Але наша музика не тривала довго, по тижневі, а властиво по дев'ятьох днях, вернулася пані Сомерсет, її хвороба попустила, лишень їй було заборонено пити й курити — найсуворішнй присуд, з яким вона ледве чи дасть собі раду. Я, очевидно, вернувся до моєї принишклої хатини, яка безнадійно втратила для мене всі свої принчди. Зате я набув щось багато більше, можливо найбільше, можливо рішальне… Я ще, очевидно, не здавав собі справи у цих моїх розшуках, дослідах, спостереженнях, але я виразно відчував, що я починаю вростати у якийсь певний грунт. Катруся, звичайно маломовна, по деякому часі ще більше замовкла, її вся мова перейшла до очей, до рум'янців щік, до мелодії рухів. Коли я вечорами, або ранками вертався з праці, моя хатина була насичена Катрусею, як губка водою, все там мало її запах, на всьому намацально відчувалась її присутність Всі мої речі, моя білизна, мої одяги, моє взуття, моя їжа. Вона входила до мене не питаючись, відходила не питаючись, наповняла мою уяву не питаючись, бунтувала мою кров не питаючись.
І взагалі її біографія це біографія мого приречення. Їй двадцять п'ять років. Вона розвинена і здорова. Вона не мала товариства. Вона віддана своїй господині. Вона вдячна долі. Вона їздила інколи на забави до Торонта. Вона шукала пари. Через неї Снилик дістав цей "об'єкт" продажу. Через неї я набув це місце. Через неї я і пізнав пані Сомерсет. Сам Господь Бог — Пантократор, на своїй ласкавій долоні, підносив мені цей неоціненний дарунок.
Лишень… Поза цим… Десь там гень за тим озером, як схід сонця, у тому просторі ріки св. Лаврентія, за тими тисячами островів, лежав град хмарочосів, стояла Монт-Роял і сонячний, осінній день, і шелестюче і ржаве листя і готель ля Саль. і ще те Сімко з блискавками і громами, як один страшний суд і присуд. Ні. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини перстень пізнань, наддосвітній світ огненних горінь. і я не певен, чи Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землі існує. Вона бачила стіни моєї хатини, бачила дивовижні на них малюнки, бачила фотографії розставлені по всіх кімнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту і тугу, мою заворожену печать добра і зла, застиглого в моїх очах, як тяжість каменю. Хто мав порушити ці забльоковані границі відсутности пана цієї господи?
До цього додалося ще одно дійство: я дістав від Снилика повідомлення, що він має для мене новий "об'єкт", про який я просив його недавно — вийнятково занедбана споруда хати в західній частині Торонта, трохи більша розміром від моєї попередньої з гаражем, але в такому мальовничому образі, ніби там була повінь і вона довший час простояла під водою. Я не вагаючись кинувся на цю жертву, як шуліка, як шакал, як акула. Все це я мав взяти у свої руки і привернути йому нормальний вигляд. Протягом трьох тижнів, від кінця січня до половини лютого, я не вертався до Оквілу, я жив у брудній, порожній хаті, був загнаний, забутий, задрипаний, як колгоспний герой праці, але протягом двадцять одного дня, весь той зачумлений "об'єкт", що коштував мені тринадцять тисяч, обернувся в "суб'єкт", швидко побільшив свою вартість і додав до мого річного бюджету дві і пів тисячі готівкою, яку я негайно направив на погашення частини свого заборгування.
З тебе будуть ще люди, казав дуже авторитетним тоном мій пречарівний Снилик, лишень я не думаю, що це найідеальніший засіб стати мільйонером. Ми вечеряли з ним у одному китайському ресторані на "Лейк-шор" і снували сітку плянів майбутнього. Ні-ні-ні! Ми повинні взятися за щось поважніше, ще не знали детально за що саме, але в кожному разі не зачумлені старі будинки. Хоча будинки взагалі це все таки поважна порція, головне ж той під ними грунт. Ті шматки площі нашого пречудового континенту. Снилик мав повні руки готових плянів, він знав, що у мене під носом будується Форд, що трохи далі за автострадою вгнізджається Рокефелер, що здовж дороги виростають з години на годину "фольксвагени", "гуд'їри", "голянд-кенедієн", "ан-глокенедієн", "вестінггавзи" — така безконечна черга безконечних назв з такими головокружними фантазіями. Ми зі Сниликом сиділи непомітно, мали вигляд на озеро, покрите частинно льодом, а частинно дикими хвилями з білими гривами і міркували, як догнати фордів й рокефелерів. Не було вже часу, земля крутилася і до нас, але ми все таки, навчені досвідом наших перших дитячих кроків, вдавали також божевільних доляро-робів…
А коли я знов появився у моїй хатині на Оквілі, пані Сомерсет відмовилась мене пізнати. — Хто ви такий? Де ви були? У якому госпіталі ви лежали? Скільки ви стратили фунтів? — Я їздив на Сант-Агате-де-Монт на лещета, — сказав я переконливо.