Я виходив ще раз на місце, де мало це чудо постати, і я вже кроками виміряв його довжину, ширину, напрямки, віддалі. Мені хотілось, щоб мої високі сосни здовж алеї Матіяса гармонійно давали основне тло будови, щоб мої яблуні залишились, заразом допасовані до цілости, щоб моя стара хатина затримала своє місце. Весь цей день до самого вечора я віддав цій моїй візії, а потім на роботі моя уява невгавала діяти, переходячи до меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фіранок, до кольору килимів.
Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятій рано з роботи, благо я тепер беру свій простір, між Торонтом і Оквілем, значно скоріше, це виносить мені не цілу пів — годину особливо, коли ранні дороги відкриті для руху. До десятої години я сплю, а годину пізніше, недбайливо одягнутий і постійно заклопотаний, зустрічаю сеньйора Артурі, який прибув точно своєю джі-емкою, говорив дуже поспішно і розложив переді мною десятки альбомів з проектами плянів, рисунків, фотографій — один кращий другого, найвибагливішої творчости нащадків і сучасників Леонардо да Вінчі, Джіо Понті, Пьера Люїджі Нерві, з їх найвражливішим відчуттям форми і стилю, які за двадцять п'ять тисяч кошторису на власній дільниці, могли вдовольнити дуже вибагливі смаки архітектурного уміння.
Я залишив ці проекти у себе і знов до самого вечора і цілу ніч пробавився ними. Хотілось знайти щось, дати справжність, збудувати вартість. Мої нерви напружені, серце билось міцніше, чоло горіло. Я мушу наситити жагучий голод на добрі речі, створений на моїй старій батьківщині… А разом, здавалося, що моя нова батьківщина вимагає від мене відповідного вкладу… і при тому я мав дивне відчуття всемогутности: я міг створити не лишень цей будинок, я міг стати Морганом, президентом З'єдинених Стейтів і навіть перемогти смерть… Це порушення міри можливого. Це був відгук розпачу з висот неба, це викрик тріюмфу звільненої свободи.
Три дні і три ночі тривала ця вакханалія дерзань. Йшлося не про власний мешканевий об'єкт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимріяне й зважене до останньої увції. Цей дім мусів бути по мені для мене. Крім звичайних сальонів, їдалень, спалень, кухонь, туалетів, я мусів мати форму, лінію, кольор, я мусів мати простір для моєї роботи і моїх речей. А до того, один з цих капітолів мого простору мав дістати виразно відмінну форму, з широкими скляними пристінками, прикметними для малярського ательє. інша знов моя власна робітня. Обидві ці відмінності мали б знаходитися на протилежних краях будови і мали б бути розділені системою житлових просторів з двома виходами на північ до алеї Матіяса і на південь до моїх краєвидів.
Фірма Сабаріні охоче годилася на мої вимоги, було все обдумано, обговорена кожна деталь і обіцяно, що в скорому часі я дістану точні пляни, проекти і зариси будови, як також час початку її народження.
Пригадую ці дні, як ті, коли, здавалось, тремтить підомною ціла земля, напружений, як тятива лука, я метав довкруги своєю увагою за вийнятком хіба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослівно занедбаний, моя зовнішність посіріла, як вимоклий папір, не завжди я був як слід голений, не конче дбайливо чесаний, не обов'язково гараз одягнений. Про Катрусю я вже казав. Це регулярна, як годинник, точність, при ходила і приходила, казала добрийдень, казала допобачення, готувала каву, стелила постіль, прибирала кімнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважніше відповісти на її привітання. і навіть не питав себе, за що саме ця благородна душа уділяла мені стільки уваги. А коли я випадково, було, на неї глянув — бачив завжди білі, свіжі фартушки, спіднички, усміхнене личко і віддані сяючі очі. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий одного її мізинця і не міг знайти пояснення, чому. Вона бачила мої завантажені проектами столи, мої безконечні поїздки, безконечні телефони і нічого ніколи не питала. Як і я не давав їй ніяких пояснень.
Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека і зрідка, з моєю другою благородною сусідкою пані Сомерсет. Я перестав вчащати до її бібліотеки, а тим самим цілими тижнями не мав нагоди бувати в її домі. Мав причини догадуватися, що вона, після відомих лікарських вимог, не почувала себе аж надто добре, напевне не легко відмовлялася від засвоєних звичок, мала гомеричний настрій, а тому воліла рідше показуватись на людях. За все це звичайно несла відповідальність і всі тягарі мовчазна Катруся, яка одначе ніяк не зраджувала якихбудь змін настрою. Можливо це стало її щоденною і буденною процедурою, до якої вона давно призвичаїлась і вважає її, як частину свого приречення.