в такий час, вечірньою, імлистою добою, ввижалася мені Лена Глідерс. Її великі, нервові, скорше сірі, ніж сині очі дивилися на мене зо всіх вимірів, я зупиняв думку, закривав свідомість і поринав у блаженну нірвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро і дотепно ліпило з мене найхимернішу подобу рабської креатури. В моїх вухах звучала її картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним і цікавим, а робився безбарвним і безглуздим.
Один тільки раз ми пройшлися були цією алеєю, десь також під осінь, перед її виїздом до Монтреалу і ця наша прогулянка, робила мені це місце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осінній кремової барви плащик, білі на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу і звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдів і бізонів, говорили про мистецтво Кокошки і на кожному кроці фотографувалися, особливо в одному закутку під білими березами.
Останній її лист з Монтреалу найкоротший з коротких: "Павле, я вийшла заміж", з невідмінним додатком "ніколи — ніколи не забуваюча". Розуміється, що це за того лікаря шведа, про якого іноді згадувала і з яким, минулого літа несподівано й демонстративно літала до Ню Йорку, жила в готелі Асторія і писала мені ту саму листівку з імперським будинком при нічному освітленні. "Тішуся вашими успіхами і гратулюю" — відповів я їй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотів вірити, не годився, відійшов від людей, замкнувся сам в собі і сталося це з кінцем травня, а вже сьомого серпня, зі зневіри і розпачі, замість впитися горілкою, я підписав свій перший договід на купівлю моєї першої хати.