Я їхав широкою, просторою, помітно порожнішою, ніж звичайно, дорогою, передомною і за мною бігли машини в напрямку Ніагари, як звичайно, мене цей рух наповняв бадьорістю, у вухах все ще звучали прощальні лементи Марти і уривно в думці виникали то зникали фрагменти недавнього сну.
Дома, на моєму їдальному столі, на цей раз покритому білою, вишитою скатертиною, я знайшов дві, синю й червону, крашанки і писульку "Христос Воскрес!" Воїстину воскрес, Катрусю! Воїстину! Дякую мила! Дякую! Я взяв слухальце телефону і набрав її номер:
— Гальо! Катрусю! Христос воскрес!
— О! Воїстину! — почув я радісний голос.
— Де ви були? — У церкві Привітання тітці Ен. Чи не хотіли б кудись зі мною?
— О! Дуже. А куди? — Куди будь. До кав'ярні, на танець.
— А коли?
— Десь під вечір. Біля п'ятої.
— Добре. Дуже добре. — І ми домовились.
Блаженна святочна втома, пригадую її ще з часів дитинства, яка перетривала роки безсвяточности і воскресла тепер у всій своїй силі, можливо, як атавізм далекого минулого. А можливо я був направду втомлений останніми місяцями, жив нервами, а коли прийшло відпруження то разом з ним і реакція на пружність. Вимагалось відпочинку. Я приліг з книжкою на канапу і під наркозом кількох сторінок читання непомітно заснув. Двері моєї хижі, коли я був дома, ніколи не замикалися і по часі я прокинувся від відчуття, що біля мене є хтось сторонній, а коли я відкрив очі — побачив дівчину у нарядному гуцульському строю — пречудове гаптована, барвиста сорочка, спереду і ззаду темно-червоні ткані запаски…
— Невже це ви? — вирвалось у мене спонтанно, я зірвався на ноги і ми кинулись в обійми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися цілунками, а коли прийшли до себе, я захоплено викрикнув:
— Катрусенько! Але це справді! Чудово! Просто чудово. Де це ви взяли?
— Вишила, — відповіла вона кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню.
— І невже сама?
— А таки сама.
— То ви… чарівниця!
— А чи любиться, — казала вона по гуцульськи.
— і навіть дуже.
— То маєте ще й оце, — подала вона мені пакуночок, що лежав на столику. Я негайно розгорнув
— О! Катрусе! — вирвалось у мене. — То це ж не можливо.
— А чому неможливо?
— Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка… Ні — ні — ні! Це неможливо, ніяк неможливо! — Чому не можливо? Ану одягніть. Чи буде личити, — казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повінню з її надхненної істоти.
Я мусів одягнути… Це була філігранно вишита, гуцульського крою зі стоячим низьким коміром і широкими, без чохлів, рукавами сорочка, зовсім, до найменших дрібниць допасована, домережана — справжній твір справжнього мистецтва, від якого промінювала справжня краса. і коли я вийшов з другої кімнати у такому вигляді, Катруся так зніяковіла, що здавалось, вона зірветься і втече. Її щоки залились густим рум'янцем, її очі горіли сяйвом, я підійшов до неї, взяв її теплу руку і легко потягнув до себе. Вона на мить насторожилась, ледве помітно здригнулась і кинулась до моїх грудей. Я обняв і пригорнув її до себе, підніс рукою її лице, її очі були вогні, її уста були гарячі і, здавалось, вона не може втриматись на своїх ногах. Я обережно підвів і посадив її до фотелю. Вона сиділа і деякий час не дивилась, мала закриті долонею очі.
— О, Катрусю! — казав я.
— Мені соромно, — відповіла вона.
— Соромно? Вам? Чого? Що ви така надмірно чудова?
— О, не кажіть! Не кажіть таке!
— В такому разі, знаєте що? Сідаймо і їдемо! Куди? Куди бачать очі. До Торонта. До кав'ярні. На танець…
Ми домовились на танець. Тим часом ми "билися" крашанками. Катрусина крашанка побила мою і вона дістала "битку". Вона прийшла до себе, мала гарний, святочний настрій, запропонувала, що сама зробить каву, я не перечив, ми разом заклопотано поралися біля моєї залізної плити, після пили каву на малому столику малої їдальні і безконечно гомоніли про всілякі домашні, близькі справи і між іншим я їй оповів про мої будівельні проекти, які мають вже завтра початися і якими вона була захоплена.
— О, це буде щось гарне, — казала вона.
— Я хочу гарне, — казав я.
— Щось, як та ваша сорочка.
— О! Хіба це можна рівняти?